Законопроєкти 8227 та 8227-1: регрес за неправомірне вилучення майна або черговий декларативний інститут?

Костянтин Глоба, адвокат, голова АО Barristers

Інна Вахліс, юрист АО Barristers

Наприкінці 2022 року у Верховній Раді України зареєстрований законопроєкт № 8227 від 24.11.2022, а також альтернативний до нього проєкт Закону № 8227-1 від 12.12.2022, що пропонують внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо врегулювання деяких питань, пов’язаних із застосуванням арешту майна. Незважаючи на те що вказані законопроєкти до сьогодні не є прийнятими, зміни, які пропонуються з точки зору їх ідеї та мети, видаються вкрай прогресивними. Водночас їх впровадження у запропонованому законотворцем формулюванні матиме суто декларативний характер!

Відзначимо, що у багатьох кримінальних проваджень слідчим (детективом), прокурором незаконно чи не досить обґрунтовано ініціюється питання про накладення арешту на майно, вилучене під час обшуку. Водночас, незважаючи на нормативно-правове регулювання арешту майна окремою главою КПК України, а саме главою 17 розділу 2, на практиці виникає низка проблемних питань, пов’язаних із процедурою та обґрунтуванням накладення арешту, виконанням ухвал слідчих суддів, строками їх виконання, а також персональною відповідальністю слідчих (детективів) та прокурорів у вказаному контексті. Внесеними до Верховної Ради України законопроєктами пропонується вирішити низку цих проблемних питань, хоча насправді вони не містять чіткого механізму свого практично втілення, а визначають лише чергові декларативні норми, застосування яких призведе до виникнення аналогічних проблем.

Законопроєктом № 8227 пропонується прямо передбачити у КПК України строк, у межах якого тимчасово вилучене майно, стосовно якого відмовлено у задоволенні клопотання про арешт, має бути повернено його законному власнику. Фактично у цьому випадку законотворень пропонує надати тлумачення процесуальній категорії «негайно», а отже, заповнити правову прогалину, яка суттєво ускладнює можливість виконання судових рішень. Відповідно до запропонованих змін «негайно» варто розуміти як строк, що не перевищує 24 години. Проте законопроєкт не врегульовує позапроцесуальні маніпуляції і співвідношення конструкції «негайно» у розумінні 24 годин із такими інститутами, як: роз’яснення судового рішення, апеляційне оскарження, об’єктивна неможливість слідчими виконати судове рішення через відрядження, зайнятість, перебування майна на зберіганні у третіх осіб тощо. Отже, саме у процесуальній ситуації, за якої відсутні перепони щодо повернення майна у строк, визначений законом, декларовані 24 години будуть діяти, водночас в інших випадках, без додаткового законодавчого регулювання, останні так і залишаться мертвим приписом КПК України.

Здебільшого слідчі судді, приймаючи ухвали про скасування арешту майна у кримінальному провадженні чи відмову в задоволенні клопотання прокурора про накладення арешту на майно, у резолютивній частині зазначають, що «ухвала підлягає негайному виконанню». Водночас у КПК України відсутнє тлумачення терміна «негайне виконання судового рішення». Однак останній був трактований у межах практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 24 січня 2019 року у справі № 760/9521/15-ц встановив, що «негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави».

Зі свого боку, Європейський суд з прав людини під час розгляду справи «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» від 29 листопада 1988 р. (заяви №№ 11209/84, 11234/84, 11266/84, 11386/85) зазначив, що «негайно» не означає, що це має відбутися миттєво, але означає, що це має відбутися якомога скоріше, з урахуванням місця, часу та обставин у кожній справі. Таким чином, особливість негайного виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивості виконання не з моменту набрання ним законної сили, а негайно після його оголошення в судовому засіданні».

Фактично негайне виконання судового рішення передбачає те, що його має бути виконано в найкоротший можливий строк, без будь-якої затримки чи зволікань. Однак слідчі (детективи), прокурори зазвичай не виконують такі судові рішення, а знаходять штучні причини, щоб відкласти їх виконання у довгий ящик бюрократії та правового нігілізму. До прикладу, у нашій практиці та практиці наших колег мають місце випадки, коли прокурори, слідчі (детективи) фактично відмовляються виконувати ухвали слідчого судді через те, що прокурори в кримінальному провадженні подали апеляційні скарги на зазначені ухвали. За таких обставин орган досудового розслідування та процесуальні керівники жодним чином не враховують інтересів власника тимчасово вилученого майна, а також фактично відверто ігнорують обов’язковість виконання судового рішення.

З огляду на це запропоновані зміни видаються вкрай прогресивними та спрямованими на припинення зловживань органів досудового розслідування та прокуратури у контексті повернення тимчасово вилученого чи арештованого майна (після скасування арешту) його власнику, але за чергового їх декларативного виконання це є «кульгавою» недієвою нормою.

Низка змін до КПК України у контексті накладення арешту на майно пропонується в альтернативному до законопроєкту № 8227 проєкті Закону № 8227-1. Отже, на особливу увагу заслуговують пропоновані законотворцем зміни щодо права регресу держави до прокурора, слідчого через неправомірні рішення, дії чи бездіяльність, а також відшкодування останніми витрат учасникам кримінального провадження, пов’язаних із арештом майна.

Конструкція регресу до уповноваженої посадової особи не є новою у національному законодавстві. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 1191 ЦК України «держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили». Тож, відповідно до чинного нині законодавства, у держави право регресу до, зокрема, уповноважених службових осіб органу досудового розслідування та прокурорів виникає лише у разі встановлення в їх діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили. Очевидним видається те, що за такої законодавчої конструкції спектр ситуацій, за яких регрес до слідчих (детективів) та прокурорів не застосовується, є вкрай широким. З огляду на це запропоновані проєктом Закону № 8227-1 зміни видаються конструктивними та необхідними.

Ба більше, законодавець пропонує запровадити пряме відшкодування шкоди, заподіяної діями чи бездіяльністю слідчих та прокурорів, отже, серед іншого пропонується таке:

• відшкодування слідчим та/або прокурором, які у протоколі обшуку (огляду, затримання) прийняли рішення під час обшуку, огляду або затримання особи про вилучення майна (грошових коштів, транспортних засобів, товару тощо) та /або звернулися з клопотанням до слідчого судді, суду про арешт такого майна, власнику такого майна майнової шкоди у разі неповернення або несвоєчасного повернення вилученого майна у випадках, передбачених ч. 3 ст. 169, ч.  5 ст. 171, ч. 3 ст. 172, чч. 3 та 6 ст. 173, чч. 2-6 ст. 174 КПК України;
• покладення персональної відповідальності за заподіяну шкоду внаслідок неповернення або несвоєчасного повернення майна у разі прийняття судового рішення про відмову в задоволенні або часткове задоволення клопотання про арешт майна, про повне або часткове скасування арешту майна на службову або посадову особу – керівника органу (підприємства, установи тощо), яка не повертає майно негайно після отримання судового рішення (постанови прокурора у передбачених випадках);
• гарантування власнику майна, крім повернення майна або відшкодування його вартості, відшкодування неотриманого прибутку, завданих збитків і витрат (відсотків, пені, штрафів, витрат на правничу допомогу, судового збору тощо), здійснених внаслідок неповернення або несвоєчасного повернення вилученого майна, в порядку цивільного чи господарського судочинства.

Водночас, незважаючи на необхідність зазначених вище змін, відсутність чіткого механізму їх реалізації на практиці стане перепоною для учасників кримінального провадження в аспекті отримання реального відшкодування майнової шкоди, збитків, витрат, неотриманого прибутку, зазнаних внаслідок неповернення або несвоєчасного повернення вилученого майна. До прикладу, невирішеним залишається питання, як реально особі отримати відшкодування від слідчого чи прокурора, який несвоєчасно повернув тимчасово вилучене майно. З урахуванням процесуальних механізмів, наявних у КПК України, логічним видається припустити, що особа має звернутися до слідчого судді, суду із скаргою у порядку ст. 303 КПК України про бездіяльність слідчого (детектива), прокурора, а слідчий суддя, суд, зі свого боку, під час задоволення цієї скарги має не лише зобов’язати слідчих (детективів), прокурорів вчинити певні дії, але й покласти на останніх обов’язок відшкодувати майнову шкоду. Водночас в аналізованому нами контексті відповідні механізми реального відшкодування майнової шкоди мають бути прямо передбачені у проєкті Закону № 8227-1 та відповідних профільних правових нормах.

Також недосконалою вважаємо конструкцію відшкодування власнику майна неотриманого прибутку, завданих збитків і витрат (відсотків, пені, штрафів, витрат на правничу допомогу, судового збору тощо), зазнаних внаслідок неповернення або несвоєчасного повернення вилученого майна, в порядку цивільного чи господарського судочинства, адже таким чином на власника покладається непропорційний процесуальний тягар, зумовлений зверненням до суду із позовом та доведенням факту збитків, витрат тощо. З метою забезпечення процесуальної економії, а також реального відшкодування особі майнової шкоди доцільним видається передбачити можливість встановлення останньої в межах кримінального провадження слідчим суддею, судом та запровадити дієві процесуальної механізми її відшкодування.

Підсумовуючи викладене, констатуємо, що запропоновані зміни мають сприяти реальному захисту прав учасників кримінального провадження, зокрема й осіб, відносно майна яких вирішується питання про арешт, а нормативне передбачення строку виконання аналізованих нами ухвал забезпечить на практиці втілення правової визначеності. Ба більше, покладення, зокрема, й майнової відповідальності на слідчих (детективів) та прокурорів буде позитивно відзначатися на ефективності їх роботи, а також буде своєрідною перепоною для порушення норм національного законодавства та прав учасників кримінального провадження. Водночас потрібно розробити дієвий правовий механізм відшкодування майнової шкоди слідчим (детективом), прокурором, а також передбачити нормативну можливість встановлення розміру неотриманого прибутку, завданих збитків і витрат (відсотків, пені, штрафів, витрат на правничу допомогу, судового збору тощо), зазнаних внаслідок неповернення або несвоєчасного повернення вилученого майна, у межах кримінального провадження. Отже, законопроєкт № 8227, а також альтернативний до нього проєкт Закону № 8227-1 потребують удосконалення в аспекті практикоорієнтованості та дієвості.