«Війна — це бруд, багнюка і тяжка-тяжка праця» — Микола Мішин, старший лейтенант ЗСУ, партнер А1 Сonsulting — PRAVO.UA «Війна — це бруд, багнюка і тяжка-тяжка праця» — Микола Мішин, старший лейтенант ЗСУ, партнер А1 Сonsulting — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Новини » «Війна — це бруд, багнюка і тяжка-тяжка праця» — Микола Мішин, старший лейтенант ЗСУ, партнер А1 Сonsulting

«Війна — це бруд, багнюка і тяжка-тяжка праця» — Микола Мішин, старший лейтенант ЗСУ, партнер А1 Сonsulting

  • 09.12.2022 12:16
Мішин

Особисто я зустрічалась із замполітами двічі, вперше — у дитинстві у військовому містечку бачила їх роботу з родинами «офіцерського складу». Вдруге — це рубрика #замполіт на сайті pravo.ua, це розрада від наших художників. І ось утретє — це розмова зі старшим лейтенантом ЗСУ Миколою Мішиним, заступником командира протитанкової артилерійської батареї з морально-психологічного забезпечення та партнером А1 Сonsulting. Говорили про різне: про рідний для пана Миколи Маріуполь, про відповідальність за близьких, про сприйняття тилових міст і життя там, про компанію, яка продовжує працювати, про війну і про плани на день Перемоги та життя після неї.

 

— Пане Миколо, офіцерське звання у вас після військової кафедри, чи не так?

— Ні. Я закінчив Донецьке вище військово-політичне училище у червні 1992 року, якраз 30 років тому. Це був складний час — розпад радянського союзу, формування України як держави. Були різні особисті причини, з яких вирішив не продовжувати службу в армії. Тоді була можливість одразу забрати диплом і звільнитися на цивільну службу.

Відтоді про військову справу я і не згадував, тільки в ті моменти, коли переїжджав з Маріуполя в Київ, в Києві з району в район — ставав на облік у військоматах. Уся інша військова служба була для мене, як картинки в кіно.

— Донеччина — ваша Батьківщина?

— Я родом із Маріуполя, 40 років прожив там, переїхав до Києва у 2013 році. Навчався 4 роки в Донецьку, жив там, працював недовго.

— Не можу не спитати: в Маріуполі у вас хтось із рідних лишився?

— Ще раніше, коли звідти переїхав я з дружиною і сином, там залишились моя мама, батьки і брати дружини, друзі, колеги, з якими працював багато років на митниці.

14 днів без зв’язку з тими, хто лишився, з мамою не було зв’язку — це одні з найстрашніших днів у часи війни.

— Зараз мама вже на зв’язку?

— Так, вона зараз у Києві. Була вимушена евакуюватись через так звану днр, потім через країни ЄС вона поверталась до України. Приїхала в п’ятницю, а в понеділок я був у війську. Я не йшов до військомату, поки не був впевнений, що мама виїхала, бо розумів, що в армії не зможу допомогти їй з переїздом. Тобто коли я дізнався, що вона у безпеці, я пішов до військомату, і так склалось, що пішов на війну, коли вона вже приїхала до Києва.

— Ваші рідні підтримали вас в тому, що ви пішли до армії?

— Дружина підтримала, звісно. Але не можу сказати, що зраділа від цього. Син також підтримав. А мамі нічого не казав. Сказав тільки, що мене викликають на перекваліфікацію на Захід України і через 2-3 тижні повернусь. Навчання продовжувалось і продовжувалось, і зараз для мами я перебуваю глибоко в тилу. Вона знає, що я служу в армії, — важко 7 місяців приховати, але не знає, де саме.

Мій підрозділ із 7 липня і дотепер перебуває у зоні бойових дій на Донбасі. Питають іноді знайомі: «Миколо, де служиш, напевно, в штабі?» Ні, я з побратимами артилеристи-протитанкісти, піхота перед нами (це одна з найтяжчих служб і праць, подяка їм величезна), а ми відразу за ними, прикриваємо.

— Ваш підрозділ в Донецькій області зараз?

— Був під Мар’янкою — 24 км до Донецька. Потім нас перевели у Слов’янськ, ми брали участь у звільненні Лимана. Зараз — на Сватівському напрямку.

— Це ж ви були в рідній області, які відчуття, коли бачиш місця, які знав у мирному житті, й тепер звільняєш їх?

— Там, де я був, зі знайомих місць була лише траса Харків – Донецьк, проїжджав через Ізюм. Я його знав мирним і тепер бачив руйнування.

Відчуття були інші, коли з-під Києва перемістились і в дорозі побачив знак «Волноваха – Маріуполь – Курахове», — це мене торкнуло більш за все: 100 км по прямій рідний Маріуполь. Це відчуття і віра в те, що ми там будемо. Ми все одно звільнимо і будемо на нашій землі.

— Маріуполь можливо відродити, відбудувати?

— Я вірю в те, що можна відновити. Є багато прикладів, коли більш зруйновані міста за бажання відновлювали. Ви знаєте, я бачив села, які зруйновані вщент, немає жодного будинку… і вони стоять. Про них я думаю, а чи повернуться сюди люди, що їх тримало в цьому селі? Ну, поля. Так їх можна обробляти з іншого села. Ось щодо таких місць у мене є сумніви, а щодо Маріуполя — я впевнений, що його відродять. Він знаковий для всіх маріупольців, це порт, це інфраструктура металургійних гігантів (не знаю, як вони відновляться). Місто зруйноване, але там є з чого починати і що відбудовувати. Якесь виробництво може не відновиться, а якесь повернеться. Якісь будівлі будуть знесені, побудують ще кращі. Можливо, Маріуполь змінить свій ландшафт, але саме портове місто залишиться і буде ще кращим. Всі маріупольці в це вірять.

— Ранок 24 лютого: як у вас він пройшов?

— Я зараз розповім «страшну» сімейну історію. В Києві живу я з родиною та мій рідний брат, а мама з Маріуполя часто приїжджала на 2-3 місяці до нас у гості, зупинялась у брата, потім поверталась до Маріуполя вирішувати особисті справи.

Цього разу вона приїхала перед Новим роком і сказала, що їй потрібно повертатись до Маріуполя закривати опалювальний сезон, що її чекають ветеранські пайки — вона працювала на ММК ім.Ілліча, – ще якісь питання по ОСББ вирішити… Ми їй купили квіток на 23 лютого.

Коли за тиждень до війни було неспокійно, відчувалась тривога в повітрі, ми вмовляли маму: давай не поїдеш, давай ще тиждень-два зачекаєш. Не вмовили, і 23 лютого ми з братом особисто посадили її на потяг «Київ – Маріуполь», і тому 24 лютого у мене почався з телефонного дзвінка мами, вони стояли під Волновахою, потяг зупинили через вибухи. Я прокинувся, почав переглядати стрічку новин і зрозумів, що почалась широкомасштабна війна. У нас тут домівка в Києві в низині, і звуків вибухів у нас не чутно.

Ми були з нею на зв’язку і далі, але єдине, про що зараз шкодую, що треба було вмовити: «Мамо, виходь і повертайся до Запоріжжя». Але ж вона настояла на своєму: «Я їду до Маріуполя, там стоїть Азов, його ніхто не візьме». Потяг прийшов до міста десь після обіду 24 лютого і вже там і залишився, бо 25 лютого залізничне сполучення було перерване.

Ми довго з братом картали себе за це…

Коли на Київ падали ракети, на інші міста — ніби і зрозуміло, що вийшла на світ та напруга, яка була з 2014 року на Сході, яка і раніше зачепила моїх друзів і рідних в Донецьку чи Маріуполі. Проте розуміння, що в 21-му столітті росія на Україну скидає бомби і ракети, – це був жах.

Так, я розумів, що може бути загострення, але такого масштабу не уявляв і не був готовий до цього.

— Як я розумію, ви прийшли до військомату в квітні. Як вас там зустріли?

— Коли я прийшов, вистояв чергу: хтось за повістками прийшов, хтось в інших справах, хтось йшов з речами на відправлення.

Мене не викликали, тому я прийшов «просто спитати», чи потрібна в армії моя військова спеціальність, і взагалі, чи мобілізують мого віку військових.

Подивились на мій військовий квиток офіцера запасу — у мене військовий фах «соціальний психолог-педагог», тобто по-старому це «замполіт». Мені зраділи і сказали, що спеціальність «супер», вона потрібна, але немає зараз рознарядки, як тільки з’явиться потреба — зателефонують. Через тиждень вже зателефонували: «Приходьте з речами завтра зранку на відправлення». Уточнив, куди саме. Сказали, що на навчання, а далі як буде. Якраз в цей день мати мала виїжджати з території «днр» в росію і до Литви, а потім до Польщі. Враховуючи, що це був вечір, 19-та година, коли зателефонували з військомату, я попросив час владнати справи по роботі. Мене стали чекати на 12 годину. З усіма попрощався, дружина в сльозах проводжала, але з відправленням в той день щось не склалось. Кажуть — викличемо іншого разу.

Я їм відповів: давайте я не буду повертатись додому і тут зачекаю наступний автобус. Ви ж розумієте, я вже налаштувався, з усіма попрощався. Усміхнулись, але все ж відправили з обіцянкою, що протягом тижня поїду.

Як виявилось, це було на краще — мама їхала понад 80 годин, а ця відстрочка дала мені можливість її зустріти з Варшави, відвезти до брата.

У понеділок, 18 квітня, все-таки пішов в армію.

— Ви зараз служите за своїм військовим фахом?

— Так, я заступник командира протитанкової артилерійської батареї з морально-психологічного забезпечення. Назви мінялись, але виконую ту роботу, якій навчався в училищі: психологічна підтримка воїнів, патріотична підтримка, допомога/роз’яснення в будь-яких складних ситуаціях. Командири займаються бойовими діями, а мені — взаємодія з людьми, відпустки, допомога у вирішенні особистих та сімейних питань.

У мене бойовий підрозділ, ми вже понад 5 місяців виконуємо бойові завдання та перебуваємо  під обстрілами та в зоні мінометно-артилерійського ураження. Люди в підрозділі різні та по-різному реагують на небезпеку. Декому дійсно потрібна бесіда, підтримка та психологічна допомога.

Микола Мішин А1 Сonsulting

— Ваші побратими знають про вашу юридичну освіту?

— Я цього взагалі не афішував, але вже знають. Вісім місяців ми разом, виникають у військовослужбовців різні питання: у когось банк картку заблокував, у когось виконавці робили описи майна, комусь визнати своєю дитиною сина, який зараз народився в Польщі, — дуже багато питань. Зрозуміло, що йдуть до мене, в процесі спілкування виявляється, що юрист за фахом. Не те щоб це додало мені ваги, але сказали: «Тепер зрозуміло, чому ви такий розумний».

— З погляду сучасної української армії і радянської (92-й рік – це все-таки ще радянський спадок) відрізняється робота з військовими?

— Відрізняється дуже сильно. Багато факторів зіграло роль. У нас дуже сильна армія з точки зору підготовки, організації, структури. Таку характеристику я би дав, якби потрапив в армію до активних бойових дій. Зараз вся ситуація з людьми, їх настрій, мотивація — вони відрізняються не тому, що  радянську і українську армію порівнюємо, а тому що зараз йде війна. Багато людей йшли мотивовані до того, щоб боронити Батьківщину. Ті, хто йшов за мобілізацією, також відчувають, що ми робимо святу і світлу справу, захищаючи свої родини. Тому оцей моральний стан людей дуже відрізняється від того, чого я б очікував у радянській армії з призовниками – молодими хлопцями, у яких це просто обов’язок.

Тобто це зовсім інша ситуація й інші люди. Середній вік у моєму підрозділі — це 40 років. Є молоді хлопці під 30, є за 50 і 56 років. Але в середньому десь 40 років.

Це зовсім інша справа: люди мають родини — є за що боротись і що захищати. Моральний стан людей і їх мотивація зовсім інша, не така, яка була в будь-якій іншій армії за іншої ситуації.

— Я зізнаюсь, що мала досвід спілкування з «політруками», коли жила в військовому містечку. Вони регулярно збирали родини офіцерів — дітей і дружин. І один випадок я запам’ятала дуже добре: нам розповідали, що «ось сьогодні ваші чоловіки загинуть, а вранці зранку ви з дітьми підете воювати!». Звісно, дорослі пропускали повз вуха радянську пропаганду, проте мені, семирічній, дуже не хотілось вранці  пропускати школу і йти воювати, я відмовилась йти спати, мама насварила і сказала більше не слухати, що в Будинку офіцерів говорять.

— Зараз ми по-іншому мотивуємо і розмовляємо з хлопцями. Абсолютна більшість побратимів воює не для того, щоб їх діти і дружини йшли на війну, а навпаки, щоб вони не воювали. Це дуже сильна мотивація. Дорослі дядьки, які досягли чогось у своїх професіях чи бізнесах, залишили це і пішли захищати, щоб дітям не довелось воювати.

— Уже пішов десятий місяць широкомасштабної війни, зрозуміло, що люди на початку цих подій дуже активізувались і збирались швидко вигнати ворога, а далі повернутись до роботи, родин, звичних своїх справ. Чи є відчуття стомленості, бо ж це, як виявилось, не на місяць і не на два?

— Є. Однозначно є. Наші законодавці роблять певні кроки щодо відпусток для військових — незалежно від наявності сімейних обставин і рішення командира зможуть поїхати (зміни щодо відпусток для військовослужбовців під час дії воєнного стану вже прийняті парламентом. — Прим. ред.). Це може повністю стомленість і не нівелює, але буде психологічним розвантаженням. До того ж знову побачиш, для чого і за що воюєш.

У моєму підрозділі за рішенням командира частини всіх, хто призвався з початку війни і не був удома 7-8 місяців (а це могли бути разові випадки), відпускають у відпустку за сімейними обставинами. Я зараз у відпустці (на момент розмови. — Прим.ред.).

— Які у вас відчуття, коли ви до відносно мирного Києва повернулись? Ваші побратими також повертаються — діляться думками, в соцмережах багато розмов про те, що людина повертається з війни, «а тут усі гуляють» або живуть звичним життям, ніби і не існує війни. Вас вразило те, що життя як текло, так і триває?

— Особисто мене — не дуже. Я розумію це, і був готовий. Моя думка: ми для того і воюємо, щоб люди могли почуватись, як зазвичай. Бути в постійному стресі, перевести країну на воєнний лад, всім надіти темний одяг — це неправильно і буде важко абсолютно для всіх, а не тільки для тих, хто на фронті. Нехай твоя дитина сміється і бавиться на майданчику, може подивитись кіно і випити лимонад в кафе. Я за те, щоб люди могли відпочивати, але й не забували, якою ціною це дається. Якщо є можливість допомогти армії, допомагайте. Але сумувати з ранку до ночі — цього не витримає жодна психіка.

— Цивільні люди як можуть допомогти армії (крім, зрозуміло, донатів), просто коли бачать військового на вулиці свого міста?

— Складно щось радити, бо я саме військовий зараз. Може, просто усмішка, жест, добрий погляд з повагою і підтримкою «Ми знаємо, що ви робите, і вдячні вам» — цього достатньо. Це відчувається, повірте.

Коли йдеш вулицею, а на тебе дивляться з повагою, це приємно, додає розуміння того, що ти робиш правильну справу, на своєму місці. Але я не дуже ходив вулицями в Києві, а якщо був, то в цивільному одязі.

А в тих селах, куди ми заходили… Зрозуміло, що діти махають руками, просять шеврони на пам’ять, дорослі підходять зі словами вдячності — це неймовірно підтримує.

Наше передостаннє місце, де ми дислокувалися, — Слов’янськ, ми туди зайшли, коли був близько фронт — 14 км до лінії. Фронтове місто: транспорт не ходить, все зачинено, декілька крамничок, що працюють, на все місто, в повітрі відчувається, що поруч війна. Цивільних багато, але все налаштовано під військовий лад. Після того як звільнили Лиман та відігнали ворога від Слов’янська майже на 60 км, минуло два місяці.

Я зараз буваю у Слов’янську і спостерігаю, як оживає місто: з’являється більше людей, цивільних машин, відкриваються магазини і кіоски, з’являються місця для відпочинку чи просто випити кави. Цей процес надихає. Коли мертве місто, яке зазнає щоденних обстрілів, стає знову живим.

Микола Мішин А1 Сonsulting

— Ваша компанія зараз працює?

— Так, я хочу сказати слова подяки своєму партнеру Володимиру Чижикову, всім хлопцям і дівчатам, які залишились із нами у фірмі і продовжили працювати. Я їм безмежно вдячний, тому що особисто для мене це і є велика підтримка. Я розумію: коли закінчиться війна, коли ми однозначно переможемо, я повернусь і у мене є працюючий бізнес, який дає гроші, мені не потрібно розпочинати з нуля або вертатись на державну службу чи найманим працівником — я від цього йшов.

Ми з Володею в перші місяці дуже переживали за людей, які з нами працювали: як їх зберегти, вивезти в безпечні регіони, як дати їм можливість  заробляти. І це вдалось. Насамперед завдяки Володі.

До походу в військомат мене також спонукала неможливість зосередитись на роботі через внутрішнє занепокоєння: я півгодини працюю, а потім починаю думати про війну, Маріуполь, долю старенької мами, свого сина студента. Я не міг повністю зануритись у справи фірми.

Знаю, Володя також хотів йти в військомат, але я його випередив, а комусь потрібно й економічний фронт тримати! Від інших також є допомога, але від моєї фірми — дуже велика підтримка підрозділу: автомобілі, генератори, безперебійники тощо. Це дійсно завдяки тому, що фірма працює. Прибуток, який отримується, одразу йде донатом на допомогу.

— Я розумію, що багато робить Міністерство оборони, але без допомоги волонтерів дійсно би не «вигребли»?

— Базові речі завдяки державі та західним партнерам є, я не можу сказати, що наш підрозділ був би не боєздатним без допомоги волонтерів.

Але питання в тому, якими силами, з якими побутовими складнощами і якими втратами ми би виконували наші бойові завдання.

Однострій, зброя, бронежилет, каски було видано ЗСУ, зимова форма також надходить. Але багато речей, яких потребує сучасна армія, просто не було. Починаючи від бензопил у лісі і лопаток для бліндажів. Лопати, наприклад, нам дали. У липні. А потрібні вони були у травні – червні. Такі побутові, будівельні дрібнички — вони були важливі, і ми скидались та йшли купувати лопати. Першими волонтерами були мої сусіди по ОСББ — вони допомогли саме господарчими товарами, плівкою.

Такі специфічні речі, як дальноміри, тепловізори, старлінки (коли перейшли на деокуповану територію, де немає зв’язку), генератори, дають, наприклад, один на підрозділ, а нам потрібно, умовно, десять (це я не про батарею, а дивізіон). Плюс якісь додаткові речі, які просто дають комфорт: дощовики, додаткове змінне взуття. Зараз укладаються контракти, вони будуть згодом. А нині все це покривається волонтерами.

Так, ми б воювали і без цієї допомоги, але вона дійсно дуже-дуже допомагає, я не стомлююсь говорити слова вдячності всім, хто допомагає. Наприклад, медичні тактичні рюкзаки медиків з необхідною кількістю препаратів, пікап від волонтерів – вони допомогли зберегти життя, евакуювати пораненого протягом «золотої години», а це все було від волонтерів: і рюкзак, і автомобіль. Якби виїжджали на ГАЗ-66 — він же як велика повільна ціль для обстрілів. Тому на передку підходять тільки швидкі маневрені пікапи. Допомога волонтерів просто неосяжна!

— Як ви думаєте, отримати репарації від росії реально? І протягом якого часу?

— Я так далеко не думав. Я просто вірю, що ці репарації будуть. Просто весь той жах і збитки, які вони зробили: ці пусті села, знищена логістична система — цього не повинно бути. Питання на який час цей процес затягнеться. Може, рік, може — десять, важко зараз сказати.

Як цивільна людина, як українець, я би хотів зараз забрати у них все. Але як юрист за фахом, я розумію, що такий прецедент у світі, де завжди є війни, може бути використаний в інших випадках як, приклад, «а чому у нас не зробили, щодо України ж було?». Тому західні партнери з обережністю вибудовують юридичне підґрунтя, щоб заморожені  активи росії за кордоном використати для репарацій. Що швидше вони зроблять цю роботу, то швидше ми почнемо отримувати.

— Відповідальність для путіна: ви вірите в подобу Нюрнберзького трибуналу для нього?

— Я особисто вірю, що він раніше або здохне, або його застрелять. У правовий суд над ним не вірю. Але над іншими, великою кількістю його посіпак, які це все допустили і далі не зупиняються, –  був би радий, якщо б  їх посадили б на лаву підсудних. Публічно осудити, щоб не було бажання воювати на декілька наступних поколінь. Але в путіна на трибуналі не вірю, він швидше здохне.

— Тобто повна аналогія Нюрнберзьким трибуналом, до якого гітлер не дожив?

— Так,  справді.

— А ви взагалі думали колись про те, яким стане світ без росії (інтерв’ю записувалось якраз після блекауту внаслідок нападу росії. – Прим.ред.)? Я маю на увазі, не без території, а з ізоляцію країни: економічною, міжнародною, можливо, розпадом цього утворення?

— Уявляв. Я бажаю в ньому жити. Нам буде просто краще всім дихати. Незважаючи на всі ті зв’язки, старих знайомих, які лишилися з радянських часів, я просто не бажав би чути про цю країну і щоб моя дитина виросла і якнайменше стикалась і знала її.  Я розумію, що поставити стіну і загородити, щоб взагалі не було спілкування економічного, політичного, неможливо. Але якщо країну можливо було б ізолювати, я би був радий.

— Чому Україна вже перемогла? Я згодна з цими словами, цікава ваша думка…

— Я також так думаю. Як безпосередній учасник військового процесу,  розумію, що до перемоги, саме військової, ще далеко, на жаль, але з точки зору психологічної я також відчуваю, що перемогли. Ми перемогли, коли ми вистояли і перестали боятися.

Коли зупинили та відігнали від Києва «другу армію світу», цю орду техніки та орків…

Це відбулось завдяки першим, хто прийняв цей удар, завдяки тим хлопцям, які не злякались орди, завдяки нашій політичній владі, яка вистояла не піддалась на пропозиції щодо евакуації, тощо. Ми показали, що нам тяжко, але стоїмо і можемо їх бити, тут ми перемогли, все. Ми відчули, що можемо бути переможцями. Що можемо бути без світла, інтернету і тепла, але нас вже не переламати. Ми перемогли тому, що здатні перемогти, ми перестали боятися, ми можемо їх бити і ми відіб’ємо, хай там що трапиться.

— Як ви думаєте, вони розуміють, що обстріли інфраструктури не викликають бажання здатись, а навпаки? Навіть у мирних людей і дітей.

— Починаючи з 26 чи 27 лютого, коли було моє останнє спілкування зі своїми випускниками з військового училища, у мене немає жодного контакту з росіянами, я не можу розуміти і розказати, що вони думають. Але я розумію, що коли ти божевільний, то не здатен адекватно оцінювати дії, наслідки і причинно-наслідкові зв’язки.

Я думаю, що вони просто божевільні, коли думають, що такі обстріли змусять зупинити ЗСУ або народ підніметься, піде до Верховної Ради і скаже: «Зупиняйте війну і підписуйте капітуляцію».

Такі обстріли – це як додатковий цвях до їх труни. Викликає тільки бажання, щоб вони скоріше рухнули, і матеріалізується воно в зарядженій гарматі, яка стріляє, ще раз, і ще раз.

Микола Мішин А1 Сonsulting

— Що з книжок чи фільмів, які ви бачили/читали, виявилось правдою про війну, як ви відчуваєте?

— Були деякі моменти. Правдиво — це те, що війна — це бруд, багнюка і тяжка-тяжка праця. Тяжка морально і фізично: вважай, що на роботі ти 24 години. Йде злива, дощ і ти увесь в багнюці та грязюці, не можеш оце змити 2-3 дні. Це не було відкриттям для мене, але могло неприємно вразити когось.

— У день, коли оголосять про перемогу, що ви будете робити, планували?

— Може, це не політкоректно, але я нап’юсь. Мій командир батареї встановив нульову толерантність до алкоголю. Порушників (не приховуємо, що вони є) — караємо дисциплінарно. Але ж алкоголь все ж таки — антистрес. Тож і комбат підтвердив: коли закінчиться війна, він не буде забороняти випити.

Будемо просто радіти, що буде можливість потроху повертатися додому. Зрозуміло, що одразу не демобілізують усіх, але ми будемо з вірою і знанням, що далі буде тільки краще.

— А коли додому повернетесь, тоді що?

— З дружиною на днів 7-10 поїдемо кудись удвох, де буде озеро чи басейн. Буду просто лежати і відпочивати.

(Бесіду вела Марина Бахолдіна, «Юридична практика»)

 

Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики  «Юристи в армії».

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

СВІЖИЙ ВИПУСК

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Завантажується ... Завантажується ...

PRAVO.UA