Видавництво 
 |
Світлана Хомко, адвокат АО «Консалтингова фірма «ДОМІНАНТА», арбітражний керуючий |
Із прийняттям Кодексу України з процедур банкрутства (КУзПБ) законодавець змінив правила визначення юрисдикції майнових спорів за участі боржника, сконцентрувавши розгляд усіх майнових та низки немайнових вимог у межах однієї судової процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції задля повного та комплексного вирішення усіх правових проблем неплатоспроможної особи як фізичної, так і юридичної, яка може бути визнана банкрутом за результатами такої процедури.
У ст. 6 КУзПБ закріплено принцип процесуальної економії з метою зменшення строків провадження у справі про банкрутство.
Реалізація цього принципу проявляється, зокрема, в тому, що, як зазначає Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 р. у справі № 910/16579/20, законодавством про банкрутство розширено межі щодо можливості залучення до провадження у справі різних осіб (учасників провадження) задля досягнення процесуальної економії розгляду всіх спорів щодо активів боржника у межах єдиного провадження – провадження у справі про банкрутство та прискорення самого провадження у справі про банкрутство, яке часто зупинялося для розгляду спорів окремих учасників у різних провадженнях у судах різних юрисдикцій.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо спорів, зазначених у частині 2 цієї статті, провадження в якій відкрито до або після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), за ініціативою учасника справи або суду невідкладно, але не пізніше від п’яти робочих днів, надсилаються до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), що розглядає спір по суті в межах цієї справи (частина 3 статті 7 КУзПБ).
Частиною 2 статті 7 КУзПБ визначено юрисдикційність господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, таких спорів, які стосуються боржника:
- всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник;
- спорів із позовними вимогами до боржника та щодо його майна;
- спорів про визнання недійсними результатів аукціону;
- спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником;
- спорів про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно;
- спорів про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику;
- спорів про стягнення заробітної плати;
- спорів про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника;
- спорів щодо інших вимог до боржника.
Однак наведене нормативне визначення не забезпечує повною мірою правового регулювання всього різноманіття судових спорів, які виникають за участю боржника.
У постанові від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 Велика Палата Верховного Суду висловлює висновок про те, що для віднесення справи до юрисдикції господарського суду, який розглядає справу про банкрутство, майнові вимоги мають бути безпосередньо пов’язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема стосуватися визнання недійсними правочинів, учинених керуючим санацією (ліквідатором), визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо.
До критеріїв визначення того, чи підлягає розгляду у межах справи про банкрутство спір, стороною в якому є боржник, належать також такі умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб’єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов’язки.
Наведені критерії є досить умовними та підлягають визначенню судом у кожній справі окремо.
Для прикладу, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 918/420/16 (провадження № 12-130гс18, пункти 32-34) дійшла висновку, що спір про дійсність договору купівлі-продажу (відступлення прав вимоги), укладений між кредиторами боржника, який не створює для боржника жодних додаткових фінансових зобов’язань, не повинен розглядатися у межах процедури банкрутства боржника, а юрисдикція розгляду такого спору визначається за загальними правилами відповідно до статті 20 ГПК України.
Судову практику в питаннях концентрації спорів до боржника у рамках процедури банкрутства не можна на сьогодні назвати сталою.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 відступила від правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 про розгляд у межах провадження у справі про банкрутство спорів за участі податкових органів з вимогами до боржника — суб’єкта процедури банкрутства щодо визначення розміру його податкового боргу як таких, що є майновими вимогами до боржника.
Не відступаючи від загальних висновків у чисельних правових позиціях про концентрацію в провадженні у справі про банкрутство всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.04.2023 дійшла висновку, що вимоги платника податку (зокрема, й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) про стягнення з контролювального органу на користь позивача пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ, інфляційних втрат та річних процентів за характером і змістом відносин пов’язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб’єкта владних повноважень, а під час вирішення спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних втрат та річних процентів перед судом обов’язково постає питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.
Показово, що не всі судді Великої Палати дійшли згоди у цьому питанні — дев’ять із них не погодились із сформованим правовим висновком та виклали окрему думку.
Серед доводів необґрунтованості сформованого висновку судді в окремій думці посилаються на те, що мотивувальній частині постанови КУзПБ визначено як консолідований кодекс норм матеріального права, однак сама назва Кодексу України з процедур банкрутства говорить про те, що він визначає «процедури банкрутства», тобто є консолідованим актом процесуальних норм щодо такої процедури. Як спеціальні норми, вони підлягають переважному застосуванню у правовідносинах між учасниками справи про неплатоспроможність.
Водночас частина 2 статті 7 КУзПБ прямо встановлює, що у разі якщо відповідачем у такому спорі (стороною якого є боржник) є суб’єкт владних повноважень, господарський суд керується принципом офіційного з’ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з’ясування всіх обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи.
Автор цієї статті більш схильний погодитись із правовим висновком, викладеним в окремій думці суддів Великої Палати, оскільки практика виведення в суди адміністративної юрисдикції майнових спорів, що виникають із податкових зобов`язань щодо неплатоспроможної особи, несе загрозу негативних наслідків для кредитора — податкового органу, а також може мати наслідком затягування розгляду справи про банкрутство.
Як підсумок, зазначимо, що концентрація майнових спорів у справах про банкрутство має на меті забезпечити рівні можливості для кредиторів щодо розгляду їх вимог у єдиному провадженні із подальшим включенням до реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство, що надає кредиторам право участі у прийнятті рішень у процедурі. Також розгляд майнових спорів щодо майнових прав боржника дасть змогу якнайшвидше формувати пасив, визначити актив боржника та з дотриманням принципу процесуальної економії досягти мети процедури банкрутства.
Завантажується ...
