Законопроєкт № 9211 — чергова спроба зменшити тиск на бізнес?

Денис Терещенко, адвокат, керуючий партнер ЮФ ALERTES

Маємо нагоду спостерігати чергову спробу на законодавчому рівні дещо полегшити життя представникам бізнесу, який зазнає тиску з боку представників правоохоронної системи. Мова йде про законопроєкт № 9211, внесений на розгляд Верховної Ради України у квітні цього року.

Мусимо констатувати, що попередні вжиті заходи та зміни чинного Кримінального процесуального кодексу України (КПК) не дали повноцінного очікуваного ефекту. Дива не сталось, бізнес продовжує потерпати від «уваги» правоохоронців, які, ймовірно, вважають, що лише обшуки, вилучення та арешти майна здатні покращити інвестиційний клімат у нашій державі, тому з усіх сил працюють у цьому напрямі.

Що саме пропонується змінити в КПК?

Зупинимось на основних позиціях.

Так, одним із інструментів, який може заподіяти суттєву шкоду господарській діяльності фігуранту кримінального провадження, є обшук, під час якого вилучається та згодом арештовується слідчими суддями оргтехніка, внаслідок чого робота може бути взагалі заблокована через фізичну неможливість її продовження. Звісно, багато хто вже звик працювати в наших реаліях, тому найбільш цінну інформацію тримає на відділених серверах у місцях, до яких з обшуком так просто не прийдеш (наприклад, за кордоном). Однак не у всіх є така можливість або достатній практичний досвід.

Запропоновані зміни побудовані, зокрема, навколо захисту підприємства від спроб фізичного незаконного вилучення обладнання.

З метою уникнення маніпулювань та суперечок, яке обладнання «під захистом», а яке – ні, законодавець пропонує до статті 3 КПК додати конкретне визначення з відповідним переліком, до якого віднесено комп’ютери з комп’ютерною периферією, інформаційні системи, смартфони, мережеве обладнання, мікропроцесорні системи, а також банкомати та інші стаціонарні платіжні термінали для обслуговування населення.

Такі пристрої відтепер зможуть визнаватись речовими доказами та вилучатись, лише якщо вони самі є знаряддям, засобом або предметом кримінального правопорушення та є потреба їх скерувати на експертне дослідження або безпосередньо надати суду як доказ. У разі вилучення власник матиме право скопіювати інформацію, яка міститься на пристрої.

Якщо слідство зацікавить конкретний документ, то в присутності власника пристрою буде дозволено копіювання відповідних файлів без вилучення самих носіїв, і це не спричинить надалі визнання таких доказів недопустимими.

На мою думку, в таких випадках все також буде залежати від суб’єктивного фактору: якщо у слідчого буде велике бажання вилучити комп’ютери, на яких він знайде цікаві файли, то він буде намагатись це робити, мотивуючи своє рішення наявністю необхідності призначення комп’ютерно-технічної експертизи тощо.

Водночас до порядку зберігання речових доказів пропонується додати норму, за якою вилучені пристрої, що визнані речовими доказами, але не містять слідів кримінального правопорушення, мають бути повернені власнику, який є суб’єктом господарювання та використовує їх для ведення господарської діяльності. Повернення здійснюється під зобов’язання забезпечити їх належне збереження.

Прогнозую, що у разі прийняття такої норми з’явиться велика кількість спорів між власниками відповідної техніки та органами слідства. Перші будуть доводити, що без вилучених комп’ютерів не можуть працювати, а другі будуть відмовляти в поверненні з огляду на потреби кримінального провадження.

Позитивним доповненням, яке пропонується, вважаю дозвіл власникам приміщень та адвокатам безперешкодного відеофіксування проведення обшуку без потреби згодом сперечатися зі слідчим, який погрожуватиме вилучити записувальний пристрій для долучення його до матеріалів провадження. На об’єктивність та законність проведення слідчої дії це має впливати в бік покращення.

Безперечно, новелою є надання слідчому судді права встановити строк дії ухвали про арешт майна в разі його накладення.

Цікаво, наскільки активно слідчі судді будуть користуватись таким правом, можливо, доцільніше було би передбачити цю опцію як обов’язок.

Також слід відмітити намагання вплинути на практику правоохоронців втручатися в право власності шляхом безстрокових арештів майна у «фактових» кримінальних провадженнях. Відтепер через два місяці після накладення арешту в разі відсутності повідомлення про підозру власник зможе звернутись із заявою про його скасування до суду. Під час розгляду такої заяви тягар доведення обґрунтування продовження заходу забезпечення буде лежати на прокуророві. Вважаю, що принципових змін ця норма на практиці не спричинить. Власники арештованого майна за наявності бажання та активної позиції за поточною редакцією КПК також систематично звертаються до слідчих суддів із клопотаннями про скасування арешту, які розглядаються з урахуванням позиції прокурора про потреби кримінального провадження.

А от проблема з арештом майна у закритих слідчими провадженнями має шанс на вирішення. Як відомо, рішення про скасування арешту майна одночасно із закриттям кримінального провадження має право прийняти тільки прокурор. На практиці часто маємо ситуації, коли рішення про закриття кримінального провадження приймає слідчий, арешт майна у такому випадку не скасовується, і воно перебуває у підвішеному стані досить тривалий час, адже примусити прокурора винести відповідну постанову наразі чинна редакція КПК не дозволяє. Зміни у частині 3 статті 174 КПК мають передбачити саме обов’язок прокурора скасувати арешт майна в межах строків розгляду питання про скасування постанови про закриття кримінального провадження. Напевно, передбачаючи можливі зловживання з боку прокурорів, законодавець залишає можливість звернення до слідчого судді зі скаргою, якщо прокурор свій обов’язок не виконає. Відповідною підставою також доповнено перелік рішень, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, визначений статтею 303 КПК.

Отже, законопроєкт № 9211 дійсно спрямований на полегшення життя потенційним жертвам свавілля з боку правоохоронних органів, однак, на моє переконання, виключно законодавчими змінами важко запобігти та повністю викорінити таке явище, як тиск на бізнес. Для цього потрібна, як мінімум, воля керівництва правоохоронних органів, а як максимум — підвищення рівня самодисципліни та відповідальності в цілому представників правоохоронної системи.