прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Аналітика » Питання наслідків оскарження наказу контролюючого органу про проведення перевірки — аналіз судової практики

Питання наслідків оскарження наказу контролюючого органу про проведення перевірки — аналіз судової практики

  • 05.08.2022 10:37
Семен Ханін, керуючий партнер Amber Law Company, адвокат

Питання наслідків оскарження наказу контролюючого органу на проведення перевірки є досить болючим та спірним. І постанова Великої Палати Верховного Суду від 8 вересня 2021 року у справі 816/228/17, в якому Велика Палата відступила від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року у справі 21-425а14, поставила не крапку, а навпаки, багато крапок. Також слід звернуті увагу на окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Ситнік О. М. до постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 вересня 2021 року № 816/228/17 (провадження № 11-109апп21).

У всіх постановах суду, на які звертається увага, факт порушення статті 79.2 Податкового кодексу судом визнається, а саме «виконання умов цієї статті надає посадовим особам контролюючого органу право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки». Тобто Суд в кожній постанові погоджується з тим, що наказ на перевірку було видано та перевірка проведена з порушенням чинного законодавства.

Але, на думку ВП ВС, «у разі якщо контролюючий орган був допущений до проведення перевірки на підставі наказу про її проведення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження не є належним та ефективним способом захисту права платника податків, оскільки скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. Неправомірність дій контролюючого органу під час призначення і проведення перевірки не може бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за результатами такої перевірки. При цьому підставами для скасування таких рішень є не будь-які порушення, допущені під час призначення і проведення такої перевірки, а лише ті, що вплинули або об`єктивно могли вплинути на правильність висновків контролюючого органу за результатами такої перевірки та, відповідно, на обґрунтованість і законність прийнятого за результатами перевірки рішення».

Не погоджуючись із постановою ВП ВС та підтримуючи окрему думку суддів ВП ВС, хочу зазначити таке. Стаття 19 Конституції України: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Тобто своїми діями контролюючий орган порушив Конституцію України. Факт такого порушення існує незалежно від того, чи було допущено контролюючий орган до перевірки, чи ні. Далі, п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС: «Індивідуальний акт — акт (рішення) суб’єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк».  П. 2 ч. 1 ст. 5 КАС: «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень». Саме в цьому пункті немає заборони оскаржувати індивідуальний акт, що вичерпався його виконанням.

Обґрунтовуючи свою позицію, ВП ВС посилається на два рішення Конституційного Суду України. Інші обґрунтування не використовуються.

Щодо посилання ВП ВС на абз. 4 п. 1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп у справі № 3/35-313. У постанові наведена цитата з рішення Конституційного Суду, що «за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію». Але це тільки частинка абзацу з цього рішення. Повністю абзац має такий вигляд: «На підставі зазначеного пункту перехідних положень Конституції України правомірним є поширення юрисдикції Конституційного Суду України з питань про відповідність Конституції України правових актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України, тільки на нормативні правові акти, враховуючи, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію». Тобто це рішення стосується лише поширення юрисдикції КСУ на правові акти, що були прийняті до набуття чинності Конституцією України, і цей абзац містить лише загальне визначення терміна «ненормативні правові акти» (індивідуальні акти), і це визначення збігається з п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС. Зрозуміло, є принципова різниця між можливостю оскарження в порядку адміністративного судочинства актів індивідуальної дії, дія якого вичерпана його виконанням, та поширенням юрисдикції КСУ на правові акти, що були прийняті до набуття чинності Конституцією України. Ба більше, як випливає з того самого рішення, юрисдикція Конституційного Суду України на правові акти, прийняті до набуття чинності Конституцією України, не поширюється, і на ті ненормативні правові акти, що ще не були реалізовані або визначеній строк не сплинув. Якщо розуміти це рішення, як його розуміє ВП ВС, то неможливо оскаржити індивідуальні акти, що наразі невиконані!

Щодо посилання ВП ВС на пункт 5 рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 у справі № 1-10/2008.  У постанові ВП ВС наводиться цитата: «Правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію». Звернемося до самого рішення. «Укази Президента України № 864, № 865 та № 1013 є правовими актами ненормативного характеру (індивідуальної дії), якими В. Горбуліна звільнено від тимчасового виконання обов’язків Секретаря Ради, а В. Гайдука та І. Дріжчаного призначено відповідно Секретарем Ради і заступником Секретаря Ради. Ці Укази стосувалися окремих фізичних осіб, були розраховані на персональне (індивідуальне) застосування і після їх реалізації вичерпали свою дію, що, зокрема, підтверджується і фактами звільнення В. Гайдука та І. Дріжчаного із зазначених посад Указами Президента України “Про звільнення В. Гайдука з посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України” від 12 травня 2007 року № 395 та “Про звільнення І. Дріжчаного з посади заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України” від 29 жовтня 2007 року № 1022… За правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 14 листопада 2001 року № 15-рп/2001 (справа щодо прописки), юрисдикція Конституційного Суду України поширюється лише на чинні нормативно-правові акти (пункт 5 мотивувальної частини), тому питання щодо конституційності нечинного правового акта непідвідомче Конституційному Суду України». З того, що саме юрисдикція КСУ поширюється лише на чинні нормативно-правові акти, випливає знов лише те, що юрисдикція КСУ не поширюється на ненормативні правові акти взагалі, навіть на ті, що наразі чинні, їх дія не вичерпана в часі та не сплинув визначений строк. Жодної заборони оскаржувати індивідуальні акти в межах адміністративного судочинства, в тому числі ті, що вичерпані виконанням, це рішення не містить.

Тобто висновок Великої Палати Верховного Суду про необхідність відступу від висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14), видається досить дискусійним.

Також хочу звернутися до завдань адміністративного судочинства та особливостей проведення перевірки контролюючим органом. Згідно з ч. 1 ст. 2 КАСУ «завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень». Призначення перевірки з порушенням чинного законодавства якраз суттєво порушує права фізичних та юридичних осіб, адже, наприклад, порушує пункт 17.1.6 ПК («бути присутнім під час проведення перевірок та надавати пояснення з питань, що виникають під час таких перевірок, та за власною ініціативою пояснення з питань, що не запитувалися контролюючим органом, ознайомлюватися та отримувати акти (довідки) перевірок, проведених контролюючими органами, перед підписанням актів (довідок) про проведення перевірки, у разі наявності зауважень щодо змісту (тексту) складених актів (довідок) підписувати їх із застереженням та подавати контролюючому органу письмові заперечення в порядку, встановленому цим Кодексом»). Тут доречно звернутись також до практики ЄСПЛ щодо принципу «плодів отруйного дерева», а саме – докази, отримані з порушенням встановленого порядку, призводять до несправедливості процесу в цілому, незалежно від їх доказової сили. Так, у своїй постанові у справі 826/24815/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив: «Вказана позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом та відповідає доктрині під умовною назвою “плоди отруйного дерева”, сформульованій Європейським судом з прав людини у справах “Гефген проти Німеччини”, “Нечипорук і Йонкало проти України”, “Яременко проти України”, відповідно до якої якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з цих джерел, будуть такими ж. Докази, отримані з порушенням встановленого порядку, призводять до несправедливості процесу в цілому, незалежно від їх доказової сили. Зазначена доктрина передбачає оцінку не лише кожного засобу доказування автономно, а і всього ланцюга безпосередньо пов`язаних між собою доказів, з яких одні випливають з інших та є похідними від них. Критерієм віднесення доказів до “плодів отруєного дерева” є наявність достатніх підстав вважати, що відповідні відомості не були б отримані за відсутності інформації, одержаної незаконним шляхом».

Наостанок хочу ще зазначити, що наказ на перевірку має бути вручено уповноваженій особі, наприклад директору підприємства. Не на кожному підприємстві в наявності юрист, та це і не вимагається чинним законодавством. Перевіряльники намагаються тиснути на уповноважену особу, залякуючи її наслідками відмови в допуску до перевірки, наприклад податковим арештом майна (п. 94.2.3 ПКУ). Наслідками такого арешту є можливе банкрутство підприємства, тому частіше перевіряльників  допускають до перевірки. Оскарження такого арешту, вочевидь, потребує багато часу. Тобто відмова в можливості оскарження наказу на перевірку після допуску порушує баланс публічних і приватних інтересів та основні завдання адміністративного судочинства.

Підсумуємо зазначене. Аналізованими нормами ПК з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів встановлено умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог підп. 78.1.1  та п. 79.2 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності її правових наслідків.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Loading ... Loading ...

PRAVO.UA