Про вал судової реформи

Коли мене, журналістку, яка вже років сім відстежує діяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС), представники нової влади намагаються переконати в тому, що судова реформа провалилася, а громадськість та професійна спільнота «очікувано вимагають перезавантаження ВККС», оскільки та себе «повністю дискредитувала і з політичної, і з професійної точки зору», мовчати не хочеться. Я так не вважаю.

Чи була судова реформа ідеальною? Однозначно ні.

Чи була судова реформа проваленою? Аж ніяк.

Чи ВККС себе повністю дискредитувала політично та професійно? Нітрохи.

Звісно, якщо для обґрунтування радикальних заходів, передбачених законопроектом щодо діяльності органів суддівського врядування № 1008, у авторів документу не знайшлося переконливих юридичних аргументів то нічого не залишається, окрім як озброїтися безпрограшним варіантом — популізмом. Політикам у цьому плані рівних немає. Незрозумілим залишається одне: спускаючи всіх собак на один з органів суддівського врядування — ВККС та на один із результатів судової реформи Верховний Суд — кого представники нової влади намагаються обманути? Професійну спільноту? Міжнародних партнерів? Громадськість? А може самих себе?

Чому «гнів божий» обійшов стороною інший орган суддівського врядування — Вищу раду правосуддя, яка також відповідальна за формування суддівського корпусу? Гнів їх не тільки оминув, а й обернувся «божою ласкою»: як тільки законопроект № 1008 буде прийнятий (а він буде прийнятий, у цьому сумнівів немає) в одних руках Ради буде зосереджена вся «кадрова міць», ВРП не тільки призначатиме членів ВККС, а й буде затверджувати їхні локальні підзаконні нормативні акти. Хочете сказати, що практика ВРП однозначна та послідовна? До них немає претензій? Не відповідайте, це риторичне питання.

Не менш дивним чином під удар авторів законопроекту №1008 потрапляє Верховний Суд — незважаючи на шалене навантаження кількість суддів цього суду пропонується зменшити наполовину. Чому? Аргументи провладної партії зводяться десь до такого «бо». А як щодо інших судових інституцій створених після 2016-го Вищого антикорупційного суду (розпочав свою процесуальну діяльність 5 вересня) та Вищого суду з питань інтелектуальної власності (конкурс на заміщення посад вийшов на фінішну пряму)? Але тут, мабуть, голос міжнародних фінансових партнерів звучить голосніше, ніж голос здорового глузду.

Давайте розберемось, за які гріхи розіпнули ВККС? За кадровий голод в судах і за те, що всі судді так і не пройшли кваліфікаційного оцінювання.

Добір на посаду судді вперше був одним із пріоритетів цієї каденції ВККС. Анонімне тестування 4 128 юристів складали 31 жовтня 2017 року. З них було обрано 700 кандидатів, які були допущені в середині листопада 2017 року до так званих психологічних тестів. Впоралися з цим завданням 692 кандидати. До червня 2018 року вони проходили спеціальну підготовку в Національній школі суддів України. І тільки через рік 467 кандидатів рекомендовані для призначення суддями у 263 загальних судах.

А от кваліфікаційне оцінювання не було в числі пріоритетів Комісії. ВККС вимушена була його постійно призупиняла для проведення процедур в рамках добору кандидатів на посаду судді вперше, першого і другого конкурсів в Верховний Суд, двох конкурсів в Вищий антикорупційний суд і так далі. Коса на камінь зайшла, коли не всі судді встигли пройти кваліфікаційне оцінювання — відтак, отримувати суддівську винагороду значно вищу у порівнянні з колегами, які його пройшли успішно. А тут ще й сотні кандидатів рекомендовані для призначення в суди першої інстанції. Звісно, судді обурювалися!

Як і громадськість… Взагалі, взаємовідносини Комісії та громадськості — Громадської ради доброчесності,— були складними і натягнутими. Здається, цих два органи, які брали участь в кадрових процесах судової системи так і не порозумілися. Натомість професійна спільнота наочно побачила як може працювати система «стримувань та противаг». Завдяки громадськості чимало суддів, визнаних недоброчесними, покинули судову систему. Утім, громадськості цього було замало. ВККС опинилася між двох вогнів. Громадськість їй закидає те, що рекомендує звільнити занадто мало суддів, а суддівський корпус, навпаки, називає Комісію мало не катом.

Зрештою, Комісія ніколи й не намагалася всім подобатися. Це не політичний, це державний орган, який повинен діяти в межах, визначених законом. Почасти ці межі були розпливчасті, почасти суперечливі. І будьмо відверті — правила добору та проведення конкурсів — заскладні, розтягненні у часі та й застосовувалися вони вперше.

Чи була робота ВККС ідеальною? Та звісно що ні. Вони також помилялися і складно визнавали свої помилки. Але визнавали і виправлялися. Це ВККС на брифінгах закликала ЗМІ обережно застосовувати характеристику «одіозний» у відношенні до суддів. Це ВККС витрачала години на інтерв’ю, ефіри, коментарі, роз’яснюючи тонкощі складних (подекуди занадто) процедур. Вони не відхрещувалися від незручних питань і миттєво реагували на критику.

Чи була судова реформа ідеальною? Теж ні. Незадоволені її результатом знайдуться завжди. Тільки не говоріть мені, що вона була проваленою. В судову систему потрапили достойні люди, які чесно пройшли конкурсні етапи без домовленостей, хабарів та кумівства. Ще десять років тому це виглядало як казка.

Проведена судова реформа не стала взірцем для всіх прийдешніх поколінь: там є чимало місць для удосконалень. Тільки не розказуйте мені, що наступна судова реформа буде кращою. Я вже бачу як вона робиться.

Демократія себе не вичерпує з закінченням виборів та обранням нового складу парламенту.

Провладна партія зараз нагадує маленького вередливого малюка, який закрив вуха пальцями і голосно бурмоче собі під носа, аби не чути настанов дорослих. Але рано чи пізно ігри закінчаться. Рано чи пізно «кредит суспільної любові» себе вичерпає.

Не створюйте Комісії з питань правової реформи, якщо ви й так знаєте яким буде ваш наступний крок стосовно цієї правової реформи. Не запрошуйте професійну спільноту та громадськість на свої обговорення, якщо ви не збираєтеся дослуховуватися до їхніх порад. Не створюйте декорацій для демократії. На декорації ми подивимося у театрі або в кіно — що кому до вподоби.

Зрештою, нам всім разом жити у цій країні.

Автор: Христина Пошелюжна, кореспондентка газети “Юридическая практика”, редакторка розділу журналу “Український юрист”