Видавництво 
Харків зараз здається схожим на їжака із заліза і бетону. Будь-яке місто — це люди. Люди, які зараз в Харкові, — із заліза і бетону. Люди, завдяки яким Харків стоїть і вистоїть. Це інтерв’ю з одним із них — Олексієм Присяжнюком, суддею Господарського суду Харківської області, добровольцем 127-ї окремої бригади ТрО та офіцером ракетних військ за першою освітою.
Про армію та ядерну зброю
— Яким був ваш шлях до армії та ТрО?
— Річ у тім, що я був військовим із дитинства — в 15 років пішов до Суворовського військового училища (у Свердловську), закінчив на відмінно і вступив до Харківського вищого військового командно-інженерного училища ракетних військ ім. Крилова, яке також закінчив із червоним дипломом. Залишився на кафедрі писати дисертацію, але наші війська скоротили і постало питання: що робити далі? Вступив до Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, працював певний час у прокуратурі й у 2008 році був призначений на посаду судді.
Коли почалась війна, у мене не було жодних вагань, що робити, — написав заяву і 28 лютого був зарахований до лав ДФТГ м. Мерефа (30 км від Харкова. — Прим. ред.). В інші місця мене не брали: по-перше, через вік — мені 52 роки, по-друге, у суддів є бронь, а по-третє, щоб вступити до лав ЗСУ, треба на час проходження служби зупинити суддівство. А для цього має працювати відповідний орган (Вища рада правосуддя), який, наскільки мені відомо, на сьогодні не працює.
Але знаєте, мені було байдуже, куди йти, згоден був на будь-якій підрозділ, головне, щоб дали автомат. Пам’ятаю, коли його дали, був дуже щасливий.
— До речі, як рідні сприйняли ваше повернення до армії?
— Річ у тім, що я виховую доньку — після розлучення вона лишилася зі мною. Перші дні війни я був у розпачі. І вона, бачачи мій стан, теж трішки хвилювалась. Але коли я прийшов додому зі зброєю, вона раділа не менше за мене.
— А як ви опинились в іншому підрозділі?
— У мене було бажання і далі продовжувати служити в ТрО чи армії, тому я ще раз написав заяву, подав анкету, пройшов медичну комісію. Через певний час, після складання присяги, мене взяли в інший підрозділ, в якому я зараз.
Ми проходимо навчання, після чого, я дуже на це сподіваюсь, у мене буде можливість у складі мого підрозділу або будь якого іншого виїхати на нуль.
— Знання з вашого військового минулого вам знадобилися?
— Так, звісно! Коли я зараз проходжу навчання, то нас починають вчити азам, які я добре пам’ятаю ще зі суворовського, — тактика, стрільба, хімзахист, мінно-вибухова. Тому мені зараз легше. Якщо чесно, початок мало чим відрізняється – що тоді за радянськими стандартами, що зараз за натівськими. Думаю, що далі буде цікавіше.
— А з харківського училища щось знадобилось?
— Ні, у мене ж були ракетні війська стратегічного призначення — це великі стратегічні ракети, на носіях яких виводили супутники у космос, а з військовою метою їх споряджали ядерними боєголовками.
— Це ж потужна штука була!
— Так, розпиляли, підірвали шахти, засипали піском, знищили наші війська. Все, що відбувається зараз, — це, на мою думку, наслідки того, що було зроблено з РВСН в 1994-95 роках.
— Потрібно було не відмовлятись від ядерної зброї?
— Гадаю, якби зараз постало таке питання, то на меморандуми і договори не потрібно було погоджуватися. Або забезпечити собі вступ до НАТО, або залишити невеликий дивізіон РВСН з трьох шахтно-пускових установок і одного КП — мені здається, наша держава змогла би фінансувати один дивізіон. У такому випадку до нас би зараз наш підлий, підступний, боягузливий сусід не ліз. Це моя думка — колишнього військового-ракетника.
Якщо говорити про політичні завдання, які стояли перед Україною, — я розумію, що був наш шлях до Європи, а для цього треба було здобути статус без’ядерної держави.
Думаю, ми ще обов’язково вступимо до НАТО. Тобто нас попросять вступити до НАТО після того, як ми переможемо в цій війні. Ми НАТО посилимо.
— Якщо повернутись до початку, ви пішли до суворовського училища, бо самі так хотіли, чи це було під впливом батьків?
— Батьки були, навпаки, проти. Це моє бажання було, і я скажу, що там неможливо бути проти власної волі. Взагалі, перші 3-4 місяці було дуже важко, потрібно було зціпити зуби і витримати. Тому там можна було залишитись тільки за бажання.
Про початок війни та наслідки
— Ранок і день 24 лютого, ви в Харкові, росіяни вже тут. Як у вас пройшов той день?
— Було почуття розгубленості й розпачу — я не розумів, куди бігти, кому телефонувати, де ці осередки тероборони, щоби приєднатись до захисників. Саме в перші два дні страху не було, була розгубленість. До того ж дуже заважали орківські літаки — пролітали над дахом мого будинку.
А коли зрозумів, що робити, — стало легше, а дали автомата — стало набагато легше.
— У вас було до цього відчуття, що буде саме така війна? Багато хто очікував чергового загострення на Донбасі, а не широкомасштабного наступу…
— Гарне питання… 22 лютого ми зібрались із друзями, теж колишніми військовими, які також закінчили моє училище. 18 лютого у мене був день народження, не всі могли в той день прийти і ми зустрілись пізніше. Зважаючи на військовий досвід, кожен із нас, і я в тому числі, були абсолютно впевнені, що війни не буде: це контрпродуктивно. Нам було незрозуміло, для чого війна — вона взагалі позбавлена військового глузду та смислу.
Це божевілля — нападати на таку велику країну в Європі, з таким великим населенням, інфраструктурою, територією!
Якщо розбиратись, якби не зрада, Херсон і Херсонська область не були би під окупацією. Їх неможливо швидко взяти. Там тільки три шляхи, щоб зайти в цю область. І заходити можливо лише колонами.
Харків із військової точки зору — фортеця. Як взяти таке велике місто? Ми ж із вами вже бачили, скільки часу вони брали Сєвєродонецьк. А Харків неможливо взяти взагалі — навколо така місцевість, що фронтом танками наступати неможливо. Можливо тільки стерти Харків із лиця землі. Але як це зробити!? Тільки килимовим бомбардуванням або тактичною ядерною зброєю. От ми так міркували разом із військовими, що в цій війні немає глузду, неможливо її почати так. У нас же було враження, що оркостаном керує людина, яка щонайменше раціональна. А з військової точки зору, починати таку війну повне безглуздя: як на такий фронт можна розтягнути армію?
Багато про що думали, але розійшлись по домівках із думками, що якщо щось і буде, то, можливо, ескалація на донецькому та луганському напрямках. А коли полетіли літаки над Харковом… Була розгубленість і нерозуміння, яке, навпаки, допомогло зрозуміти, що мордором керує безглузда нелюдь.
— А ви взагалі задумувались про майбутнє росії чи росіян?
— Щодо майбутнього цієї території? Це ж не країна, а величезна територія. На моє враження, така велика та зшита, як попало, ковдра розпадеться. Залишаться разом центральні регіони, а величезні віддалені території почнуть жити окремо. Не буде в майбутньому такої країни, як зараз. Немає в них того цементу, який би тримав їх разом довго. Зараз є безплатний газ та жорстка вертикаль влади. Коли не стане того, хто вибудував її, тоді й країни не буде.
А щодо бункерного божевільного, то вже стільки молитов йдуть, що вони досягнуть своєї мети і він помре.
— До трибуналу над собою він не доживе?
— Думаю, що ні, немає в нього тієї міцності. Я вже зрозумів: хай там що каже москальська пропаганда, треба дивитись навпаки. Кажуть, здоровий, значить, хворий.
— Як ви думаєте, у нас був шанс уникнути війни? Може, була якась історична точка, від якої перебіг історії міг би змінитись?
— Так, була така можливість в 1999 році, коли в росії вирішувалась доля наступника Єльцина. Якби ним став Євгеній Прімаков, то історія наших відносин із мордором розвивались би по-іншому. Коли наступником став путін, то не було жодної можливості уникнути цієї війни. Варто почитати його біографії офіційні та інтерв’ю і зробити висновки — людина хвора…
— Як мінімум, травмована з дитинства…
— Так, тому все, що відбувається, це етапи його «дорослішання». З того дня, як його «обрали» президентом, іншого шляху вже не було, на жаль. Це моя думка.
— Напевно, не секрет, що раніше жителі Бєлгорода часто приїжджали до Харкова на вихідні, і відпочити, і на закупи. Тобто зв’язки були між містянами. Зараз із Бєлгорода обстрілюється Харків. Я хочу спитати у вас як харків’янина: вони ще приїдуть до вас?
— Ні! Я думаю, ми не будемо спілкуватись ні з ким із росіян ще дуже довго. Я особисто — точно не буду. Якщо хтось із моїх знайомих в росії залишився, значить, вони підтримують все, що відбувається. Якби не підтримували, то виїхали б.
А що стосується Бєлгорода, я би там зробив парк розваг, великий такий. Інший варіант — закрити кордон і жодного не пускати.
— Як ви думаєте, українська армія зараз на якому місці у світі?
— Якщо політично, то перша. Якщо з військової точки зору, то третя. Перша армія американська — ми бачимо, яке в них озброєння. Друга — все ж таки китайська, їх багато і у них також є озброєння, справжнє, не таке як «аналоговнєт».
— Де ви вперше зустрілися з армією росії на війні?
— У перших числах березня в районі П’ятихаток. Уперше побачив орківські «гради», які на в’їзді в Харків підпалили наші хлопці з ЗСУ. Це — побачив. А зустрівся з їхньою зброєю пізніше. Вони стояли дуже-дуже близько до мого маршруту і, мабуть, навіть бачили мої пересування також і насипали 82-ми (мінометний обстріл. – Прим. ред.). Були моменти, коли був змушений лягати на асфальт та чекати, коли закінчиться обстріл.
— Щось хороше у цій війні вас вразило?
— Щось хороше? Відбулося! У нас у Харкові були певні коливання: хтось казав, що з росіянами потрібно мати якісь стосунки, хтось заперечував будь-які. Сумнівались, чи треба Україні до НАТО. Як тільки почалась війна, думаю, що процентів 99 почали думати однаково. Ми розкрили цей нарив — нарив коливання, він був дуже довго. Зараз уже всім зрозуміло, як треба, куди нам треба і хто поруч із нами. Ми вже не вагаємось.
Про суддівство
— Ваш внутрішній суддя на війні просинається? Тобто є такі моменти, які ви оцінюєте з точки зору суддівства?
— Такі моменти бувають, але щораз рідше. В мені просинається внутрішній військовий. Особливо коли обстрілюють місто, влучають поруч із домом. У мене вже є таке бажання: якнайшвидше завершити перепідготовку та взяти участь у виході.
— Ваш суд виявився досить «войовничим»…
– Так, суддя Олександр Мамалуй (зараз суддя ВС, із Господарського суду Харківської області пішов в АТО в 2014 році. – Прим. ред.). Також зараз до ЗСУ пішли кілька помічників суддів, працівників апарату суду, ще один суддя записався до лав ДФТГ в одному з міст на Заході України.
— А серед побратимів є юристи?
— Наш керівник ТрО Харківської області, 127-ї бригади — колишній юрист, мій колишній колега по прокуратурі.
Про три перемоги
— Як ви вважаєте, чому Україна переможе?
— Тому що ми зараз на своїй землі. Ну куди нам бігти? Оркам є куди — назад. От куди я побіжу зі своєю дитиною? У мене тут дім, робота — я буду до останнього. І таких, як я, багато. Як можна перемогти одразу 30 мільйонів? Це неможливо!
Тому немає іншого кінця війни для нас, ніж перемога.
Я у себе запитував: коли святкувати перемогу? Думаю, що вона буде трьохетапною:
- треба буде святкувати, коли ми вийдемо на кордони 24 лютого;
- другий раз будемо святкувати, коли вийдемо на кордони 2014 року;
- а третій раз будемо святкувати, коли звільнимо Крим.
Але навіть коли звільнимо Крим, навіть тоді в орків буде можливість обстрілювати нас із території Бєлгорода.
— Можливо, демілітаризована зона вздовж кордону допоможе?
— Ми ж не демілітаризуємо повністю росію. Як ми зможемо забрати в них ядерне озброєння? Ніяк.
— А якщо воно вже розкрадене в них?
— Може, і розкрадене! Може і літати не буде! Але у мене немає таких сподівань. Ця зброя була створена ще за часів радянського союзу. Коли я навчався, я її бачив, це потужна зброя, але проста і надійна. Якщо це стара радянська зброя, то вона буде літати.
Яким чином ми зможемо демілітаризувати цю країну? Тільки змінити режим на більш ліберальний.
— Якщо повернутись до позитивних мрій, то яку незавершену справу з мирного життя ви плануєте зробити після перемоги?
— Хочу повезти доньку на море. Ми щороку в червні їздили…
А все інше… Я ще продовжую працювати в суді. Я попросив військових керівників, щоб мені виділили час для слухання справ. Тобто я зранку на навчаннях, потім їду до суду, слухаю справи, підписую документи. А після п’ятнадцятої годині повертаюсь у свій підрозділ. Ось такий у мене графік. Хочу, щоб у мене і надалі на нього вистачало сил.
— Ви розглядаєте справи, які лишились із лютого, чи є ще нові?
— Надходять нові справи, нові позовні заяви, приймаю їх до провадження, призначаю слухання, до мене приходять сторони, я даю вибір або особисто бути присутніми в засіданнях, або дистанційно. Якщо сторона хоче прийти до суду, немає можливості взяти участь дистанційно — чи можу я позбавляти особу цього права?
Я в суді є, я не боюсь — Держпром, на мою думку, це найнадійніше місце в Харкові, його колись фашисти не змогли знищити.
Тож я працюю, наш суд працює і не зупиняв працю жодного дня. Були дні, коли не приймали заяви — канцелярія не працювала, у ті дні документи надходили електронною поштою.
– Вашому суду мають колективний орден видати, як на мене!
(Бесіду вела Марина БАХОЛДІНА, «Юридична практика»)
Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».
Завантажується ...
