Стягувач та заставодержатель — несправедливо програний спір

Закон України «Про виконавче провадження» передбачає можливість звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями.

Відповідно до частини 1 статті 51 зазначеного закону, це може відбуватися у випадках, якщо:

1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів;

2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю;

3) наявна письмова згода заставодержателя.

Права заставодержателя в такому випадку забезпечуються гарантіями, визначеними частиною 5 статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» та пунктом 1 частини 1 статті 45 цього закону.

Так, із коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій (якщо такий був), у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача, після чого кошти перераховуються заставодержателю та стягується виконавчий збір. Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому зазначеним законом.

Таким чином, законодавець, хоча і досить опосередковано, проте визначив, що заставодержатель у такому випадку фактично набуває прав стягувача першої черги навіть за відсутності ухваленого на його користь рішення суду або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) на його користь.

Верховний Суд, розглядаючи справи №910/7221/17 від 15 січня 2020 року щодо правомірності звернення стягнення виконавцем на предмет застави (транспортні засоби) для задоволення вимог стягувача, який не був заставодержателем; №640/7964/19 від 6 лютого 2020 року щодо правомірності звернення стягнення виконавцем на предмет іпотеки для задоволення вимог стягувача, який не був іпотекодержателем, дійшов ідентичних висновків, що виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, лише за сукупності умов, визначених частиною 1 статті 51 зазначеного закону. Відсутність хоча б однієї з вказаних умов, встановлених частиною 1 статті 51 закону, унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника.

Тобто, на думку ВС, має бути наявна не одна з умов, визначених частиною 1 статті 51, а всі три одночасно.

У цій публікації спробуємо розібратися з точки зору юридичної техніки та юридичної логіки, наскільки правильною є думка ВС із цього питання та наскільки дієвою з практичної точки зору є конструкція статті 51 згаданого закону.

Визначаючи формулювання частини 1 статті 51 закону, констатуємо, що маємо використання нумерованого списку, а також умови гіпотези правової норми «у разі якщо».

Списки (переліки) — достатньо поширений спосіб викладення статей нормативно-правових актів, які дають змогу зручно, зрозуміло, системно-структурно та логічно викласти ту чи іншу правову норму.

Закон про виконавче провадження використовує декілька способів викладення списків (переліків) у тексті. Вони існують нумеровані арабськими цифрами або ненумеровані (викладені в тексті з абзацу).

У зазначеному законі фактично є три види списків (переліків):

• «самостійні переліки», де пункти є самостійними і не залежать один від одного (наприклад, перелік виконавчих документів (частина 1 статті 3 закону), права та обов’язки виконавця (частини 2, 3 статті 18 закону) та ін.);
• «списки сукупності», що вимагають обов’язковості всіх пунктів (наприклад, елементи (реквізити) виконавчого документа (частина 1 статті 4 закону), зміст заяви, яка подається стягувачем до виконання (частина 2 статті 7 закону) та ін.);
• «списки черговості», де важлива взаємозалежність та послідовність переходу від одного до іншого (наприклад, черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення вимог стягувачів (частина 1 статті 46 закону), черговість реалізації майна боржника — юридичної особи, фізичної особи — підприємця (частина 6 статті 52 Закону) та ін.).

Визначити те, про який список йде мова в кожному конкретному випадку, можемо з текстуального формулювання відповідних статей, використання відповідних сполучників та смислових наголосів, які робляться в тексті, а також формулювання інших пов’язаних статей закону.

У частині 1 статті 51 цього закону міститься перелік певних умов, а також використовується умова гіпотези «у разі якщо». Йдеться про відомий ще з давніх давен (від Законів Хаммурапі) дещо примітивний спосіб формулювання приписів правової норми, який вказує на конкретну умову, за якої визначається те чи інше правило поведінки. Стосовно Закону «Про виконавче провадження», ймовірно, це може бути визнано доцільним, оскільки він має характер закону-інструкції, в якому повинно бути чітко визначено деталі виконавчої процедури, враховуючи конституційні положення, що порядок виконання судового рішення має визначатися виключно законами України (пункт 14 частини 1 статті 92 Конституції України).

Умова «у разі якщо» в цьому законі використовується досить часто: «у разі якщо» — понад 40 разів, «у разі, якщо» — двічі. Зазвичай ідеться про єдине правило за моделлю «якщо …, то…» (частина 5 статті 15, частина 3 статті 18 та ін.), «якщо …, то … або …» (частина 2 статті 4, частина 8 статті 26 та ін.), «якщо, то … в [такій-то] послідовності» (частина 1 статті 46, частина 6 статті 52).

У частині 1 статті 51 маємо поєднання і списку, й умови. При цьому умови сформульовано в списку, який не визначено жодними додатковими сполучниками, що не дають змоги говорити про їх взаємну залежність (спільності чи залежності).

Найбільш важливим для розуміння кожного зі списків (переліків) є виявлення самостійної спроможності щодо чинності кожного з пунктів цього списку (переліку). Пункти зі списків сукупності та черговості неповноцінні без дії інших пунктів, вони є складовою частиною всього переліку або перебувають у залежності від інших пунктів.

Підстави для звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, визначені в частині 1 статті 51 закону, не перебувають у зв’язку між собою і не становлять системи.

Підтвердженням цього є еволюція правової норми щодо звернення стягнення на майно, яке є предметом застави (іпотеки), за вимогами стягувачів, які не є заставодержателями.

У Законі України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV стягнення допускалося «лише у разі, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю» (частина 3 статті 52). Тобто існувала лише одна-єдина умова.

У частині 3 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції Закону № 2677-VI від 04.11.2010 йдеться про можливість звернення стягнення на заставлене майно «у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю» (без використання нумерованого чи ненумерованого списку, з використанням пунктуаційного знаку розділення «;», а також без використання будь-яких сполучників). З цього можна зробити висновок, що відбулося не розширення єдиної умови, а розширення умов.

У чинній редакції закону України йдеться вже про три умови: виникнення права застави після ухвалення рішення, яке передбачає стягнення коштів; перевищення вартості предмета застави над розміром заборгованості боржника заставодержателю; надання згоди заставодержателем на звернення стягнення.

Кожна з цих умов є самодостатньою, такою, що не залежить від інших, та відрізняється від інших за метою, призначенням та механізмом реалізації. Якщо йдеться про виникнення права застави після ухвалення рішення, то мова йде фактично про презумпцію недоброчесності боржника, адже укладення договору застави (а особливо іпотеки) може свідчити про те, що боржник може намагатися вивести той чи інший актив з-під ризиків звернення стягнення в межах виконавчого провадження за відповідним виконавчим документом. Наявність неспіврозмірності суми зобов’язання та заходів забезпечення виконання зобов’язання (застави, іпотеки) допускає можливість погашення заборгованості за рахунок такої різниці, однак насправді ця умова вимагає додаткового уточнення. Нова умова стосовно надання заставодержателем письмової згоди свідчить про волевиявлення держателя права застави, спрямоване на фактичне припинення відносин щодо забезпечення виконання відповідного зобов’язання, таке положення вкрай невигідне для заставодержателя, але закон не може обмежувати здійснення такого права. Ймовірність моделювання варіанта, коли б усі три умови існували одночасно, дуже низька.

Умова щодо виникнення права застави після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів як можливість звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, є явно зайвою та підлягає виключенню з Закону України «Про виконавче провадження». У випадку, якщо такі дії боржника були спрямовані на шкоду кредитору на уникнення виконання судового рішення, останній, незважаючи на те що не є стороною оскаржуваного правочину, має право оскаржувати його як фіктивний або фраудаторний правочин (правочин, вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Після відкриття виконавчого провадженн, виконавцем може бути виявлене майно, яке належить боржнику на праві власності, проте перебуває в заставі або іпотеці в третьої особи, і така застава чи іпотека виникла раніше від ухвалення судового рішення. Виконавець має право вимагати в такої особи інформацію щодо залишку заборгованості за зобов’язанням, яке забезпечено заставою або іпотекою. Приміром, вартість предмета застави становить 1 млн грн, а залишок невиконаного зобов’язання, забезпеченого заставою, — 1 тис. грн, але при цьому відсутня згода заставодавця на звернення стягнення на таке майно. Згідно з логікою ВС, звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувача — не іпотекодержателя в цьому випадку неможливе, оскільки відсутні ще дві умови, перелічені в статті 51!

Навіть якщо заставодержатель і надасть свою згоду на звернення стягнення на таке майно, все одно буде відсутня одна умова — виникнення права застави після ухвалення судового рішення. Проте чи відповідає це конституційному принципу обов’язковості виконання судових рішень та меті виконавчого провадження? Напевно, ні.

Окремо слід розглянути умову щодо виникнення права застави після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів. У разі якщо вартість предмета застави є меншою, ніж розмір заборгованості боржника заставодержателю, навіть за наявності згоди заставодавця звернення стягнення на предмет застави для задоволення стягувачів, які не є заставодавцями, позбавлено здорового глузду, адже таке звернення стягнення не призведе до задоволення їхніх вимог. Ця норма в конструкції статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» є явно зайвою, бо рішення суду не є обтяженням, яке може мати пріоритет, і наявність рішення суду про стягнення з боржника коштів не є перешкодою для передання останнім в іпотеку або заставу власного майна до того, як на нього, можливо, буде накладено арешт під час виконавчого провадження.

Таким чином, на наш погляд, для звернення стягнення на заставлене майно боржника для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, достатньо лише однієї з умов, перелічених в пунктах 1–3 частини 1 статті 51 Закону України «Про виконавче провадження», та вважаємо, що ВС припустився помилки в тлумаченні цієї норми.

Автори:

Андрій Авторгов

кандидат юридичних наук,
приватний виконавець (м. Київ),

Юрій Білоусов

кандидат юридичних наук, професор
(Хмельницький університет управління та права
імені Леоніда Юзькова)