XІІ Міжнародний судово-правовий форум: експерти поділилися практикою захисту прав в умовах воєнного стану — PRAVO.UA XІІ Міжнародний судово-правовий форум: експерти поділилися практикою захисту прав в умовах воєнного стану — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Новини » XІІ Міжнародний судово-правовий форум: експерти поділилися практикою захисту прав в умовах воєнного стану

XІІ Міжнародний судово-правовий форум: експерти поділилися практикою захисту прав в умовах воєнного стану

  • 14.06.2024 18:37

Захист прав в умовах воєнного стану – тема п’ятої сесії XІІ Міжнародного судово-правового форуму.

Модератором цієї панелі став Віталій Жадобін, партнер-засновник SENSUM Law Firm. Перш ніж надати слово доповідачам, він зазначив, що сьогодні наше суспільство, кожен громадянин переживає великі випробування. І обов’язок нашої держави в рамках її інститутів та дискреції – дотримуватися належного балансу між забезпеченням прав та свобод громадян і дієвими заходами із захисту нашої держави.

Де проходить межа в обмеженні прав людини в умовах війни, пояснив Василь Лемак, суддя Конституційного Суду України.

Передусім він зауважив, що права людини, як і взагалі конституційний демократичний лад, так само актуальні в темні часи, як і в часи світлі. І якщо Конституція не виконуватиметься під час війни, то це означатиме хаос. Тому коли гармати гуркочуть, закон не має мовчати.

Коли ми говоримо про обмеження прав людини, то йдеться про дві площини сприйняття цієї проблеми. Перша – це те, що треба розуміти, що обмеження прав людини можуть виходити або можуть бути наслідком будь-якого регулювання. Але тут іде мова про те, що законодавець у часи масштабної війни змушений не просто вдатися до впорядкування, а ставить мету обмежити певні права, щоб захистити державу. Тож не треба протиставляти інтереси оборони, держави та індивідуальні права людини. Ці речі взаємопов’язані.

Суддя зазначив, що перед судовою системою сьогодні стоїть багато завдань, зокрема, щоб обмеження прав людини було в певних рамках.

Де та межа, до якої може дійти законодавець? На думку Василя Лемака, перше, на що слід звернути увагу, це те, що хоч наша Конституція не містить настільки детальної регламентації воєнного стану як особливого правового режиму, однак Конституція передбачає таку можливість у ч. 2 ст. 64, в якій ідеться про те, що деякі права не можуть бути обмежені і під час війни.

Друге – треба розуміти, що сьогодні Конституція та сама, що й у мирний час, і окреслює насамперед цілі для обмеження прав людини. Таких цілей, за словами судді КСУ, двадцять, часто вони непослідовно викладені, але їх треба сприймати у зв’язку зі ст. 64 Конституції. І те, що в цій статті виокремлюються певні права, ще не означає, що вони можуть бути обмежені. Це може бути впорядковано за іншими правилами.

Тож судді звертають увагу на те, наскільки це пов’язано з однією з конституційних цілей. Ці речі конкретні, а не абстрактні.

Обмеження прав людини Василь Лемак вважає найбільш небезпечним інструментом. Тому вони мають бути зумовлені гостротою ситуації.

«Від чого залежить межа обмеження прав людини? Від повноцінної роботи судів, від збереження їх незалежності, від того, що суддя може розглянути будь-яку справу. Це на першому місці!» – наголосив Василь Лемак

Ольга Ступак, суддя Великої Палати Верховного Суду, розповіла про практикотворчі судові рішення у сфері сімейного права і представила ключові висновки Великої Палати Верховного Суду в справах про поділ спільного майна подружжя.

Суддя зізналася, що з огляду на великий досвід їй дивно спостерігати, що в умовах війни стався такий сплеск кількості сімейних спорів.

За її словами, сьогодні цивільна юрисдикція – це дійсно сімейні спори. Здебільшого це питання прав та інтересів дітей, розлучення, кількість яких значно зросла, відповідно зросла й кількість спорів про поділ майна подружжя.

«Маємо сподівання, що розвиток позасудових способів врегулювання спорів, особливо в сімейних справах, буде зростати і розвиватися в Україні. Але й суди в цьому питанні не залишаться без роботи», – зазначила Ольга Ступак.

Чи потрібно заявляти як самостійну вимогу в позові про поділ майна осіб, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вимогу про встановлення факту проживання однією сім’єю, якщо спір фактично про поділ майна подружжя?

Суддя зазначила, що ВП ВС дискутувала тривалий час щодо цього питання і дійшла висновку, що у справах про поділ майна, де сторони також є подружжям, не зареєструвавши однак шлюбу і живучи однією сім’єю, не потрібно заявляти вимогу про встановлення факту проживання однією сім’єю, якщо цей спір стосується поділу майна подружжя. Цей факт і буде підставою відповідного позову про поділ майна подружжя (постанова ВП ВС від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (частина І).

Ще один важливий висновок у цій справі, який послідовно продовжує сформовану ВП ВС іще з 2019 року практику, стосується того, що відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна може бути підставою недійсності такого договору за позовом іншого з подружжя лише у разі встановлення недобросовісної поведінки контрагента за таким оспорюваним договором. Тобто якщо особа, яка набуває за оспорюваним договором спірне майно, знала, що це об’єкт права спільної сумісної власності й угода укладається без згоди іншого з подружжя. Така встановлена недобросовісна поведінка з боку контрагента може бути підставою для визнання договору недійсним.

В іншому випадку за недоведеності добросовісності поведінки контрагента підстав для визнання угоди, укладеної одним з подружжя, щодо розпорядження спільним майном подружжя не буде підставою для визнання угоди недійсною (постанова ВП ВС від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (частина ІІ).

Також Ольга Ступак проаналізувала судову практику щодо визначення доходів, отриманих одним із подружжя від підприємницької діяльності, як об’єкта права спільної сумісної власності; відчуження частки корпоративних прав одним із подружжя; виплати частини вартості  вкладу, внесеного одним із подружжя у статутний капітал товариства, та інше.

Лариса Величко, радник GRACERS, розповіла про практикотворчі судові рішення у сфері сімейного права.

У своєму виступі доповідачка запропонувала для обговорення такі питання:

  • визначення місяця проживання дитини шляхом спільної батьківської опіки;
  • забезпечення позову у випадку проживання дитини за кордоном;
  • неможливість надання органом опіки та піклування висновку;
  • проживання дитини за кордоном, що не є самостійною підставою для відмови в позові про визначення місця проживання такої дитини разом із одним із батьків.

Вона нагадала, що інститут спільної батьківської опіки застосовується у більшості розвинених країн світу, де принцип рівності прав батьків щодо дітей існує не лише у законодавчих актах, а й на практиці.

У постановах від 26 жовтня 2022 року у справі № 750/9620/20, від 4 жовтня 2023 року у справі № 208/4667/20 та інших Верховний Суд вже звертав увагу на можливість застосування судами моделі спільної фізичної опіки батьків над дитиною. Проте модель спільної опіки не застосовувалася. Постанова Верховного Суду від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 стала першим таким рішенням і поклала початок застосуванню моделі спільної опіки.

У цій постанові було зроблено важливий висновок, який матиме суттєвий вплив на подальший розвиток судової практики. Так, у п. 105 Верховний Суд зазначив, що під час вирішення спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд з урахуванням обставин справи має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим із батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини у помешканні кожного з батьків за відповідним графіком.

Отже, Верховний Суд засвідчив існування правого підґрунтя для впровадження інституту спільної фізичної батьківської опіки та допустив застосування альтернативно, залежно від фактичних обставин справи, однієї з двох моделей:

а) визначення місця проживання дитини з одним із батьків,

б) застосування спільної опіки з почерговим проживанням дитини з матір’ю та батьком.

Важливим, як зазначила доповідачка, є те, що в межах цієї справи орган опіки та піклування у своєму висновку, з урахуванням сімейної ситуації, зазначив про доцільність застосування спільної фізичної опіки батьків щодо дітей.

Також Лариса Величко поділилася практичними кейсами GRACERS у цій практиці.

Про те, як розвивається судова практики у трудових спорах, розповіла Анна Мовчан, адвокат ADER HABER.

Свій виступ спікерка розпочала з нової категорії спорів, яка з’явилася за останні два роки. Це спори щодо призупинення дії трудових договорів. Адже Закон «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (№ 2136-ІХ) надав роботодавцям право призупиняти дію трудових договорів.

Водночас, як наголосила доповідачка, в разі призупинення дії трудових договорів трудові відносини тривають. Але обидві сторони трудового договору звільняються від своїх обов’язків. Тобто працівник може не виконувати роботу, а роботодавець звільняється від обов’язку забезпечувати працівника роботою і виплачувати йому заробітну плату.

«Роботодавці почали активно застосовувати цей інструмент на практиці, що породило велику кількість трудових спорів», – зазначила Анна Мовчан.

На що звертають увагу суди під час розгляду таких спорів?

Перше – це те, що призупинення дії трудового договору має бути зумовлене саме військовою агресією проти України. Тобто сам факт, що зараз в країні воєнний стан, не є підставою для того, щоби призупиняти трудові договори з працівниками.

Також звертається увага на кількість працівників, із якими призупинені трудові договори. Якщо це один працівник, тоді є підстави вважати, що ця дія, можливо, є дискримінаційною.

Звертають увагу і на місце розташування підприємства. Якщо воно розташоване в зоні активних бойових дій чи на тимчасово окупованій території, це, звісно, може бути однією з підстав для призупинення трудового договору.

Зважають також на те, чи продовжило підприємство вести свою господарську діяльність. Суди зазначають, що зменшення кількості замовлень і складна економічна ситуація підприємства не є підставою для призупинення дії трудових договорів із працівниками.

Крім того, неможливість забезпечити працівника роботою повинна бути зумовлена безпосередньо агресією рф.

Суди звертають увагу на те, чи міг роботодавець перевести працівника на дистанційну або іншу роботу. Якщо роботодавець пропонував працівнику іншу роботу, але той не погодився, то роботодавець все одно не має права призупиняти дію трудового договору. В такому випадку він може звільнити працівника на підставі п. 6 ст. 36 КЗпП (відмова від переведення), але не призупиняти трудовий договір.

Тобто неможливість забезпечення працівника роботою повинна бути абсолютною, коли обидві сторони не можуть виконувати роботу.

Друга категорія справ – це звільнення працівників через неможливість забезпечити працівника роботою внаслідок бойових дій.

У цій категорії справ суди звертають увагу на те, чи дійсно роботодавець не може забезпечити працівника роботою через бойові дії. І зокрема, чи було в роботодавця знищено майно, виробничі потужності, чи наявні організаційні умови для провадження господарської діяльності.

Якщо роботодавець приймає рішення звільняти працівників на підставі п. 6 ч. 1 ст. 41 КзПП України, то він повинен підготувати певні докази того, що у нього знищено майно, причому саме внаслідок бойових дій.

А також чи була у роботодавця можливість перевести працівника на іншу роботу, чи є докази пропонування, відмови тощо.

«Суди говорять, що саме собою запровадження воєнного стану не є підставою ні для звільнення працівника через неможливість забезпечення роботою, ні для призупинення дії трудових договорів», – наголосила експертка.

Євген Петров, суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ознайомив учасників форуму із судової практикою у сфері спадкових відносин під час війни.

Такі питання перед касаційним судом, за словами судді, виникають постійно, з’являються нові.

Він звернув увагу на постанову об’єднаної палати КЦС ВС від 29.01.2024 у справі 369/7921/21. Вона стосувалася розвитку ідеї Касаційного цивільного суду, який вже протягом декількох років обстоює те, що заповіт є найвищим проявом волі заповідача, і така воля є найвищою. Тобто будь-які дрібні неузгодженості, які намагається знайти сторона, що атакує заповіт, не повинні братись до уваги настільки, щоби були підстави для визнання цього заповіту недійсним або нікчемним.

Доповідач наголосив, що найвищим правовим регулятором цивільних правовідносин є Цивільний кодекс України. Відповідно, будь-які інші акти, які встановлює, наприклад, Міністерство юстиції, не можуть вплинути на заповіт, щоб його було визнано недійсним через маленькі неузгодженості.

Серед інших постанов, на яких зосередив увагу суддя, – постанова ВП ВС від 4 липня 2023 року у справі № 686/20282/21 (провадження № 14-102цс22).

Розглядалось питання, у якій юрисдикції має вирішуватися спір, якщо він однаково пов’язаний з корпоративними та спадковими правовідносинами, аспекти яких також взаємопов’язані в силу заявлених позовних вимог.

Так, суд вказав, що визначення юрисдикції зазначеного спору залежить від визначення змісту спірних правовідносин, а саме – від того, які спірні правовідносини існують між сторонами: сімейні, спадкові чи корпоративні.

Відносини з оспорювання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, перерозподілу спадкових часток є сімейними та спадковими з огляду на те, що: такі відносини виникли між учасниками сімейних і спадкових відносин, жодні інші особи, які не володіють спеціальним статусом спадкоємця, подружжя тощо, їх учасниками бути не можуть; спірні відносини виникли щодо об’єктів, які мають спеціальний правовий режим, що існує лише в сімейному та спадковому праві, – спільного майна подружжя, спадщини.

У цьому випадку питання перерозподілу часток у статутному фонді ПП є похідним і залежить від вирішення питання про право дружини на 1/2 частки спільної сумісної власності подружжя, а отже, і від визначення часток кожного спадкоємця у спадковій масі після смерті спадкодавця.

Відносини з оспорювання свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, перерозподілу спадкових часток є сімейними та спадковими, а корпоративні є похідними – розгляд за правилами ЦПК.

Інший підхід для визначення юрисдикційності спору уможливить вирішення спору між спадкоємцями в судах двох юрисдикцій: у господарській – у разі отримання свідоцтва про право на спадщину і реєстрації часток у ЄДРПОУ; і щодо іншого майна – у цивільній юрисдикції, що не допускається і порушує принципи правової визначеності, що прямо заборонено п. 4 ч. 1 статті 20 ГПК України, згідно з яким господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

СВІЖИЙ ВИПУСК

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Завантажується ... Завантажується ...

PRAVO.UA