Генеральный партнер 2020 года

Издательство ЮРИДИЧЕСКАЯ ПРАКТИКА
Главная » Новости » Правники проаналізували рішення Дарницького райсуду у справі Медведчука проти Кіпіані, автора книги «Справа Василя Стуса»

Правники проаналізували рішення Дарницького райсуду у справі Медведчука проти Кіпіані, автора книги «Справа Василя Стуса»

  • 10.11.2020 14:41
Презентація книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» торік у травні на Книжковому Арсеналі

«Ніхто не народжується героєм. Ніхто не народжується легендою. Ними стають протягом життя». Так український журналіст, публіцист та історик Вахтанг Кіпіані висловився про поета-дисидента Василя Стуса на презентації власної книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» на «Книжковому Арсеналі». Тоді говорилося про сумнозвісний судовий процес, у результаті якого Стуса було репресовано, про його табірне життя і смерть.

У той день, 26 травня 2019 року, ніхто й не підозрював, що «Справа Василя Стуса» стане предметом ще одного судового процесу. Не такого трагічного, але не менш драматичного.

Медведчук Vs. Кіпіані

У червні 2019 року Віктор Медведчук, призначений державою адвокат Стуса на другому судовому процесі, звернувся до суду з позовом до Вахтанга Кіпіані, видавництва «Віват» та ПП «Юнісофт» про захист особистих немайнових прав шляхом визнання інформації недостовірною та заборони поширення інформації.

Серед іншого позов обґрунтовано тим, що окрім образливих висловлювань про Медведчука на кшталт «людина, яка нав`язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм», «огидна й одіозна постать», також було викладено недостовірну інформацію. Відповідач парирував тим, що фрази, використані в книзі, є оцінними судженнями та не можуть бути предметом судового захисту. Ба більше, під час збирання інформації, написання книги та її поширення автор діяв у межах чинного законодавства, оскільки збирав таку інформацію з відкритих і загальнодоступних джерел.

Зокрема, предметом судового розгляду стали дев’ять фраз із книги. 19 жовтня 2020 року Дарницький районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги Медведчука (справа № 753/12294/19). Деякі фрази визнано недостовірними та такими, що порушують особисті немайнові права позивача; інші визнано такими, що порушують особисте немайнове право на використання імені Віктора Медведчука без його згоди. А деякі фрази, на думку суду, є оцінними судженнями і не порушують прав позивача.

Суд зобов’язав автора та видавництво «Віват» видалити з двох розділів інформацію про Медведчука; заборонив розповсюджувати тираж книги «Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР» та подальше її тиражування без усунення порушень.

Це рішення набере чинності тільки після закінчення строку подання апеляційної скарги. А таку скаргу, вочевидь, буде подано.

Увесь судовий процес перебував під пильною увагою громадськості та преси. А судова заборона спричинила небувалий ажіотаж серед читачів. У день винесення рішення книгу розкупили і в книгарнях, і в онлайн-магазинах, а видавництво вирішило надрукувати новий наклад, допоки рішення не набуло чинності. У намаганні «переписати» книгу позивач, здавалося, зробив усе для її максимальної популяризації.

Попри те, що рішення Дарницького районного суду Києва законної сили не набуло, ми не змогли залишись осторонь цієї резонансної теми та поцікавилися думкою правників щодо такого способу захисту, судового рішення та його ймовірного впливу на подальшу правозастосовну практику.

Факти і судження

В коментарі «ЮП» Олександр Шкелебей, керуючий партнер ЮК ESQUIRES, адвокат, зазначив, що в переважній більшості справ про захист честі, гідності та ділової репутації відповідачі насамперед стверджують, що поширена інформація про позивача є оцінними судженнями, які не підлягають спростуванню та потребують доведення їх правдивості (ст. 30 Закону України «Про інформацію»).

«Як вбачається з рішення Дарницького районного суду м. Києва у справі № 753/12294/19, відповідачі будували правову позицію захисту також на цьому аргументі й він частково був сприйнятий судом першої інстанції», — звертає увагу коментатор.

За його словами, спростовано може бути інформацію, що містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). У будь-якому разі це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб’єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи (постанова Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 761/8035/16-ц).

Також Олександр Шкелебей нагадує про відоме рішення ЄСПЛ у справі «Лінгенс проти Австрії», в якому суд зазначив, що потрібно розрізняти факти та оцінні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню.

«Відповідачі не мали доказів достовірності всієї спірної інформації та з метою її підтвердження поставили позивачу запитання у відзиві на позовну заяву», — додає він.

Європейська практика

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у випадках, коли інформація може завдати шкоди репутації особи, якої вона стосується, особа, що поширює таку інформацію, має обов’язок перевірити її достовірність перед поширенням:

  • справа «Бусуйок проти Молдови» (Busuioc v. Moldova), рішення від 21.12.2004;
  • справа «Дюндін проти Росії» (Dyundin v. Russia), рішення від 14.10.2008;
  • справа «Хендійсайд проти Сполученого Королівства» (Handyside v. the United Kingdom), рішення від 07.12.1976).

Такий обов’язок випливає з п. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція), яка передбачає, що реалізація свободи вираження думки накладає на особу певні «обов’язки та відповідальність».

При цьому ЄСПЛ вказує, що чим більш серйозні звинувачення, тим більш ґрунтовною має бути фактична основа для них:

  • справа «Педерсен і Бадсгард проти Данії» (Pedersen and Baadsgaard v. Denmark), скарга № 49017/99, рішення від 19.06.2003, п. 78;
  • справа «Румяна Іванова проти Болгарії» (Rumyana Ivanova v. Bulgaria), скарга № 36207/03, рішення від 14.02.2008, п. 64;
  • справа «Дорота Каня проти Польщі» (Dorota Kania v. Poland), скарга № 44436/13, рішення від 04.10.2016, п. 66).

Відповідно, в разі поширення особою серйозних звинувачень на адресу іншої особи така особа має підтвердити, що вона переконалася в наявності достатніх підстав для висунення цих звинувачень на момент їх поширення; якщо особа не може підтвердити цього, вона вважається такою, що не виконала покладений на неї обов’язок щодо перевірки достовірності поширюваної нею інформації і діяла недобросовісно (рішення ЄСПЛ у справах «Дорота Каня проти Польщі» (Dorota Kania v. Poland), «Педерсен і Бадсгард проти Данії» (Pedersen and Baadsgaard v. Denmark).

Позивач надав відповіді на запитання відповідача у формі заяви свідка, повідомивши по обізнаність зі змістом закону щодо кримінальної відповідальності за надання неправдивих показань.

«Суд врахував, що в письмових відповідях позивача як свідка, наданих на запитання представника відповідача, позивач стверджує, що він ніколи не співпрацював з КДБ СРСР—УРСР, не визнавав у суді, що всі «злочини», нібито скоєні його підзахисним, «заслуговують на покарання», та не «підтримував звинувачення». Зазначене було підтверджено також документами, які суд оцінив як докази», — підкреслює Олександр.

Пори те що відповідачі переконали суд першої інстанції, що більшість поширеної в книзі оспорюваної інформації є оцінними судженнями, справу вони фактично програли. «Дарницький районний суд м. Києва резюмував, що використання імені позивача в цих оцінних судженнях та в книзі могло відбутися лише за згоди позивача, однак такої згоди він не надавав, тому це порушило пряму законодавчу заборону», — констатує коментатор.

Перспективи на перегляд

Рішення Дарницького суду ми попросили прокоментувати адвокатів Романа Титикала (керівник АБ «Титикало та Партнери») та Іллю Костіна (партнер ЮК «Правовий Альянс»). Свого часу вони здійснили інше резонансне дослідження — правовий аналіз судової справи дисидента 35 років потому «Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука».

«Висновки щодо результатів розгляду в суді першої інстанції позову Медведчука в мене як у громадянина так як в адвоката збігаються — це ганьба», — вважає Ілля Костін.

«Погодьтеся, колеги, що так буває не завжди. Адвокат розуміє логіку дій через призму дії нормативних актів, які щось дозволяють або забороняють для певного кола осіб. Тому наші поради є важливими та дієвими, коли спір вирішується згідно з правом і законодавством. Або є надія, що його рано чи пізно буде вирішено з дотриманням принципів правосуддя. Ми, правники, якщо можна так висловитися, заручники норм права. Вони нас виховують і скеровують та водночас обмежують. Інша справа, коли громадянин аналізує ситуацію, рішення суду, дії певних осіб через свій ad hoc, пропускаючи події та факти через власний алгоритм «поза розумним сумнівом», — продовжує Ілля Костін. — Тому і як адвокат, що проаналізував рішення судді Дарницького районного суду м. Києва Заставенко М.О. від 19 жовтня 2020 року, і як громадянин, який вивчав матеріали кримінальної справи в архіві СБ України, можу сказати одне: таке рішення не повинно було з’явитися».

За словами пана Костіна, перспективи перегляду цього рішення з правової точки зору дуже міцні. «Але залежність судової системи від таких «діячів», як Портнов та Медведчук, вже відома не тільки далеко за межами адвокатської спільноти, але навіть за межами країни. Проте в Київському апеляційному суді є принципові судді», — переконаний адвокат.

Заполітизований контекст

Негативно це рішення оцінює також Роман Титикало. Він вважає, що в апеляційній інстанції є значні перспективи: «Рішення Дарницького районного суду м. Києва стосовно книги «Справа Василя Стуса» вважаю незаконним та заполітизованим. Маю надію, що видавництво та автор Вахтанг Кіпіані подадуть вчасно ґрунтовну апеляційну скаргу».

Роман Титикало неприємно здивований деякими оцінками та формулюваннями в зазначеному рішенні.

Суд у рішенні вказав: «Незважаючи на те що книга «Справа Василя Стуса» містить документальні матеріали, її не можна вважати твором документального характеру, оскільки дана книга поєднує у собі як документальні, так і образні художні засоби, що дає підстави вважати книгу твором художньо-документального характеру, у якому неможливо відокремити його художню частину від документальної».

Роман коментує: «З таким висновком важко погодитись. Книга «Справа Василя Стуса» Вахтанга Кіпіані фактично є опрацюванням реальної кримінальної справи проти Василя Стуса, яку було порушено 13 травня 1980 року Слідчим відділом Комітету державної безпеки УРСР та за якою його було засуджено. Тому я вважаю помилковим визнання цієї книги художнім твором, а Віктора Медведчука — персонажем (дійовою особою) твору. Більшу частину книги становить точний передрук матеріалів кримінальної справи та інших джерел того часу. В мене не викликає найменших сумнівів те, що ця книжка є суто документальною».

Він зауважує, що цензуру в Україні прямо та недвозначно заборонено Конституцією в будь-яких проявах. «Щодо заборони книжки вважаю, що наукові історичні дослідження, опрацювання матеріалів історії нашого народу, зокрема за допомогою інструментів публіцистики, не може бути обмежено», — вважає адвокат.

Ахіллесова п’ята

Ми поцікавилися думкою адвокатів і щодо поділу фраз на:

  • необ’єктивні та
  • такі, що є оцінними судженнями і не порушують прав Медведчука.

Ілля Костін переконаний, що вимоги статті 263 ЦПК України в частині обґрунтування рішення суд виконав повністю. В цьому немає сумнівів. Але аналіз наданих сторонами доказів є ахіллесовою п’ятою цього рішення.

За його словами, фахівцю можна навіть не читати все рішення суду, крім одного-двох абзаців, після чого скласти висновок щодо його обґрунтованості та законності:

«Відповідно до протоколу судового засідання від 29.09.1980 по кримінальній справі по обвинуваченню Стуса В.С. за стст. 62, ч. 2 КК УРСР, ст. 70 ч. 2 КК РРФСР, його захисник Медведчук, виступаючи в дебатах, сказав: «Кваліфікацію його дій вважаю вірною», при цьому в протоколі відсутні будь-які дані, які підтверджують оспорювану інформацію про позивача (а. с. 62 т.1, аркуш НОМЕР_7 книги «ІНФОРМАЦІЯ_1»)».

«Враховуючи, що поняття «кваліфікація злочину (дій)» визначається як кримінально-правова оцінка вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою, заява адвоката Медведчука про відповідність кваліфікації дій підзахисного не свідчить про підтримання ним обвинувачення».

«Будемо вважати, що все це театр абсурду і перша частина цієї вистави закінчилася під вигук «Завіса!». Тобто коли адвокат каже: «Кваліфікацію його дій вважаю вірною» — це не є визнання обвинувачення клієнта?! Раджу колегам звернутися до установи, яка фахово зробить лінгвістичну експертизу. Хоча як для адвоката, так і для громадянина (і для суду зокрема), мені здається, все зрозуміло і без проведення судової експертизи», — переконаний коментатор.

Ілля Костін додає: «У 2016 році, коли ми з Романом Титикалом прийшли до архіву СБ України з метою проаналізувати дії Медведчука щодо захисту Стуса не як історики, а перш за все як адвокати, ми й уявити не могли, що буде знайдено прямий доказ протиправної та неетичної поведінки адвоката Медведчука. Якщо переглянути його промову на суді повністю, то зникають будь-які сумніви (якщо вони в когось є), що промова в дебатах Медведчука — це продовження промови прокурора».

Розбір на фрази

Роман Титикало детально проаналізував рішення суду, яким визнано недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права Віктора Медведчука на повагу до гідності, честі, недоторканості ділової репутації, інформацію, поширену в книзі «Справа Василя Стуса» в розділі «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?». А саме йдеться про три фрази такого змісту:

  1. Фраза № 3: «…Чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук».
  2. Фраза № 7: «…Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання».
  3. Фраза № 8: «…Він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?..»

З яких мотивів це зробив суд, ми бачимо в описовій частині рішення:

«Використання в тексті розділу «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?» зазначених тверджень стосовно позивача негативно характеризує Медведчука В.В. як особу і адвоката.

Натомість у письмових відповідях Медведчука В.В. як свідка, наданих на запитання представника відповідача — 2, позивач стверджує, що він ніколи не співпрацював з КДБ СРСР—УРСР, не визнавав у суді, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, «заслуговують на покарання», та не «підтримав звинувачення».

Ці обставини також підтверджуються даними, що містяться: у листах Галузевого державного архіву Служби безпеки України № 24/5-К-423/1, К-423 від 12.02.2019 та № 24/5-К-850 від 28.03.2019, відповідно до яких в ГДА СБУ будь-яких документів про співробітництво з органами державної безпеки СРСР—УРСР ОСОБА_4 не виявлено (а. с.30, 31 т. 4 ); у зверненні заступника голови Київського міського суду до голови Президії Київської міської колегії адвокатів про те, що «дело по обвинению Стуса В. …назначено для рассмотрения в судебном заседании на 10 час. 00 мин. 29 сентября 1980 г. Прошу обеспечить участие адвоката»; у заяві адвоката Медведчука В.В. до Київського міського суду про надання йому дозволу на побачення в СІЗО КДБ УРСР з підсудним ОСОБА_8.

Таким чином, наведені докази спростовують ті обставини, що позивач співпрацював з органами державної безпеки СРСР—УРСР, та поширена інформація не відповідає дійсності, а тому є недостовірною.

Відповідно до протоколу судового засідання від 29.09.1980 по кримінальній справі по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича за стст. 62, ч. 2 КК УРСР, ст. 70 ч. 2 КК РРФСР, його захисник Медведчук В.В., виступаючи в дебатах, сказав: «Кваліфікацію його дій вважаю вірною», при цьому в протоколі відсутні будь-які дані, які підтверджують оспорювану інформацію про позивача (а. с. 62 т. 1).

Враховуючи, що поняття «кваліфікація злочину (дій)» визначається як кримінально-правова оцінка вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою, заява адвоката Медведчука В.В. про відповідність кваліфікації дій підзахисного не свідчить про підтримання ним обвинувачення.

Оскільки наведені дані спростовують твердження автора, суд приходить до висновку, що інформація, яка зазначена у фразах № 3, № 7, № 8, є нічим не підтвердженою та такою, що не відповідає дійсності».

Але ця позиція суду, на думку Романа Титикала, не витримує критики.

Так, положеннями статті 258 ЦК України врегульовано питання спеціальної позовної давності. Згідно з пунктом 2 частини 2 зазначеної статті для спростування недостовірної інформації, викладеної у ЗМІ, встановлюється строк позовної давності в один рік. У такому разі позовна давність обчислюється від дня появи цих відомостей у ЗМІ або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості.

Цитати іншого першоджерела

 «Фраза № 3: «Ніхто не знає, чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук», яка була в книжці, є дослівним відтворенням фрази з тексту, опублікованого 03.04.2012 на «Історичній правді» під назвою «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса». Це фактично є прямою мовою — цитатою Василя Овсієнка — члена Української Гельсінської групи, політв’язня 1973—1977, 1979—1988 років.

І якщо прочитати повний текст Василя Овсієнка, ця фраза стає зрозумілою. Він пояснює: «У ті роки існував список адвокатів, з-поміж яких тільки і можна було вибирати собі захисника, якщо ти проходив по політичній справі. Це, звісно, були перевірені люди, які мали від КГБ так званий допуск до справ такого роду».

Тобто це не твердження автора книжки Вахтанга Кіпіані, я б його назвав навіть упорядником матеріалів, а покази політв’язня, який розповідає те, що особисто пережив», — переконаний Роман. Ба більше, він звертає увагу на те, що цю фразу було опубліковано в 2012 році і не спростовано в суді Медведчуком В.В., а тому не можна спростувати цитату з іншого джерела — потрібно оспорювати першоджерело.

Фраза № 7 теж є цитатою іншого першоджерела з назвою «Хроника текущих событий», надрукованого в 1980 році як московський самвидавний журнал під номером 58.

За словами коментатора, це видання кілька разів передруковували, на нього постійно посилаються дослідники під час дослідження справи Стуса. «У такій ситуації казати про спростування цитати з журналу, виданого сорок років тому, не дуже логічно, не говорячи вже про законність цього», — стверджує Роман Титикало.

Недійова особа

Фраза № 8 повністю така: «У короткому фінальному слові адвокат Медведчук сказав, що кваліфікацію дій його підзахисного «вважає вірною». Отже, він фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?».

Тут, на думку Романа Титикала, справді є авторська та документальна частина, яка містить фактично цитату слів Медведчука В.В. в судових дебатах, коли адвокат сказав: «Кваліфікацію його дій вважаю вірною», та оцінку цієї фрази автором, тобто це оцінне судження, яке не може бути спростовано чи визнано недостовірним.

Другим пунктом суд визнав такою, що порушує особисте немайнове право на використання імені Медведчука В.В. без його згоди та дає можливість ідентифікувати Медведчука як персонажа (дійову особу) твору, інформацію, поширену в книзі «Справа Василя Стуса», а саме: в розділі «Кримінальна справа № 5 — книга життя і смерті Стуса В.В.» та в розділі «Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?». Ідеться про інформацію такого змісту:

  • фраза № 1 (аркуш книги 7): «…Розпинав поета, — призначений державою адвокат Медведчук В.В.»;
  • фраза № 5 (аркуш книги 663): «…Шістка комуністичної системи Медведчук…»;
  • фраза № 9 (аркуш книги 664): «Злочин перед поетом юрист Медведчук В.В. здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи… Боявся КГБ чи просто завжди був циніком і аморальним типом?».

«Медведчука В.В. за цими фразами назвати персонажем (дійовою особою) твору доволі важко і, м’яко кажучи, не об’єктивно. Усі ці фрази фактично і є оцінним судженням автора чи інших осіб», — резюмує Роман.

Неприкрита цензура

Чи може це рішення суду першої інстанції стати негативним прецедентом для видавничого бізнесу? Роман Титикало переконаний, що рішення суду першої інстанції не може бути прецедентом, але якщо його буде залишено без змін Верховним Судом, це справді стане негативним прецедентом.

А Ілля Костін каже, що таке рішення — неприкрита цензура і пряме порушення статті 15 Конституції України, тому питання стосовно видавничого бізнесу явно другорядне.

«Як можна зрозуміти «внутрішнє переконання» суду, коли «…суд дійшов висновку, що використання імені позивача у книзі …могло відбутися лише за згодою, однак такої згоди він не надавав»? При цьому в рішенні не заперечується факт, що матеріали для книги взято з архіву СБ України. Як можна зрозуміти те, що суд виходить за межі позовних вимог, прикриваючись нормами ЄСПЛ та римським правом? Хто з адвокатів пригадає, коли так робить суд у їхніх «звичайних» справах?» — ставить риторичні питання Ілля Костін.

«У країні виникла ситуація, коли здійснення правосуддя для невеликої категорії людей відбувається окремо від іншого населення країни. У 2013 році такі події були нормою», — підводить риску коментатор.

Поделиться

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Подписывайтесь на «Юридическую практику» в Facebook, Telegram, Linkedin и YouTube.

0 комментариев
Встроенные отзывы
Посмотреть все комментарии
Slider

Как вы относитесь к обнародованию «пленок» правоохранительными органами?

Просмотреть результаты

Загрузка ... Загрузка ...

PRAVO.UA

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: