Презумпція добросовісності в цивільному судочинстві — прояв балансу інтересів

Оксана Шутенко, доцент кафедри цивільного права, цивільного процесу та фінансового права Полтавського юридичного інституту НЮУ імені Ярослава Мудрого, доцент, кандидат юридичних наук

Геополітичні, економічні, соціальні, технологічні процеси еволюції суспільства ставлять нові виклики щодо розширення горизонтів людської свідомості, а отже, необхідності модернізації норм законодавства. Зміни суспільних відносин насамперед стосуються цивільних правовідносин, а також тих, які становлять предмет регулювання цивільної юстиції, зокрема у сфері правосуддя та нотаріату. Процес розвитку відбувається в бік створення більш зручних, простих та зрозумілих, економічно вигідних та гнучких механізмів реалізації та захисту цивільних прав. Необхідно відзначити важливу тенденцію: зміни, як правило, відбуваються в контексті основоположних правових принципів, які вже існують, закладені людською цивілізацією, створюють дух права, адже відображають глибинні гуманістичні основи людини. Зокрема, презумпція добросовісності, яка є універсальною для права.

Ця презумпція полягає в тому, що поведінка людини є добросовісною і розумною, доки протилежне не буде встановлено судом. Презюмувати означає свідомо припускати, що повторюваність певних фактів є сталою і з  високою вірогідністю зберігатиметься в майбутньому. Таке свідоме передбачення-припущення, закріплене у нормах права, стає юридичним правилом загального значення та на рівні індивідуальних правовідносин. Презумпція ніби програмує, передбачає правову поведінку іншої сторони, а також всіх без винятку учасників правовідносин.

Чи може презумпція розглядатися як усвідомлення і очікування щодо власної поведінки? Залежить від самооцінки, самоаналізу, здатності особи глибоко усвідомлювати власну психологію. Одна з граней презумпції полягає у формулі “я поводжуся порядно і сподіваюсь на порядність інших”. Таким чином проявляється божественний закон “полюби ближнього як самого себе”. Звісно, питання самооцінки у кожної людини відмінні, але основним є те, що кожна людина думає про себе добре. Юридичні поняття честі і гідності базуються саме на цьому. Як і гідність, поняття честі розкриває ставлення людини до самої себе і ставлення до неї з боку суспільства. Проте, на відміну від поняття гідності, моральна цінність особистості у понятті честі пов’язується з конкретним суспільним становищем людини, видом її діяльності та визнаними за нею моральними заслугами [В.В. Рибалка. Честь і гідність особистості як фактори індивідуальної та соціальної безпеки // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ, № 1, 2009. —  С. 3].

Відповідно до ст. 201 Цивільного кодексу України честь і гідність визнаються благами (особистими немайновими), що охороняються. Таким чином, сам факт визнання на законодавчому рівні демонструє презумпцію честі і гідності всіх людей. Вказане слід враховувати як основу правовідносин і співіснування в соціумі. Так, відповідно до статті 297 Цивільного кодексу України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі

Добросовісність являє собою комплексний феномен, який проявляється в (1) усвідомленні себе, (2) очікуванні добросовісної поведінки від інших. Ключовим є вольовий момент — ставлення людини до своїх дій та вчинків іншого.

Діяльність органів та осіб, наділених функціями щодо здійснення державної влади, визначається їх компетенцією, обсягом повноважень. Вольовий момент, як правило, не враховується. Однак його наявність очевидна. Наприклад, правила, які регулюють процедуру відводу (самовідводу) суддів, норми, які не дозволяють нотаріусу вчиняти нотаріальні дії щодо себе та членів своєї сім’ї. Водночас сам факт наділення повноваженнями передбачає презумпцію добросовісності у вигляді припущення, що особа, яка отримує повноваження, буде використовувати їх на благо, сумлінно, чесно, без суб’єктивного, упередженого ставлення. За компетенції людина ніби відходить на другий план – ми маємо справу з офіційною особою. Однак людина нікуди не зникає. Ба більше, щодо особи, яка наділена компетенцією, очікування і сподівання вищі. І подолання презумпції добросовісності більш складне порівняно з так званим звичайним суб’єктом цивільних правовідносин. Передбачаються додаткові (окрім цивільної) види юридичної відповідальності — дисциплінарна, кримінальна; в процесі доказування порушення посадовою особою своїх повноважень більш складний предмет доказування. Посадові особи захищені від особистої відповідальності доти, доки їх дії самі собою не стануть деліктом або не буде мати місця конфлікт особистих і корпоративних інтересів, за якого вчинені дії або поведінка пояснюються їх власними інтересами [Жорнокуй В.Г. Категорії “розумність” і “добросовісність” у контексті притягнення до відповідальності членів органів акціонерного товариства за його борги // Проблеми цивільного права та процесу, Харків, 2019. — С. 139-144].

Верховний Суд у своїх постановах визначає добросовісність як певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин. Констатуємо, що добросовісність діє на всіх суб’єктів правовідносин, коли вони перебувають у рівних відносинах (сторони договору) чи у відносинах, коли одна зі сторін наділена владними повноваженнями.

Презумпція добросовісності настільки потужна, що спростувати її можна лише в судовому порядку.

У цивільному процесі сторони (позивач і відповідач) перебувають у юридичних відносинах між собою і з судом. Права і обов’язки сторін щодо ведення процесу ґрунтуються на їх юридичній заінтересованості, яка найчастіше полягає в отриманні задоволення своїх вимог судовим рішенням. Прийнято вважати, що сторони, позивач і відповідач, вступають у цивільні процесуальні правовідносини із судом. Вважаємо, що в процесуальних відносинах можна виділити і аспект юридичних відносин між сторонами завдяки принципу змагальності. До такого висновку призводить правова засада неприпустимості зловживання процесуальними правами, яка є складовою частиною принципу змагальності. Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України). Дія цієї норми не поширюється на суд. Проте суд як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин також підпадає під дію презумпції добросовісності, але в контексті реалізації повноважень зі здійснення правосуддя.

Добросовісне використання учасниками судового процесу своїх процесуальних прав є одним із проявів їх юридичної заінтересованості в процесі. Традиційно юридичну заінтересованість розглядають у контексті результату судового процесу як вольові відносини, прагнення, бажання отримати рішення на свою користь. Уявляється, що важливим є не тільки результат, а й спосіб його отримання — добросовісними засобами. Таким чином дія презумпції добросовісності щодо учасників процесу (тобто осіб, які мають юридичну заінтересованість) розкривається через припущення чесного, сумлінного, поважного прагнення особи досягти захисту своїх прав.

Суд, здійснюючи правосуддя, не має суб’єктивної юридичної заінтересованості, як в учасників процесу. Однак, перебуваючи у правовідносинах із ними, підпорядкований меті цих відносин — захисту порушеного права. І результат, і способи досягнення вказаної мети у суду специфічні, проте також перебувають під дією презумпції добросовісності.

Спільна мета і підпорядкованість одним і тим самим принципам судочинства приводять суд і сторони до створення розумного балансу інтересів учасників цивільних процесуальних правовідносин (відносин із судом). Загалом баланс — це складне багаторівневе та багатоаспектне явище. В юридичній науці трапляються різні підходи до розуміння балансу у праві: (1) баланс як правова ідея (полягає у збалансованості правового регулювання); (2) баланс як принцип (є практичним орієнтиром, зокрема для законодавця). У межах цивілістики, до прикладу, правовий баланс проявляється крізь призму однієї з основних засад цивільного судочинства – принципу пропорційності; (3) баланс як цінність. У цьому випадку передбачається зіставлення належного балансу (який необхідно обґрунтувати на доктринальному рівні) та дійсного стану узгодженості правового регулювання [Чепис О.І. Баланс і дисбаланс  інтересів суб’єктів права інтелектуальної власності // Порівняльно-аналітичне право, № 1, 2020 р. — С. 223-226].

Вважаємо, що з огляду на загальні засади права слід на законодавчому рівні закріпити принцип добросовісності в процесуальних галузях права, окреслити його дію щодо учасників справи і суду. Адже добросовісність є тим правовим континуумом, в якому вбачається подальший розвиток та існування права.