Видавництво 
Після завершення війни кожен матиме свою особисту історію того, що було і що відбувається зараз. Ми інакше будемо ставитися до багатьох речей, а головне — людей. І хоча говорити про перемогу поки що зарано, сьогоднішня боротьба має багато граней.
Керуюча партнерка ЮФ LexArs Світлана Трофімчук усі чотири місяці війни залишалася у своєму рідному місті — Києві, бо переконана, що саме тут може бути найкориснішою.
Тим, чи пошкодувала вона про це рішення, який момент був найскладнішим в цей час, які проєкти, професійні та особисті, актуальні нині, пані Світлана поділилася з «Юридичною практикою».
— З початком військової агресії рф проти України багато українців поїхали за кордон. Ви ж вирішили залишитися у Києві. Чому прийняли таке рішення?
— Ми всі читали різні ЗМІ та припускали, що росіяни готують наступ. Розум, з одного боку, говорив, що це можливо, але з іншого, до останнього відкидав таку ймовірність. Відповідно, я не готувалася і жодних тривожних валізок не збирала. Після усвідомлення того, що відбулося вранці 24 лютого, звісно ж, був психологічний шок, в якому я перебувала десь три доби. Певна річ, були й панічні настрої, але коли я вже аналізувала той свій стан, то ситуація лякала тим, що я не знала, що робити. Бо я завжди знаю, як треба вирішувати питання, а тут прийшло розуміння, що це повномасштабна війна. Але після трьох днів я сконцентрувалася, взяла себе в руки. Мені надійшло багато пропозицій виїхати за кордон, навіть від людей, від яких не очікувала отримати такого запрошення. Багато хто питав, невже мені нікуди було їхати з Києва. Було куди — і на Захід України, і в інші країни, але вирішила залишитися, тому що вважала, що буду кориснішою тут. Я киянка не в першому поколінні, тому прийняла рішення тримати оборону в Києві.
Моя мама теж залишилася, у неї була категорична позиція нікуди не їхати. Цей фактор, безперечно, стримував і мене.
— Чим займалися весь цей час, де знайшли собі застосування?
— Багато читала, знаходила можливість тренуватись. Любительський теніс, бокс – спорт дуже допоміг у нинішній ситуації, це теж важливо. Допомагала у деяких питаннях, які зараз не можу висвітлювати.
Що стосується побутових питань, то в житловому комплексі, в якому зараз мешкаю, залишилося близько 10% людей, тож я намагалася максимально допомогти, зокрема продуктами. Підтримувала багатьох друзів і клієнтів онлайн. Були волонтерські прояви, адже впевнена, що в певний момент кожен робив усе, що міг. Доводилось продукти діставати, возити все до ресторанів, які готували їжу для ЗСУ.
Я давно займаюся різними благодійними проєктами, пов’язаними і з дітьми-сиротами, це йде від щирого серця, тому волію такі речі не афішувати. Це мій спосіб життя, просто трохи змінився вектор підтримки таких проєктів.
— А який день для вас був найскладнішим після 24 лютого?
— Деякі дні були, як день бабака, а найскладнішою була, напевне, третя доба. Я трохи відійшла від того, що відбувається, переговоривши з великою купою друзів із різних структур, із військовими, поліцейськими тощо. І коли я проаналізувала, що мені ніхто не може сказати, що саме треба робити, то зрозуміла, що мені просто хотілося на когось перекласти відповідальність. Один мій друг, генерал, сказав: “Їдь або залишайся”. Тоді я усвідомила, що мені ніхто нічого не радить, бо ніхто не знає, як вчинити краще і що буде далі. В тій ситуації ніхто не брав на себе відповідальність давати якісь поради. І коли прийшло розуміння цього, це був найскладніший момент. Я не розуміла, скільки це триватиме, але знала, що не повинна впадати в паніку, а навпаки, можу допомагати людям, хоч якось їх підтримувати. Прийшло усвідомлення того, що повномасштабна війна не на місяць, все серйозно й надовго, і нам із цим жити.
— В юрфірмах не прописаний алгоритм, як співробітникам діяти в разі початку воєнних дій. Як діяла ваша компанія?
— Залишатися чи їхати – кожен приймав рішення індивідуально. Хтось поїхав, хтось лишився, працювали онлайн, залишалися на зв’язку. Працювати віддалено нас певним чином підготував карантин. Та в будь-якому разі це досить проблемний момент, адже особисто я офісна людина, але ми впоралися. Багатьом у країні було набагато гірше, ніж нам.
Зараз дедалі більше переконуюсь, що ось це інтуїтивне рішення залишитись у Києві було правильним, адже є безліч історій, як люди вибиралися, наскільки це було складно, як хтось потрапив до окупації, тому я не пошкодувала про своє рішення залишитись у рідному місті.
— З якими запитами найчастіше звертаються клієнти, яких консультацій потребують зараз?
— У перші два місяці війни було чимало звернень від чоловіків щодо того, як вони можуть законно перетнути кордон, а також щодо усиновлення діток. Зараз активізувалася кримінальна практика, якою я займаюся вже багато років. На сьогоднішній день супроводила велику кількість допитів у поліції, в ДБР.
Зараз почалися розлучні процеси, за своїм досвідом можу сказати, що пік таких запитів слід очікувати у вересні-жовтні. Тому що багато хто з дівчат, які виїхали, не захочуть повертатися, але якщо я робила ставку на те, що процеси з розлучення ініціюватимуть вони, то на сьогоднішній день у мене четверо чоловіків, які залишилися тут, їхні родини поїхали, а вони зустріли інших жінок і вже ініціатива йде від чоловіків. Складно припустити, якою восени буде статистика, але трагедія, яка відбувається в країні зараз, звісно ж, відбивається і на українських сім’ях.
— Яким є найбільш яскраве враження від початку війни?
— Зараз моя телефонна книжка поменшала десь на 30%, я зрозуміла, що головна цінність — це люди, які в мене є. І головне не їх кількість, а якість. Я дуже люблю людей, і недарма практика приватних клієнтів одна з моїх профільних, адже близько 70% клієнтів після завершення кейсу залишаються в дружніх, приятельських відносинах. Мене вразили люди, від яких я не очікувала будь-якої допомоги чи турботи, своєю участю в моєму житті, своїми вчинками та пропозиціями аж до того, що, наприклад, приїде броньоване авто, мене відвезуть в іншу локацію і далі за кордон. Отримала такий потужний фідбек, це було настільки глибоко, що я зрозуміла: це вже назавжди.
Мій друг Руслан Бенцианов, заслужений артист України, сказав, що ми вже стали близькими, як родичі, називає мене «бойовою подругою», тому що ми багато пройшли, зустрічалися під час війни, підтримка такої творчої людини була для мене важливою. Пам’ятаю, як приїхала на площу Льва Толстого, це було в перший тиждень війни, і на всій цій площі стояла лише моя машина. Було доволі моторошно, бо тут завжди думаєш, як припаркуватися. І коли почали повертатися люди, навколо все заворушилося, я зрозуміла, як це круто — люди, затори. Нам є з чим порівнювати: раніше трафік дратував, а тепер тягнучки на радість. Нехай так і буде!
Був дещо кумедний епізод 1 квітня, коли мене зупинили на блокпості, сказали опустити скло в машині, після чого заявили, що в салоні є зброя. Того дня я була на багатьох зустрічах, в голові за секунди прокрутився калейдоскоп подій: може, хтось забув чи підкинув. Мені наказали виходити з машини, я відчиняю дверцята, а потім говорять: “Із 1 квітня!”. Це був жахливий жарт, враховуючи сьогоднішній стан в нашій країні.
У кожному будинку є своє бомбосховище, або бункер, як я його називала. І ось я приходила, а всі навколо нагнітали атмосферу якимись новинами, тому я говорила: з сьогоднішнього дня ми маємо нові правила — ми влаштовуватимемо літературні вечори. Старалася якось підбадьорювати сусідів, за що мене назвали “імператрицею бункера”, бо намагалася максимально заряджати всіх. Нарешті, сусіди один з одним перезнайомилися, адже така підтримка теж дуже важлива.
— Які уроки винесли з цієї нової реальності?
— Головна цінність для мене, однозначно, люди. У нас завжди говорили, що українські жінки славляться красою в усьому світі, але з огляду на цю війну я кажу, що у нас не просто найкрасивіші дівчата, у нас найкрутіші чоловіки! Тому що кількість чоловіків, які пішли добровольцями, які, незалежно від свого фінансового становища, взяли зброю та пішли захищати країну, — це мегакруто, я захоплююсь нашими чоловіками, і тепер можна говорити, що у нас не лише гарні дівчата, а й найкрутіші чоловіки! Кожен на своєму рівні: хтось взявся за зброю, хтось бере участь в інформаційній війні, хто волонтерить — є багато хлопців, які вразили мене своїми вчинками. Тому я ще більше люблю свою країну, ще більше люблю наших українських чоловіків, і дай боже, щоби було менше смертей.
Ще один із висновків, які зробила: треба дуже відповідально ставитися до найголовнішого процесу в державоутворенні – виборів. Тому що від нашого вибору залежить наше подальше життя, життя всієї країни. Впевнена, багато українців замисляться над цим, бо ми пам’ятаємо, як дехто робив вибір за умовну пачку гречки та подібні опції. Це дуже важливий момент. Риба, як відомо, гниє з голови, але якщо ця голова буде на міцних плечах, все буде структуровано, то країна рухатиметься в правильному напрямку.
– Чи могла би професійна юридична спільнота робити більше для перемоги України? Якою бачите її роль у майбутньому?
— Наразі всі говорять про проблему відшкодування матеріальних збитків. Це справді важливо, багато сімей залишилося без житла, без засобів до існування, але дуже мало говорять про відшкодування моральної шкоди. Складно говорити, що пережили наші люди, бо як можна оцінити заподіяну шкоду матері, яка втратила дитину, чи дитини, яка втратила батьків? Моральна шкода передбачена нашим законодавством, і на мій погляд, важливо, щоб колеги згуртувалися в цьому напрямі, можливо, створили якусь робочу групу з написання подальшого законопроєкту про відшкодування моральної шкоди.
Потрібно говорити про те, скільки людей постраждало від геноциду, скільки болю було завдано, адже покалічені душі – це на все життя. Люди, які повернуться каліками, які морально спустошені, втратили своїх друзів та близьких. Звісно, потрібні реабілітаційні центри. Це потрібно вирішувати на міжнародному рівні, адже коли ми мали Чорнобильську трагедію, багатьох наших діточок відправляли на реабілітацію на Кубу. Було підписано багато міждержавних угод. Їздили туди протягом багатьох років, це дуже важливо. Маленькі діти не можуть висловити свої емоції повною мірою, тому їм також потрібна допомога. Знаю сім’ї, які перебували в Маріупольському театрі, це скалічені душі, і цих людей необхідно кудись відправляти, для цього має бути стаття витрат.
Потрібна підтримка міжнародних фондів, відповідні бюджети. Мене дуже хвилює це питання — відшкодування моральної шкоди, психологічний стан наших співгромадян, які пережили катастрофу.
Звісно, більше потрібно робити pro bono. Для себе вирішила, що таким чином консультуватиму з питань усиновлення, я часто це робила і до війни, а зараз і поготів. Тобто бути корисною людям, які хочуть зробити таку добру справу, коли в країні триває широкомасштабна війна, для мене буде задоволенням. На моє глибоке переконання, Бог дає нам ремесло не лише для заробітку, а й для того, щоб допомагати людям. І кожен колега може певною мірою точково допомагати фіксувати ту саму шкоду, особливо якщо це стосується самотніх людей у регіонах. Існує передбачена законом процедура, але в усьому цьому пересічним громадянам розбиратися доволі складно. За бажання кожен може знайти спосіб бути корисним людям. Зараз саме цей час.
— Що порадите колегам, як себе підтримувати психологічно та професійно?
— Можу сказати про себе. У нас уже почали працювати театри, відкриватися виставки, це дуже тішить, бо для мене дотик до мистецтва — це завжди заряд позитиву та енергії, мені це дуже допомагає. Я навіть своєму другові та актору Дмитру Суржикову сказала, щоб він робив спектаклі, бо люди цього потребують, а в них творче голодування. Він зробив першу виставу, і мене вразив аншлаг — не було жодного вільного місця! Він зараз продовжує робити цілу низку своїх вистав, і я рада, що стала натхненням для такої гарної справи. В мене чимало творчих друзів, і я їм кажу: “Хлопці, робіть у будь-яких масштабах, нехай це будуть неповнометражні спектаклі чи моновистави, але людям потрібно щось для душі, вони спраглі до прекрасного”.
Безумовно, спорт, про який я вже згадувала, дуже допомагає та відволікає. Тож творчі вечори та спорт – це ті речі, які мене підтримують.
— А які речі вас надихають у повсякденному житті, адже вистави не щодня?
— Це насамперед спілкування. У мене є знайомий священик, який може зателефонувати мені, ми довго розмовляємо, і це дуже заряджає, хоч би який у мене був настрій. Ціную також спілкування з багатьма іншими людьми.
Додають сил та надихають спортивні тренування, адже інколи не хочеться йти до спортзали, але коли приходиш, то отримуєш заряд енергії, а потім відчуваєш приємну втому та маєш почуття виконаного обов’язку.
Ще дуже радію дзвінкому дитячому сміху на вуличних майданчиках. Я за ним дуже скучила, і коли бачу цих малюків у Києві, це теж дуже заряджає та надихає. В інших містах, на жаль, складніше.
Звісно, нам багато чого ще потрібно пережити, але я впевнена, ми вистоїмо, відродимося та повстанемо з попелу. Ми сильна нація, і в нас все вийде, не маю жодних сумнівів у цьому!
(Бесіду вів Максим Сисоєнко, «Український юрист»)
Від редакції: Захист України — спільна справа для всіх громадян. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, чий приклад гідний наслідування, для висвітлення їх роботи в проєкті «Юристи і війна».
Завантажується ...
