прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Новини » «Розповідати про війну, дивитись позитивні новини — це добре. Але сама війна — страшна річ, і краще на ній не бувати» — Сергій Катишев, адвокат, юрист в армії

«Розповідати про війну, дивитись позитивні новини — це добре. Але сама війна — страшна річ, і краще на ній не бувати» — Сергій Катишев, адвокат, юрист в армії

  • 01.09.2022 18:36
Сергій Катишев

Викоренення всього російського в побуті та мілітаризація країни — це план Сергія Катишева, адвоката в Київській юридичній групі «Щит», заступника командира роти 243-го батальйону ТрО ЗСУ, щодо майбутнього такої України, на яку не наважиться напасти росія та її солдати. Всю їх підлість і звірячість захисник побачив у рідних Бучі та Ірпені.

Про що не розповів під час інтерв’ю пан Сергій, то це про відзнаку «За заслуги перед містом Ірпінь», яку має він та інші побратими з легендарної ротно-тактичної групи “Ірпінь”. Але про те, як сприймається загроза війни, про перспективи міжнародних судів, мілітаризацію країни та багато чого іншого читайте в нашій розмові із Сергієм Катишевим.

— 24 лютого 2022 року як для вас почалось, де ви були в цей день?

— Я був у Києві, займався адвокатськими справами — ми завершували певні клієнтські проєкти. І на вечір нам уже стало зрозуміло, що це не просто якась короткострокова провокація, а почалась широкомасштабна війна. Тому 24 лютого я завершив усі свої справи, закрив фінансові та технічні питання і наступного дня був у бучанському військоматі.

— У вас був військовий досвід?

— Ні, коли ще починалась АТО, то військові юристи не були потрібні. Необхідні були люди з відповідним фахом: танкісти, артилеристи, снайпери. Тож коли я пішов добровольцем до військомату у 2014 році, мені так і сказали: «Таких, як ти, нам не треба».

— І як цього разу відбувалось у військоматі?

— Бучанський військомат, мені здається, – це відома історія на всю Україну… Прийшов я, багато ще хлопців, а там залишилася зброя, інше військове майно, а сам військомат евакуювався. Із того, що було залишено, ми взяли зброю до рук. І з 25 числа розпочалась історія оборони Ірпеня.

Через пару днів, коли до Бучі зайшли орки, ми перемістились в Ірпінь. Є такий торговий центр «Жираф», міст між Ірпенем і Бучею – там була наша позиція.

— Ви в цей час були вже в лавах ЗСУ чи як добровольці?

— Виключно як добровольці! На той час не було жодної адміністрації чи ТрО. Кажу ж, зброю роздавали тим, хто хотів захищати і залишався. Не було жодних документів, які могли б оформити. Фактично більшість хлопців, хто там залишився, – це були військові, які мали досвід АТО і територіальної оборони. У нас склалась гарна команда, патріотичний та вмотивований командир, ми змогли прийняти перший бій в Ірпені й надалі тримати ці позиції аж до кінця березня.

Сергій Катишев

Сергій Катишев

— Ваш військовий досвід, по суті, здобувався саме там?

— Ну, перший досвід ми ще в школі отримували: я вчився ще в радянській школі, і там була військова підготовка, тож я знав, як збирати автомат, як із нього стріляти. До того ж у мене була військова кафедра в університеті, на якій також давали знання.

— Як у вас відбувся перехід від добровольчого формування до офіційної армії?

— Усе наше добровольче формування, яке стояло на «Жирафі», мобілізувалось до Збройних сил України.

— Узагалі у вас було відчуття, що буде така широкомасштабна війна?

— Не було такого. Навіть 24 числа, коли ми завершували робочі справи, бачили, ЩО почалося, я не міг повірити, що таке може відбуватись.

Є окуповані території в Донецькій і Луганській областях, є Крим, є певні проблеми, але щоб аж так масштабно інша країна захопила?

До речі, мені дуже тяжко було це сприймати, бо я наполовину росіянин, мій батько з Куйбишевської області. Я там і народився, але майже все життя прожив в Україні. Мені було важко сприйняти, що моя рідня намагається мене завоювати і навіть убити.

— У вас там лишились рідні?

— У лапках рідні. Після 2014 року ми з ними не спілкуємось через розбіжності в наших поглядах.

Ваша компанія зараз працює?

— Уся робота зараз ведеться нашими дівчатами. Я мобілізований, тож фактичним забезпеченням родини займається дружина. В адвокатському об’єднані працюють колеги, до них передано всі справи. Ми клієнтам не відмовляли, все працює. В роботу офісу наразі не втручаюся.

— Ваші колеги вам допомагають із різними питаннями забезпечення: каски чи щось інше?

— Дружина допомагає! Вона так само з Ірпеня вийшла — насилу її з дітьми вигнав із міста в останній момент. А загалом усі надають якусь допомогу. Ті, кого я знаю, постійно питають: «Що потрібно? Чим допомогти?». Від грошей до якогось цільового збору.

— Узагалі ваш юридичний досвід вам стає в пригоді, коли ви в армії?

— Допоміг не зовсім юридичний досвід, а досвід організаційний. У будь-якій адвокатській роботі, якщо ти працюєш не сам, а в колективі, є певний організаційний менеджмент. Він допоміг на нинішній посаді заступника командира роти, я також певний час виконував обов’язки безпосередньо командира роти.  Це більше менеджерські завдання, добір людей, робота з особовим складом.

— Я вже спілкувалася з іншими юристами в армії. Вони кажуть, що є різниця в роботі з особовим складом, який мав, і тим, що не мав досвіду військової служби. У вас який досвід щодо цього?

— Є невелика різниця між тими, хто має досвід воєнних дій, АТО чи ООС, і тими, які не мають досвіду. Але ця різниця в знаннях бойових дій, а саме – як підготувати вогневі позиції, як захиститись чи як нападати. В іншому різниці немає, головне – мотивація і бажання вчитися. Ті ж, хто пройшов АТО, самі зізнаються, що такого, як зараз відбувається, вони ще не бачили. Зараз зовсім інша війна, усе набагато жорстокіше і набагато агресивніше.

Загалом, війна — це страшно. Розповідати про перемоги на фронті, дивитись позитивні новини, що щось захистили, взяли нові позиції, — це добре. Але сама війна — страшна річ, і краще на ній не бувати.

— Ви ж пам’ятає з радянської школи, коли в травні до дітей в обов’язковому порядку ходили ветерани. Якщо цю традицію перенести в українську школу, ви себе уявляєте на місці ветеранів? Щоб ви розказали школярам?

— Ні, не уявляю. У нас не буде таких ветеранів, яких ми знаємо з часів тієї війни, які би просто так пішли до школи. Практично все чоловіче населення, яке побувало на цій війні, буде ветеранами. Кожен двір, кожен будинок матиме своїх ветеранів. Діти будуть зростати серед них, як зростали діти після Другої світової війни, які бачили своїх батьків, дідів. Вони будуть проживати цю сучасну трагедію. Не буде потреби ходити по школах і робити показуху.

— На вашу думку, була в історії України така точка, де ми могли би піти таким шляхом, щоб не було цієї війни?

— Я думаю, що така точка була – це вибори, коли громадяни України замість В’ячеслава Чорновола обрали Леоніда Кравчука. І потім комуністична партійна номенклатура почала розростатись уже всередині незалежної України. Це той момент, коли ми звернули не туди. Це все повторилось не тільки в політиці й повсякденному житті, але й в культурі, мистецтві, бізнесі. Значна частина України була зав’язана на роботу з росією.

— Як ви гадаєте, ми зможемо побачити справедливе покарання тих, хто розв’язав цю війну?

— Думаю, ні.

— А міжнародний трибунал?

— Якщо розглядати з юридичної точки зору, для того що привезти обвинувачену чи підозрювану особу та її спільників, потрібно до них дістатись. Дістатись до цих людей можна лише в тому випадку, коли буде повномасштабний контрнаступ на росію, коли зайдуть війська, арештують цих людей і привезуть до суду.

Для того щоб це сталось, необхідно, щоб пів світу зібралось і пішло загальним наступом на росію. Як ми бачимо, зараз мова навіть не про повномасштабний наступ на росію, нам доводиться досі просити деякі європейські країни відмовитись від співпраці з росією.

Тому найближчим часом цього не буде.

— Якщо говорити про відшкодування завданих росією збитків людям і державі, це нам вдасться зробити на міжнародному рівні?

— Це питання вже не в юридичній площині, а в політичній. Справа у відносинах країн, а юристи тут відіграють роль технічного інструмента в оформленні цих відносин. Як політики запропонують, так юристи і випишуть механізм.

— Тобто це буде політичне рішення?

— Так. Це все — політика. Зараз будь-яка війна на нашій планеті — це політичне питання. І росія на нас напала не через юридичні питання, а з політичних причин.

— А ви виступ путіна 23 лютого дивились?

—Дивився…

— І не було думки, що зранку нас розбудять вибухи?

— Я не міг у це повірити. Розумієте, частина твого організму боїться, а інша каже: «Не може такого бути! Як так просто йти війною у 21-му столітті?!». Путін неодноразово виголошував суперечні фрази, та й інше керівництво росії висловлювалось таким чином щодо України. Тобто це було стандартне відчуття: наговорив щось знову.

Справді, я помилявся тоді, бо не міг повірити у широкомасштабну війну. Потрібно було готуватись. На жаль, сталось як сталось.

— Як ви гадаєте, ми перемогу здобудемо на фронті чи за столом перемовин?

— Я думаю, що на фронті. Я особисто пройшов Ірпінь, на власні очі бачив, що творили в Бучі. Те, що вони роблять, — це не війна. Це жорстока різанина, насилля, катування. Єдина перемога над нелюдами, які воюють такими методами, може бути тільки на фронті.

— До речі, щодо рядових солдат та молодшого офіцерського складу — їх можливо покарати за злочини в Україні?

— Якщо ми їх візьмемо в полон, то так. Серед свого особового складу я бачу розуміння ситуації: якщо ми отримуємо полонених, ми їх здаємо компетентним органам і вони матимуть своє покарання. Якщо є поле бою, ми захищаємо себе, свою країну і знищуємо супротивника.

— Ви як юрист за освітою своїм побратимам про Женевську конвенцію розповідали чи вони і так розуміють правила?

— Вони адекватні дорослі люди і все і так розуміють. Протягом бучанських подій у нас було декілька випадків, коли ми брали полонених, — все згідно з Конвенцією.

— Я так розумію, що у вас дуже мотивований підрозділ…

— Наш підрозділ вийшов із тих місць, де бійці мешкали, і першою та головною мотивацією на фронті був захист своїх рідних, своїх домівок, свого міста. Згодом ця мотивація була поширена на всю Україну, бо майже весь склад, який був там, зараз у ЗСУ.

— А юристи є серед побратимів?

— У нас є адвокат — молодий хлопець, який перейшов до нас з іншого підрозділу, і один юрист, який брав участь із нами безпосередньо в бойових діях раніше.

— Як юрист ви вже бачите, які зміни необхідні в армії?

— Є певні недоліки, які залишились іще з радянських часів, наприклад ведення документації, оформлення переводів. На практиці маємо зробити просту річ, але для цього потрібно десяток паперів. Потрібні уніфікація діловодства, переведення його в електронний формат, щоб не витрачати час і пальне, враховуючи велику територію.

— Чому Україна переможе?

— Це наша рідна земля. У нас немає інших варіантів.

Одна річ, якби в нас була територія під питанням і тривалий час був спір, хто там проживав, — у світі, насправді, дуже багато спірних територій, де постійні конфлікти через релігійні чи світоглядні розбіжності чи через невизначеність меж територій. У нас таких питань немає, в нас є Україна, яка з 1991 року сформувалась у своїх кордонах, визнана в усьому світі, і нас просто прийшли знищити під зовсім незрозумілим приводом «звільнення нас від нацистів».

Сергій Катишев

— Це ж абсолютно надуманий привід, нас із таким самим успіхом можна звільняти від рептилоїдів чи марсіан!

— Так-так, будь-який привід, і ми йдемо «звільняти».

— Що нам потрібно зробити, щоб наші діти, онуки, правнуки знову не були змушені захищатись від росіян, на вашу думку?

— Перше – це викорінення з нашого побуту, культури, спілкування всього російського. Їхня культура побудована на тому, що України немає, що є Малоросія, що ми меншовартісна нація порівняно з ними.

По-друге, потрібна мілітаризація всієї країни. На прикладі тієї ж Швейцарії, коди кожна людина має навички поводження зі зброєю, має запас на випадок бойових дій. Біля нас є агресивний і неадекватний сусід.

— З цього випливає вільне володіння зброєю, так?

— Це під питанням, але головне, щоб особи мали навички поводження зі зброєю. Зараз приходить людина на війну, і її потрібно ще вчити. А коли людина у військовий час вже вміє поводитись зі зброєю, це простіше. І як напасти на країну, де є 10 млн озброєних чоловіків? Ця перспектива багато кого зупинить. Тому так, я скоріше за легалізацію зброї, ніж проти.

— З незавершених справ у лютому що би ви хотіли завершити після перемоги?

— Особисто для себе? Знаєте, після побаченого від 24 лютого відбулась переоцінка цінностей. Були якісь плани поїхати, побудувати, набути нові навички собі, але зараз на першому місці виключно щоб Україна була вільною і настав мир. Усе! Після цього всі особисті бажання будуть з’являтися самі. Головне — сім’я, щоб ми повернулись із окопів і були разом.

(Бесіду вела Марина Бахолдіна, «Юридична практика»)

 Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».

 

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua
doroszab2
Slide

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Loading ... Loading ...

PRAVO.UA