Верховний Суд пояснив, які норми права України є «імперативними»

Олексій Маслов, радник AVELLUM

Тетяна Завалько, юристка AVELLUM

Закон України “Про міжнародне приватне право” від 23 червня 2005 року № 2709-IV (далі – Закон) дозволяє сторонам правовідносин з іноземним елементом застосовувати до них іноземне право. Цим часто користуються сторони угод у сфері зовнішньоекономічної діяльності, транскордонного фінансування, злиття та поглинань.

Утім, вибір іноземного права не є гарантією того, що під час розгляду спору українські суди не застосують норми українського права. Серед винятків стаття 14 Закону передбачає, що імперативні норми права України зберігають свою дію незалежно від вибору іншого права сторонами.

Законодавець у статті 14 Закону не надав чіткого визначення або критеріїв, за якими судді могли б відрізнити імперативні норми від інших норм. Це дає простір для широкого тлумачення терміна, ускладнює правозастосування і вносить елемент непередбачуваності у домовленості сторін, які не можуть бути впевнені, норми якого права суд застосує до їх угоди.

В цій статті ми коротко прокоментуємо доктрину міжнародного приватного права та останню позитивну практику Верховного Суду щодо розуміння терміна “імперативні норми права”.

Імперативні норми в доктрині міжнародного приватного права

Сучасна концепція імперативних норм у міжнародному приватному праві полягає в тому, що в будь-якому національному законодавстві є такі норми, які, враховуючи їх особливо важливе значення, повинні застосовуватися незалежно від принципу автономії волі сторін. Вони по суті усувають дію колізійних норм, а отже, обмежують застосування іноземного права.

Визначення того, які конкретно норми вважаються імперативними, є складним завданням, адже переважна більшість правових систем не надає їх вичерпного переліку, а лише описує їхні характеристики. Традиційно в міжнародному приватному праві імперативними вважаються норми, які мають особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників цивільно-правових відносин, а також мають вказівку на їх імперативність безпосередньо у тексті норми.

Тобто значення імперативності в контексті міжнародного приватного права необхідно розуміти окремо від дихотомії імперативних та диспозитивних норм у загальній теорії права. Простими словами, не будь-яка імперативна норма, наприклад, Цивільного кодексу України буде імперативною нормою за статтею 14 Закону.

Іноземні кодифікації міжнародного приватного права часто використовують більш влучну термінологію, яка краще передає природу цієї імперативності. Це такі терміни як “надімперативні”, “абсолютні”, “суворо обов’язкові норми” тощо.

Імперативність таких норм і їх пряме застосування, попри колізійні норми / вибір права сторонами, випливає та обґрунтовується тим, що вони регулюють правовідносини, які мають особливе значення для держави та суспільства, і тому законодавець вирішує, що ці правовідносини не можуть бути підпорядковані законам іншої країни.

Позиція ВС

До нещодавнього часу була відсутня судова практика, яка б чітко пояснювала описану вище особливість імперативності в контексті Закону.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19 суд скористався можливістю заповнити цю прогалину.

У справі вирішувалось, чи є дійсними кредиторські вимоги за договором поруки, який регулюється англійським правом. Зокрема, розглядалося питання, чи вважаються імперативними в розумінні статті 14 Закону приписи частини 4 статті 559 Цивільного кодексу України про припинення поруки зі спливом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Обґрунтовуючи свою правову позицію, суд зазначив, що до “імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати імперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону”.

Цікаво, що Верховний Суд послався на положення Регламенту (ЄС) № 593/2008 “Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов’язань” (“Рим I”) від 17 червня 2008 року, а саме – на його статтю 9 щодо overriding mandatory норм. Ця стаття передбачає, що під час визначення імперативних норм у міжнародному праві йдеться про норми, дотримання яких визнане настільки важливим для захисту публічних інтересів країни, що стосуються її політичного, соціального або економічного порядку, що вони підлягають застосуванню до будь-якої ситуації, яка потрапляє у сферу їх дії, незалежно від права, що підлягає застосуванню.

Відтак Верховний Суд зазначив, що “в розумінні статті 14 Закону імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв’язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву”.

Отже, норми Цивільного кодексу України про поруку та підстави її припинення не належать до правових норм, які регулюють публічний порядок у державі, ними не визначаються принципи та засади обороту майна, вони не впливають на основи наявного ладу та не обмежують конституційні права та свободи особи, а тому не є імперативними в розумінні статті 14 Закону.

Аналогічну правову позицію вже щодо норм Цивільного кодексу України, які регулюють договір дарування, викладено в постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 509/3010/19.

Висновок

Практика Верховного Суду внесла довгоочікувану ясність і підтвердила, що не будь-які імперативні норми українського права є імперативним для цілей статті 14 Закону. Це має зменшити невизначеність у спорах за іноземним правом. І хоча запропоноване Верховним Судом визначення залишається доволі широким, воно все одно дає змогу юристами краще оцінити ризик застосування українського права, попри вибір іноземного.