Практика ЄСПЛ: переосмислити не можна застосовувати

Після того як посилання на практику Європейського суду з прав людини (надалі також ЄСПЛ) стало «must-have» взірцевого судового рішення, питання щодо належності цих посилань (коли предмет конвенційних норм відповідає природі відносин у конкретній ситуації судового розгляду) та релевантності обставинам конкретної справи, з науково-дискусійного рівня перейшло в практичну площину.

Примітно, що ще декілька років тому проблематика зводилась до вибіркового застосування судами практики ЄСПЛ. Нині ж фахівці б’ють на сполох з іншої причини — невиправдане, недоречне використання рішень Європейської судової інституції, відсутність загальної культури імплементації практики ЄСПЛ. Юристи констатують, що питання правильного поводження з практикою ЄСПЛ вимагає переосмислення. У тому числі його вимагають аспекти як (не)релевантного, так і (не)доречного застосування практики ЄСПЛ, адже цей процес має бути не автоматичним, а ґрунтуватись на логіці.

Аналіз останнього наповнення Єдиного реєстру судових рішень дає підстави стверджувати, що цитати тексту з правовими позиціями ЄСПЛ активно подорожують від рішення до рішення. І виходячи з того, що посилання на рішення ЄСПЛ здійснюється без контексту самої норми Конвенції або без самого фактичного контексту рішення, складається стійке враження, що з повним текстом першоджерела знайомляться одиниці.

Про що мовчать судові рішення?

Цікаво, що деякі уривки судової практики ЄСПЛ, на які посилаються українські суди, є своєрідними рекордсменами за кількістю таких віртуальних подорожей рішеннями вітчизняних судів. І це тоді, коли згідно зі статистичними даними лише за 2018 рік на розгляд до ЄСПЛ надійшло 56 тис. 350 заяв., 12,9 % яких — проти України. Протягом цього ж 2018 року ЄСПЛ було винесено 86 рішень, якими визнано порушення нашою державою положень Європейської конвенції з прав людини або протоколів до неї. Тобто практика ЄСПЛ не обмежується п’ятьма чи сімома керівними роз’ясненнями.

Звісно, не кожне рішення ЄСПЛ містить в собі принципово нову правозастосовчу позицію. За 60 років існування цей суд розглянув десятки тисяч справ, висловив не одну сотню роз’яснень з приводу правильного тлумачення і застосування норм Конвенції та протоколів до неї, але сам при цьому вкрай обережно відноситься до застосування своєї практики, що стосується одних положень та висновків щодо них, до інших положень Конвенції. У зв’язку з наведеним можна припустити, що велика кількість посилань вітчизняних судів на те чи інше рішення ЄСПЛ є своєрідним мовчазним індикатором проблеми, яка тривалий час не знаходить свого розв’язання у вітчизняному правовому полі.

Так, часті цитування рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 15.10.2009 (заява № 40450/04) може свідчити про системну проблему у сфері виконання судових рішень (також підтверджується рішенням у справі «Бурмич та інші проти України»), тоді як посилання на рішення від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України» (заява № 41984/98) ідентифікує проблему надмірної тривалості судових проваджень.

Симптом «Серявіна»?

Про що може свідчити часте посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 10.05.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04)?

Пошуковий запит свідчить, що всього в Єдиному державному реєстрі судових рішень налічується понад 15 тис. актів правосуддя, в яких згадується наведене рішення Європейського суду з прав людини.

Посилання на згадане рішення здійснюється у двох аспектах конвенційної правозастосовчої практики: право безперешкодного користування майном та право на справедливий суд (в частині вимоги щодо обґрунтованості рішення суду). У другому аспекті частіше апеляційні та касаційні суди посилаються на рішення «Серявін та інші проти України» як на усталену практику щодо необхідності належним чином мотивувати судові рішення з метою демонстрації сторонам, що їх мотиви були уважно почуті.

Разом із тим все далі частіше трапляються випадки цитування такої частини рішення:

«Хоча пункт 1 частини 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення».

І все б нічого, якби це посилання не слугувало виправдуванням відсутності жодних мотивів відхилення аргументів учасників справи. Як ось, наприклад, заявленого клопотання про відвід судді.

  Упроцесі аналізу судової практики також було виявлено ще один цікавий факт: є судді, які згадують «Серявіна» в кожному судовому рішенні по суті справи, яке ухвалюється під їхнім головуванням. До прикладу протягом червня 2019 року одним з суддів Північного апеляційного господарського суду було внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень 19 постанов суду, за результатами перегляду рішень судів першої інстанції, 17 з яких (!) мають в мотивувальній частині посилання на рішення ЄСПЛ «Серявін та інші проти України» (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82739286, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82603168, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82602989, http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82603014 та ін.).

Таким чином, об’єктивно виникає питання щодо виправданості такого посилання на цей пункт рішення ЄСПЛ у кожному рішенні, що виходить з-під пера конкретного судді. Невже стан законодавства щодо ситуації у кожній з цих справ потребує застосування конвенційних положень? Невже всі обставини у цих справах є тотожними або схожими на стільки, щоб їх оцінка могла здійснюватися за допомогою цього рішення ЄСПЛ?

Чи, можливо, ці посилання можна охарактеризувати як «симптом Серявіна», який є зовнішнім проявом хвороби байдужості, що загрожує системі правосуддя?

Обґрунтованість — наше все

У висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів серед іншого звертається увага на те, що у викладі підстав для прийняття рішення необхідно надати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, які здатні вплинути на вирішення спору, та звертається увага та те, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

У зв’язку з наведеним, на моє глибоке переконання, систематичне посилання судів на правову позицію Європейського суду з прав людини, наведену у справі «Серявін та інші проти України» щодо міри виконання судом обов’язку щодо обґрунтування рішення, як на таку, що надає суду право залишати всі аргументи сторін без відповідей, є сутнісно неправильною інтерпретацією національними судами практики Європейської судової інституції.

У наведеній справі, яка розглядалась Європейським судом з прав людини в травні 2011 року, навпаки, було визнано порушення національними судами пункту 1 ст. 6 Конвенції, яке зумовлювалось неналежним обсягом обґрунтування рішення (п. 61 Рішення).

Європейський суд наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути зазначені всі підстави, на яких вони ґрунтуються (п. 58). Говорячи про міру, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, Суд дійсно констатував, що вона може бути різною в залежності від характеру рішення. Однак наведене зовсім не наділяє суд правом не надавати відповіді на «незручні» для загальної канви судового рішення аргументи учасників провадження. Особа, яка звертається до суду, сплачує чималу суму судового збору, має право на те, щоб її було заслухано та надано об’єктивну оцінку її доводам і міркуванням.

Тому навряд чи Олександр Серявін, Ірина Коломієць та Лариса Логвинова, за зверненням яких Європейський суд з прав людини ухвалив у 2010 році вищевказане рішення, що результати їхньої наполегливої боротьби за справедливість будуть використовувати з точністю до навпаки – для виправдовування відсутності відповіді на аргументи учасників справи.

Ухвалення судового рішення, яке не відповідає умовам мотивованості та обґрунтованості, має ряд негативних наслідків як для учасників справи, так і для всієї системи правосуддя. Зокрема, для учасників справи ухвалення недостатньо мотивованого рішення означає, що доводи та аргументи, а також надані для доведення певних обставин справи докази, не були почуті та належним чином оцінені судом, що своєю чергою може призвести до прийняття неправосудного рішення, а у перспективі — до зниження авторитету судової влади та суддів як її носіїв.

Довільне ж трактування (перекручення) змісту прецедентної практики ЄСПЛ, автоматичне та невиправлане цитування її уривків у кожному рішенні суду призводить до викривлення суті конвенційних норм та є негативним проявом суддівського розсуду.

Автор: Тетяна Ющенко, адвокат, співкоординатор напрямку IP litigation АО Sayenko Kharenko