Судовий імунітет держави та нові виклики перед міжнародним правом

Юлія Атаманова, партнерка LCF Law Group, керівниця практики міжнародного арбітражу, д.ю.н.

Геннадій Цірат, Інститут міжнародних відносин, Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка, д.ю.н.

Останніми місяцями, після розв’язання російською федерацією воєнної агресії проти України, основне питання, яке турбує всіх українців, – як примусити росію відшкодувати всі збитки, руйнування, заплатити за тисячі втрачених домівок та поломаних життів.

Розглядається чимало варіантів різних правових механізмів, з використанням яких можуть бути компенсовані нанесені фізичним та юридичним особам збитки (шкода): національні програми відшкодування збитків громадянам та бізнесу, утворення спеціальної міжнародної комісії як допоміжного органу ООН, стягнення збитків з рф в судовому порядку із наступним виконанням судових рішень в Україні та за кордоном, закордонні судові провадження проти росії, звернення до ЄСПЛ та інвестиційних арбітражів тощо. Безумовно, слід згадати й про створення спеціального міжнародного трибуналу та розгляд справи Міжнародним кримінальним судом ООН із присудженням репарацій.

Наведені варіанти стягнення збитків (шкоди) охоплюють адміністративні та приватно-правові механізми. Перші пов’язані із відшкодуванням збитків за рахунок коштів, акумульованих в спеціально створеному нашою державою самостійно або групою держав фонді або фондах. Перспективи та ефективність такого способу компенсації завданих збитків залежатимуть від вирішення декількох принципових питань:  як та за рахунок яких джерел компенсаційний фонд буде формуватися;  за якими критеріями буде визначатися коло осіб, що можуть претендувати на виплати з цього фонду, по яких видах шкоди та в якому обсязі буде здійснюватися виплата компенсацій.

Друга група передбачає застосування судових або альтернативних процедур, в яких постраждалі фізичні та юридичні особи вимагатимуть від рф відшкодування завданих ним збитків. Ці варіанти передбачають звернення зацікавлених осіб до українських або іноземних судів або квазісудових установ з позовами про відшкодування шкоди або виплату компенсації, в яких основним та, може, єдиним відповідачем буде рф.

На відміну від першої групи, де принципові питання вирішуватимуть держави, що створюватимуть відповідні фонди, способи, які ми відносимо до другої групи, можуть застосовуватися виключно за ініціативою самих постраждалих осіб. Завдання держав стосовно цих способів – створити належні правові умови для їх ефективного використання (застосування). До питань, які держави мають вирішити, належать: питання підсудності вказаних справ, вирішення «проблеми» судових імунітетів рф, забезпечення виконання судових рішень у таких справах в різних юрисдикціях  тощо.

Проблемні аспекти судового імунітету держави

Сучасна світова система регулювання судових імунітетів держав складна та суперечлива. Вона складається з поєднання елементів абсолютного та обмеженого імунітету держав, незважаючи на те що протягом останніх 70 років доктрина абсолютного імунітету зазнала значної трансформації в бік обмеженого імунітету, заснованого на поділі дій держави як суверена (jure imperium) та як приватної особи (jus gestionis). Закріплення тих чи інших підходів відбувається здебільшого в законодавчих актах окремих держав і лише частково базується на міжнародно-правових актах, що містять уніфіковані міжнародні норми (Європейська конвенція 1972 р. – 8 держав-учасниць) та умовно «звичаєві» норми міжнародного права (Конвенція ООН 2004 р. – не набула чинності).

Слід відзначити, що і Європейська конвенція, і Конвенція ООН створювались для умов мирного взаємовигідного та рівноправного співробітництва між державами і для випадків, коли держави виступають як звичайні комерсанти або приватні особи у різного роду приватно-правових відносинах з іноземним елементом. Водночас законодавство одних держав ґрунтується на доктрині обмеженого імунітету (США, Канада, Велика Британія та інші), а інших, – на доктрині абсолютного імунітету (КНР та багатьох інших держав, в тому числі і України). Судова практика теж досить суперечлива і відрізняється від держави до держави.

Отже, наявна система регулювання державного імунітету не є однорідною у світі. Ба більше, вона не розрахована для ситуацій, яка зараз склалася в Україні у зв’язку із вторгненням рф, і це викликає цілу низку принципових питань щодо застосування концепції імунітету до останньої.

Судовий імунітет, який «захищає» рф, складається з імунітету від юрисдикції судів України та іноземних держав; від забезпечувальних заходів та від виконання судових рішень. Питання судового імунітету рф постане в будь-якій державі, до суду якої буде подано позов проти рф, де будуть запитуватися забезпечувальні заходи та виконуватися судові рішення.

Суди України, на нашу думку, є найбільш придатним «форумом» для розгляду таких справ відповідно до прив’язок, закріплених міжнародним приватним правом, й зокрема за місцем заподіяння шкоди. Однак під час розгляду таких спорів та виконання винесених судових рішень можна очікувати низку «проблем» з точки зору фактичного отримання відшкодування постраждалими особами, а саме:

1. непідсудність іноземної держави судам в Україні у зв’язку із закріпленням в національному праві абсолютного імунітету щодо залучення іноземної держави як відповідача (Ст. 79 ЗУ про МПрП). Україна не є учасницею або підписантом жодної з наявних конвенцій з питань імунітетів (див. вище). Крім того, судова практика щодо незастосування цього виду імунітету до рф вкрай обмежена та ґрунтується на висновках та кваліфікаціях ЄСПЛ, а не на національних нормах;
2. відсутність в межах юрисдикції України значних активів рф, співмірних із розміром заподіяної шкоди, на які надалі можна звернути стягнення, а до цього застосувати забезпечувальні заходи. Водночас частина з них вже націоналізована;
3. необхідність виконання з огляду на зазначені причини рішень українських судів в інших державах, на території яких розміщено майно рф та її резидентів. У кожній такий державі перед судом в процесі визнання та отримання дозволу на виконання рішення суду України проти рф постане питання імунітету рф від виконання. Як вони будуть вирішуватися – на користь рф чи ні, – зараз спрогнозувати дуже складно. Ба більше, рішення на користь стягувача в суді однієї держави не гарантує дотримання такого самого підходу судами інших держав і навпаки.

Аналогічні питання, пов’язані із судовим імунітетом рф, постануть перед судами кожної держави, до яких звернуться з позовами проти рф особи, що постраждали внаслідок російської агресії. Додатково, а точніше, навіть першочергово буде вирішуватися й питання наявності підстав для підсудності таких справ іноземному суду.

 Необхідність змін  міжнародного права

Очевидно, що за будь-якого варіанту та механізму відшкодування немає прямого, впевненого та передбаченого шляху отримання постраждалими компенсацій, а тим більше, майже неможливо говорити про якісь конкретні передбачувані строки.

Різні підходи, що покладені в основу національно-правового регулювання судового імунітету держав, обмежена кількість універсальних (уніфікованих) міжнародно-правових норм про судові імунітети, спрямованість чинних  міжнародних норм та звичаїв на регулювання судових імунітетів держав в умовах мирних, добросусідських відносин між державами за відсутності порушень їх суверенітету, територіальної цілісності та збройної агресії вказують на те, що створена для таких умов наявна система міжнародного права не в змозі дати належну відповідь на виклики сучасності. Ба більше, сама концепція державного імунітету надає фактично захист неправомірних дій однієї держави проти іншої, не дозволяючи притягнути її до відповідальності.

Водночас війна в Україні має й інший унікальний наслідок: неймовірна підтримка багатьох держав, безумовне засудження світовою спільнотою протиправних дій рф проти України, запровадження економічних санкцій провідними державами стосовно майна рф та її резидентів та опрацювання механізму їх вилучення та спрямування на відновлення України й відшкодування збитків українському народу.

Зазначене унікальне єднання різних країн світу щодо засудження актів агресії, геноциду та бажання застосувати справедливі наслідки таких дій вимагають обговорення питання щодо можливих юридичних кроків для реалізації останнього. Насправді, існують тільки два магістральні шляхи подолання судового імунітету держави та запровадження механізмів вилучення її майна для відшкодування спричинених вчинених нею актами агресії збитків: на національному та міжнародному рівнях.

На національному рівні кожна держава може визначати власні підходи та особливості застосування імунітету іноземної держави та її майна. Такий шлях цілком придатний, і це є проявом  особливого підходу до розвитку концепції імунітету, наприклад, в США, Італії та Канаді. Однак він не забезпечує одноманітності підходів, не дає змоги прогнозувати строки змін у національному законодавстві кожної з держав, якщо такі зміни взагалі відбудуться. Зберігаються значні ризики запровадження різних підходів до регулювання імунітету рф у кожній державі та обрані нею механізми вилучення та передання українському народу російського майна.

Міжнародно-правовий шлях вирішення цієї проблеми знімає зазначені ризики, роблячи визначеним коло країн, які будуть застосовувати нові підходи до імунітету, що створить сприятливі умови для виконання судових рішень, ухвалених на користь постраждалих осіб у судових справах проти рф. Питання полягає у тому, яким має бути цей «міжнародно-правовий шлях».

Наявні міжнародно-правові акти щодо судового імунітету держав не можуть бути основою для необхідних змін з багатьох причин, одна з яких стосується сфери їх дії – вони не поширюють свою дію на питання судових імунітетів держав під час війни або збройних конфліктів.

Виносити питання підготовки нового міжнародного договору на традиційні майданчики, наприклад ООН, ЮНСІТРАЛ, Ради Європи та інші, з їх складними та бюрократичними процедурами підготовки та проходження проєктів міжнародних договорів, які займають роки, в сучасних умовах також недоцільно. Додатковим аргументом проти використання зазначених міжнародних організацій є відсутність консенсусу серед їх держав-учасниць щодо агресії рф проти України, що може загальмувати процес розробки документа на невизначений час.

Отже, фактично єдиним варіантом може стати прийняття нового багатостороннього міжнародного договору в новій міжнародній системі координат: не у рамках чинних міжнародних інституцій, а групою держав, які засудили  військову агресію рф проти України, зайняли активну позицію з підтримки України, запровадили санкцій до рф тощо. Ініціювати підготовку такого документа може Україна самостійно або в складі групи держав-партнерів.

В умовах єднання країн ЄС, США, Канади, Японії, Австралії стосовно дій рф проти України та порушення її територіальної цілісності, надіслання Україні безпрецедентної за обсягами допомоги, надання Україні статусу кандидата в члени ЄС, спрямованості зусиль цих держав заморозити та спрямувати активи росії та її резидентів на післявоєнну розбудову України такий варіант видається реальним, ба більше, абсолютно необхідним в сучасних умовах, він матиме значення засобу запобігання потенційно можливим у майбутньому агресіям інших держав.

Запропонований багатосторонній міжнародний договір, на нашу думку, має врегулювати насамперед такі питання, як обмеження судового імунітету держави, що вчинила акт агресії, тероризму та\або геноциду; надання правової допомоги державами-учасницями у виконанні судових рішень, винесених проти такої держави, щодо стягнення спричинених збитків; закріплення підстав та видів економічних санкцій на вчинення актів агресії, тероризму та\або геноциду певною державою, а також підстав конфіскації її майна та засад виплати за її рахунок компенсацій постраждалим особам та державі.

Для реалізації права постраждалих осіб на судовий захист конче потрібне чітке закріплення нормою міжнародного права правила про обмеження судового імунітету держави, яка вчинила акт агресії, тероризму та/або геноциду проти іншої держави, включаючи обмеження (позбавлення) імунітету майна, що належить такій державі, зокрема майна державних юридичних осіб та часток у капіталах інших юридичних осіб, що належать цій державі, з метою звернення стягнення на них для відшкодування збитків (шкоди) постраждалим внаслідок таких актів особам.

Вказаний міжнародний договір має гарантувати кожному постраждалому реалізацію права на судовий захист своїх порушених прав на майно, життя та здоров’я в разі заподіяння йому шкоди актом агресії, тероризму та/або геноциду іноземної держави, права на справедливу (повну) компенсацію заподіяної шкоди за рахунок майна держави-агресора. Кожна держава – учасниця такого договору згідно з національними процедурами може вживати відповідних заходів стосовно майна держави-агресора з метою забезпечення майбутніх виплат постраждалим особам за рішеннями суду.

Обговорюваний міжнародний договір має передбачати взаємні зобов’язання держав-учасниць виконувати рішення судів інших держав-учасниць стосовно відшкодування шкоди, заподіяної актом збройної агресії, тероризму або геноциду, в обсягах, визначених в таких рішеннях. Визнання та виконання таких рішень має здійснюватися на загальних підставах, передбачених національним правом, з особливостями, визначеними цим міжнародним договором (зокрема, доцільно встановити скорочені строки розгляду заяв про надання дозволу на виконання такого рішення іноземного суду та передбачити скорочений перелік підстав для відмови у його задоволені).

Разом з регулюванням всього комплексу відносин щодо міжнародної судової кооперації у сфері захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії осіб на судовий захист своїх немайнових та майнових прав та справедливу компенсацію заподіяної такою агресією шкоди, предметом регулювання вказаного договору має стати також і взаємодія держав у сфері виплати компенсації постраждалим особам в адміністративному порядку, включаючи вчинення державами-учасницями дій у відповідь на скоєння акту агресії, тероризму та/або геноциду іноземної держави вже на первинному етапі міждержавного конфлікту. Саме в такому договорі доцільно передбачити умови та порядок накладення економічних санкцій на державу-агресора і заморожування її активів та активів її резидентів як заходів реагування саме на факт вчинення такого акту однією державою стосовно іншої держави. Надалі прийняті заходи мають стати основою для вилучення активів на покриття збитків постраждалій державі, фізичним та юридичним особам. Вони мають бути джерелами формування міжнародного (міждержавного) або національного компенсаційного фонду для здійснення виплат із нього постраждалим особам. Крім того, такі активи можуть бути й майном, за рахунок якого будуть виконуватися судові рішення про стягнення збитків (національні, іноземні). Саме у такому міжнародному акті можуть бути запроваджені нові для міжнародного права норми щодо вилучення активів фізичних та юридичних осіб держави-агресора, що потребує окремого опрацювання та висвітлення.

Отже, збройна агресія проти України, порушення рф норм міжнародного права та фундаментальних прав та свобод людини, зневажання нею всіх норм моралі та людяності кинули світовій спільноті виклик, на який має з’явитися гідна відповідь. Чи в змозі світ знайти ефективні засоби запобігання агресії без застосування збройної сили, лише за допомогою економічних важелів, чи здатен світ впровадити такий механізм, який би забезпечив компенсацію завданих агресією збитків без застосування репарацій та подібних інструментів, але за рахунок держави-агресора? Саме час відповідати на ці запитання, саме час пропонувати нові підходи, саме час приймати неординарні рішення. Час діяти!