600-90_WAIT
прапор_України

Генеральний партнер 2023 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Блог » Мінне поле для інвестора

Мінне поле для інвестора

  • 25.01.2023 11:03
Тарас Думич, партнер Wolf Theiss

За понад двадцять років, протягом яких я здійснюю правничу практику в Україні та за кордоном, я написав, напевно, понад тридцять статей. Всі ці статті стосувалися або правничих тем та питань, або бізнесових питань із відображенням їх правничої сторони.

У написанні своїх статей, так само як і в підготовці правничих порад клієнтам, я завжди вважав, що необхідно правильно (без перекручувань) викладати факти, коректно їх аналізувати і на підставі цього робити висновки. Якщо або факти, або аналіз матимуть недоліки, то такими самими будуть і висновки. А саме на підставі викладених фактів, аналізу та висновків мої клієнти та читачі моїх статей приймають свої рішення у своїх бізнесових питаннях.

Однак предметом цієї статті є зовсім не теоретичні аспекти етики роботи юриста, а жорсткі факти життя, про які я навіть не хотів би писати чи їх торкатися. Однак змушений це робити з кількох причин.

Перше: нещодавно іноземного клієнта нашої фірми у одній із публікацій в українському ЗМІ було безпідставно звинувачено у тому, що він нібито причетний до ремонту російських військових штурмових літаків. Ми підійшли дуже серйозно до цього звинувачення, оскільки ми є відповідальною українською юридичною фірмою, яка є частиною міжнародної групи, тож останнє чого б ми хотіли, – це допомагати клієнту, який допомагає державі-агресору.

Тому ми провели повноцінне розслідування висунутих звинувачень, і результати нашого розслідування не лише повністю та беззастережно спростовують ці звинувачення проти нашого клієнта (та й проти нас самих), але й виносять на поверхню методи, які були використані автором статті для її написання та обґрунтування своїх звинувачень. Ці методи не мають нічого спільного із цивілізованою та професійною журналістикою та принципами й цінностями свободи слова.

Друге: сам факт і час появи тих звинувачень викликає інтерес щодо того, а хто насправді є зацікавленим у них і хто є їх вигодонабувачем. На жаль, оскільки «акторами», які присутні у відносинах із нашим клієнтом, є органи влади міста Києва, то виникають обґрунтовані підозри, що за звинуваченнями може стояти банальний корупційний інтерес.

Третє: самі звинувачення та те, у якому виданні їх було оприлюднено, викликають серйозні питання щодо того, як діють деякі українські засоби масової інформації, які, як я колись вважав, є медіа із гарною репутацією та поширюють об’єктивну та перевірену інформацію. На жаль, як буде показано нижче у цій статті, таке бачення було помилковим, що є великим розчаруванням для мене особисто.

Результати нашої перевірки, які спростовують звинувачення, висунуті нашому клієнту, ми передали до компетентних державних правоохоронних та розвідувальних органів, для того щоб вони могли провести незалежну перевірку. На нашу думку, це питання є не просто питанням перевірки фактів, але й питанням національної безпеки країни з точки зору того, яке ставлення бачать іноземні інвестори в Україні. Адже не є таємницею, що саме іноземні інвестори та іноземні інвестиції будуть відігравати одну з ключових ролей у відбудові країни.

Отже, до справи.

Суть звинувачень

В останні дні минулого року в «Дзеркалі Тижня» з’явилася стаття журналіста Сергія Іванова, в якій він прямо звинуватив британсько-грузинського бізнесмена та інвестора Тамаза Сомхішвілі в тому, що останній фактично причетний до ремонту російських військових штурмових літаків. Тамаз Сомхішвілі свого часу був інвестором у проєкті, який організовувала київська міська влада. Проте після того як міська влада сама той проєкт скасувала, він переріс у судовий спір, який триває вже понад п’ять років в українських судах.

Що цікаво, звинувачення на адресу Тамаза Сомхішвілі активувалися саме після того, як в липні 2022 року у судовій справі в Україні його українським підприємством було запропоновано укласти мирову угоду, за якою інвестор відмовляється від своїх грошових вимог, зокрема тих, які були йому вже присуджені судом першої інстанції. Роблячи пропозицію щодо укладення мирової угоди, підприємство та його представники у суді брали до уваги, що країна перебуває у війні та зазнає постійних атак на її інфраструктуру, і в цей складний час є інші виклики і більш важливі справи, які потребують уваги з боку органів влади, та й відповідального бізнесу також.

Здавалось би, що може бути краще для міської влади та громади, ніж те, що інвестор відмовився від своїх грошових вимог? Але ж ні, як тільки це рішення було запропоновано, навпаки, медіаатаки на інвестора не лише збільшилися, але й вийшли на новий рівень.

Хто ж такий Тамаз Сомхішвілі?

Тамаз Сомхішвілі народився у Грузії та з 1978 року проживав у Сибіру, де зустрів розпад Радянського Союзу. В регіоні росії, де, напевно, кожен третій працівник нафтогазової галузі був українцем, він також розпочав свою підприємницьку діяльність із видобування та експорту нафти, причому сам особисто часто працював безпосередньо на родовищах.

Згодом його нафтовидобувна компанія увійшла до групи “ЛУКОЙЛ”, яка була та залишається найбільшою російською нафтовою компанією, що не належить державі. У ті часи, коли в ній працював пан Сомхішвілі, суттєвим міноритарним акціонером компанії була американська Conoco Philips, одна із найбільших американських нафтових компаній.

До 2007 року пан Сомхішвілі повністю вийшов із нафтового бізнесу, і ті гроші, які він заробив у ньому, почав інвестувати в інших країнах, серед іншого в його рідній Грузії та Україні. Зокрема, лише в Україні ним було проінвестовано близько 30 мільйонів доларів. Із цих грошей місто Київ отримало понад 14 мільйонів доларів.

Водночас варто зазначити, що бізнес-модель інвестиційної діяльності пана Сомхішвілі передбачала те, що він інвестує свої кошти в довгострокові проєкти, а не отримує кошти від держави, розвиває бізнеси із планом отримати інвестиційний прибуток у майбутньому, коли внаслідок розвитку бізнесів буде досягнуто їх максимальної вартості. Фактично за понад п’ятнадцять років ведення бізнесу в Україні пан Сомхішвілі та його бізнеси не отримали, «не освоїли» та «не розпиляли» жодної гривні державних коштів. Хіба ж не таких інвесторів потребувала та потребує Україна?

Ще із середини дев’яностих пан Сомхішвілі став резидентом Великобританії. У 2007 році, після того як всі члени його родини отримали громадянство Великобританії, він також отримав британський паспорт. З того часу він не проживав постійно в росії, проживаючи переважно у Великобританії, Грузії, Австрії, Україні та Монако.

У Європі пан Сомхішвілі став активним учасником та меценатом грузинської діаспори, зокрема  у Великобританії. Як парафіянин Грузинської православної церкви, він став фундатором парафії церкви у Лондоні, придбав для неї (не для російської православної церкви) будівлю церкви, яка стала однією з небагатьох грузинських церков у Західній Європі. У Грузії, пан Сомхішвілі є одним із найбільших меценатів Грузинського університету святого Андрія Первозванного Грузинського патріархату. По суті, пан Сомхішвілі діяв так, як колись діяли багато меценатів – представників української діаспори за кордоном, які були фундаторами українських церков та просвітницьких інституцій.

Тим часом у 2020 році, коли вже тривав спір між паном Сомхішвілі та міською владою Києва, він отримав посвідку на проживання в Україні. У жодних державних чи правоохоронних органів, які здійснюють свої перевірки в процесі видачі посвідок на проживання в Україні, не було жодних претензій до пана Сомхішвілі.

У чому ж звинувачують пана Сомхішвілі?

У своїй статті в інтернет-версії газети «Дзеркало тижня», яку Сергій Іванов назвав «Російські «сушки» з грузинським чифирьом», він звинуватив пана Сомхішвілі у тому, що той причетний до ремонту російських військових літаків чи то в Грузії, чи то в росії, і в тому, що він нібито має стосунок до російського ООО «НПК «Штурмовики Сухого».

Щоб бути неупередженим і конкретним, ми ретельно дослідили та у цій статті дали відповідь на всі та кожне звинувачення Сергія Іванова. Треба підкреслити, що державні реєстри Грузії, якими ми користувалися, дають змогу отримувати інформацію англійською мовою. Там, де інформація була доступна лише грузинською, ми скористалися допомогою грузинських юристів.

Для зручності читача у цій статті ми скопіювали зі статті Іванова тексти його звинувачень та надаємо відповідь на кожне з них. Надсилаючи такі самі відповіді державним та правоохоронним органам України, ми також додавали щодо них усі документи, на яких базуються наші відповіді і спростування звинувачень.

1.

Сергій Іванов стверджує: «У 2015 році Сомхішвілі створив компанію Airplane Technics, яка мала обслуговувати цивільну авіацію — великі Боїнги, Ейрбаси та Ембраєри. Але бізнес не пішов, і в 2017 компанія припинила існування. Але це була венчурна інвестиція. З західним світом відносини не склалися, проте чудово склалися з «русским миром».

Результат нашого дослідження та спростування звинувачень

Справді, паном Сомхішвілі було засновано компанію Airplane Technics, яка побудувала сервісні потужності в аеропорту Тбілісі. Справді, ці потужності були націлені на обслуговування літаків цивільної авіації.

Проте компанія не припинила існування у 2017 році, як про це пише Іванов. Щобільше, у 2017 році діяльність компанії була особливо активною. Діяльність компанії зазнала шкоди внаслідок глобальної пандемії COVID-19, так само як цієї шкоди зазнали підприємства авіаційної галузі по всьому світу, включно з Україною. Але сталося це лише починаючи з 2020 року. Саме з того часу компанія Airplane Technics була змушена суттєво згорнути свою діяльність. Проте компанія ще існує і нині, так само як і сервісні потужності по обслуговуванню літаків цивільної авіації, які вона побудувала.

Наприкінці свого звинувачення Іванов стверджує що «чудово склалися відносини із «рускім міром». Це повністю безпідставне твердження. Як більш детально ми зазначимо нижче у цій статті, ані Airplane Technics, ані інші компанії, до яких має стосунок пан Тамаз Сомхішвілі, із галузі, дотичної до авіації, не мають відносин із «рускім міром», як про це безпідставно заявляє Іванов.

2.

Сергій Іванов стверджує: «На сайті “ТС-Холдинг” зазначений партнер — TAM Management. TAM Management — це приватна компанія, що контролює Тбіліський авіаційний завод  – Joint Stock Company Tbilaviamsheni, який виготовляє та ремонтує військову авіатехніку ще з часів СРСР».

Результат нашого дослідження та спростування звинувачень

TS Holding є дійсно грузинською холдинговою компанією, яка належить пану Тамазу Сомхішвілі, і він також є президентом цієї компанії. Це є відкритою інформацією, і вона відображена в державних реєстрах Грузії, які є публічно доступні.

Грузинське товариство з обмеженою відповідальністю TAM Management є дійсно приватною грузинською компанією, у якій пан Сомхішвілі є одним із опосередкованих інвесторів, це якраз і пояснює суть партнерських відносин із TS Holding, про що TS Holding відкрито зазначає на своїй інтернет сторінці.

Проте TAM Management жодним чином не контролює АТ “Тбіліський авіаційний завод — Joint Stock Company Tbilaviamsheni” (далі — АТ «Тбіліський авіаційний завод»), яке є іншою та непов’язаною юридичною особою. Ба більше, АТ «Тбіліський авіаційний завод» належить державі Грузія та управляється і контролюється Міністерством оборони Грузії. Це також є публічною інформацією, яка може бути легко перевіреною із багатьох державних та недержавних джерел.

Єдине, що пов’язує TAM Management та АТ «Тбіліський авіаційний завод», — це договір узуфрукту (один із видів договорів користування майном), на підставі якого TAM Management отримало у користування (свого роду оренду) авіаційний ангар строком на 15 років, який TAM Management використовує у своїй діяльності. Немає жодних інших відносин, в тому числі відносин контролю між TAM Management чи паном Тамазом Сомхішвілі з однієї сторони та АТ «Тбіліський авіаційний завод», який належить уряду Грузії, з іншої сторони.

Що стосується TAM Management, то тут важливо підкреслити, що інформація про її діяльність є досить відомою, зокрема для інших гравців авіаційної галузі, в тому числі і в Україні. Одним із контрагентів TAM Management, про що компанія відкрито зазначає на своїй інтернет сторінці, є Укроборонпром (щоправда, Іванов у своїй статті вирішив замовчати цей факт), із яким TAM Management мала відносини. Нам не відомі деталі цих відносин, і враховуючи рід діяльності Укроборонпрому, вони цілком можуть бути конфіденційними. У будь-якому разі компетентні державні органи України можуть це перевірити.

3.

Сергій Іванов стверджує: «Але завод — не просто партнер “ТС-Холдингу”, а особливо довірений партнер, адже до його правління входить людина на ім’я Георгій Тамазович Сомхішвілі. Схоже, це син «британського інвестора», який також, за дивним збігом обставин, мешкає у москві».

Результат нашого дослідження та спростування звинувачень

Ми розуміємо, що під «завод» Іванов має на увазі АТ «Тбіліський авіаційний завод». Пан Тамаз Сомхівілі дійсно має сина, якого звати Георгій Сомхішвілі, який народився у росії, але з 90-х років проживає у Лондоні та є громадянином Великобританії.

Ми перевірили дані державного реєстру Грузії щодо АТ «Тбіліський авіаційний завод», і дійсно серед членів його керівного органу є особа, яку звати Георгій Сомхішвілі. У цьому реєстрі також зазначено унікальний індивідуальний номер цієї особи, який має кожен громадянин Грузії. Проте Георгій Сомхішвілі, який є членом керівного органу АТ «Тбіліський авіаційний завод», не є тим самим Георгієм Сомхішвілі, який є сином пана Тамаза Сомхішвілі. Це легко можна перевірити із даних публічних реєстрів Грузії.

Особа, яка є членом керівного органу АТ «Тбіліський авіаційний завод», 1978 року народження, тимчасом як син пана Сомхішвілі – 1992 року народження. Член того керівного органу є громадянином Грузії, водночас син пана Сомхішвілі не є громадянином Грузії, а є громадянином Великобританії.

В електронному публічному реєстрі виборців Грузії ми ввели індивідуальний номер особи на ім’я Георгій Сомхішвілі, який вказаний для цієї особи у витязі з реєстру компаній для АТ «Тбіліський авіаційний завод». Отриманий результат підтвердив, що член керівного органу АТ «Тбіліський авіаційний завод» і син пана Тамаза Сомхішвілі є різними особами.

Проте тут ми також повинні підкреслити явно недобросовісний прийом з боку Сергія Іванова, який можна порівняти хіба що із шулерством. Іванов впевнено стверджує, що «до <…> правління входить людина на ім’я Георгій Тамазович Сомхішвілі», підкреслюючи при цьому по-батькові особи.

В Грузії, на відміну від України, не використовується по-батькові. Це є факт, і це видно із інформації в державних реєстрах Грузії. Цього факту не міг не побачити й Іванов. Однак він вирішив умисно дописати по-батькові, що, беззаперечно, є недобросовісною дією з його боку, метою якої є натягнути, м’яко кажучи, неправду на його безпідставні звинувачення.

Якщо б хтось запідозрив, що одного Георгія Сомхішвілі було терміново замінено на іншого, його тезку (як це часом недобросовісно практикувалося в Україні на різного рівня виборах), то дані щодо осіб – членів керівних органів та хронологію щодо призначень до керівних органів грузинських підприємств, особливо акціонерних товариств, які належать державі, як АТ «Тбіліський авіаційний завод», можна перевірити у державних реєстрах Грузії.

Для уникнення будь-яких сумнівів зазначимо, що син пана Сомхішвілі, Георгій Сомхішвілі, не є також членом керівного органу TAM Management, він не проживає у Москві, як це стверджує Іванов, а має місце свого постійного місця проживання у Лондоні, Великобританія.

4.

Сергій Іванов стверджує: «…Спеціалізацією заводу є ремонт бойової авіації, а по-друге, значна частина авіації, яку ремонтує завод  — є російською».

Результат нашого дослідження та спростування звинувачень

Щоби бути точними, знову ж таки, ми розуміємо, що під терміном «завод» Іванов має на увазі АТ «Тбіліський авіаційний завод». Наскільки нам відомо, АТ «Тбіліський авіаційний завод» не ремонтує авіацію, яка належить росії. Ми мусимо чесно зробити це застереження «наскільки нам відомо», оскільки ані ми, ані пан Сомхішвілі чи його компанії не пов’язані та не контролюють АТ «Тбіліський авіаційний завод».

Проте в результаті нашого дослідження ми знайшли загальновідомий факт, що під час військової агресії російської федерації проти Грузії у 2008 році військова авіація росії здійснила бомбардування території заводу. Видається, термінологічні маніпуляції Іванова мають безпідставно свідчити про відношення заводу до ремонту саме техніки, яка належить росії, а не техніки радянського чи російського виробництва, яка належить іншим державам. Наскільки ми розуміємо, предметом діяльності заводу є саме останнє. Ми не маємо сумнівів, що розвідувальні органи України можуть незалежно та неупереджено перевірити цю інформацію.

5.

Сергій Іванов стверджує: «Також завод має представництво в москві, і не просто має — а є співзасновником ООО «НПК «Штурмовики Сухого», яке займається ремонтом винищувачів та штурмовиків СУ для російської армії».

Результат нашого дослідження та спростування звинувачень

Для перевірки цього твердження додатково до даних реєстрів Грузії ми використовували інформацію, яка є у публічному доступі, в тому числі на російських інтернет-ресурсах, настільки, наскільки ми могли мати до них доступ (адже доступ до російських сайтів є суттєво та небезпідставно обмеженим в Україні).

Технічною деталлю є те, що, відповідно до даних самого Іванова, які він зазначає у статті, не АТ «Тбіліський авіаційний завод» (ми припускаємо, що під терміном «завод» Іванов продовжує мати на увазі саме це підприємство), а інша юридична особа — ТОВ TBILAVIAMSHENI має представництво у росії. Ми не перевіряли цю інформацію окремо, але ми перевірили у державному Грузинському реєстрі компаній, що дійсно існує така компанія — ТОВ TBILAVIAMSHENI.

Відповідно до даних реєстру Грузії ТОВ TBILAVIAMSHENI є підприємством, яке також належить державі Грузія. Те що АТ «Тбіліський авіаційний завод» та ТОВ TBILAVIAMSHENI є різними особами, є доконаним фактом, але Іванов віддає перевагу замовчувати цей факт. Ймовірно, метою цього є створити враження, що ці дві окремі юридичні особи є одним і тим самим і що до цього має стосунок син пана Сомхішвілі (що ми вже спростували вище).

На російському публічному інтернет-ресурсі rbc.ru, який публікує інформацію щодо російських компаній, ми знайшли інформацію, що дійсно серед більш ніж сорока акціонерів ООО «НПК «Штурмовики Сухого» зазначена компанія ТОВ TBILAVIAMSHENI. Але що викликало наш подив, це те, що, крім грузинського акціонера, серед тих більш ніж сорока акціонерів ООО «НПК «Штурмовики Сухого» є три державні українські підприємства з військово-оборонного комплексу, а саме: (1) ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ КОМПЛЕКС «ЕЛЕКТРОНПРИЛАД»; (2) ДЕРЖАВНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ХАРКІВСЬКИЙ МАШИНОБУДІВНИЙ ЗАВОД «ФЭД»; та (3) КАЗЕННЕ ПІДПРИЄМСТВО СПЕЦИАЛЬНОГО ПРИБОРОБУДУВАННЯ «АРСЕНАЛ».

Сергій Іванов не міг не побачити цю інформацію також. Але, схоже, він вирішив її замовчати, бо інакше йому було б важко звинуватити грузинського приватного інвестора у контролі над російським військовим підприємством, трьома іншими акціонерами якого є державні підприємства України.

На відміну від Іванова, ми далекі від того, щоб звинувачувати три зазначені вище державні підприємства чи органи державної влади, до відомства яких ці три державні підприємства належать, в тому, що вони беруть участь у ремонті російських військових літаків. Щобільше, ми маємо серйозні сумніви щодо участі у цьому і грузинського ТОВ TBILAVIAMSHENI.

Наскільки ми могли побачити із публічної інформації, ООО «НПК «Штурмовики Сухого» було створено у 1992 році, відразу після розпаду СРСР. Цілком ймовірно, що українські та грузинські підприємства (разом із казахськими, білоруськими та іншими, інформацію щодо яких ми також побачили на rbc.ru) стали акціонерами ООО «НПК «Штурмовики Сухого» в той час із метою збереження виробничих відносин між підприємствам галузі у вже незалежних країнах.

Проте ми мусимо визнати, що ми не можемо стверджувати впевнено, якою є роль трьох українських державних підприємств у діяльності ООО «НПК «Штурмовики Сухого», ані також якою є роль ТОВ TBILAVIAMSHENI у цьому. Українські розвідувальні органи за бажання можуть це перевірити. Єдине, що ми можемо стверджувати напевне і доказово, це те, що пан Тамаз Сомхішвілі чи його родина не мають жодного стосунку до діяльності ООО «НПК «Штурмовики Сухого» та ТОВ TBILAVIAMSHENI.

6.

Сергій Іванов стверджує: «Отже, відсудити у Києва $100 млн намагається та сама людина, яка має, так би мовити, «непрямий стосунок» до відновлення пошкоджених російських «сушок» та «мігів», які вбивають українців і знищують наші міста. Прикрий збіг обставин? Ні».

Результат нашого дослідження та спростування звинувачень

Оскільки у своїй статті журналіст Сергій Іванова торкнувся предмета спору між паном Сомхішвілі та міською владою Києва, то нижче ми також більше детально прояснимо це питання. Наразі можемо лише повторити те, що ми зазначали вище: інвестор пропонував владі міста Києва укласти мирову угоду, за якою він відмовлявся від грошових вимог.

Інформація, яку ми вказали вище, спростовуючи та відповідаючи на попередні безпідставні звинувачення Іванова, зокрема щодо контролю над тими підприємствами через нібито участь сина пана Тамаза Сомхішвілі, повністю спростовує будь-який «непрямий стосунок» чи «прямий стосунок» пана Сомхішвілі до відновлення пошкоджених російських військових літаків.

Очевидно, що Іванов у своїх твердженнях свідомо «підтасовує» інформацію, щоб безпідставно звинуватити пана Сомхішвілі та викликати цим суспільний резонанс. Нижче ми також окремо торкнемося питання: а кому, власне, може бути вигідною така діяльність Іванова?

Що і чому вимагає чи не вимагає інвестор і чи були взагалі інвестиції?

У своїх публікаціях Сергій Іванов і подібні автори «авторитетно» заявляють, що взагалі не було жодних інвестицій з боку пана Сомхішвілі, що нібито немає жодних бухгалтерських чи будь-яких інших документів, які би підтверджували факт здійснення інвестицій, і що інвестор нібито взагалі нічого не робив. Ба більше, у Верховному Суді на формальне запитання судді до представника міста про те, чи може він підтвердити отримання коштів від інвестора, представник міста (під протокольний аудіозапис) заявив, що «не є функціональним повноваженням органу влади підтверджувати отримання коштів». Враховуючи наявність всіх платіжних документів у матеріалах судової справи, це, звісно, «інноваційна» практика органів влади.

Отже, що ж це був за інвестиційний проєкт, що в ньому зробив інвестор та інші сторони проєкту і чи були взагалі інвестиції?

У 2007 році київська міська влада оголосила про інвестиційний проєкт масштабної реконструкції Харківської площі на Лівому березі міста Києва. Учасниками проєкту з державної сторони були департамент економіки та інвестицій КМДА, Київавтодор та Київський метрополітен. Після перемоги в інвестиційному тендері та негайної сплати місту еквівалента 13,5 мільйона доларів США приватним учасником проєкту стало ТОВ «Київ Термінал» – українське підприємство, яке належало пану Тамазу Сомхішвілі.

Кожна зі сторін проєкту мала свої зобов’язання. Проте єдиною стороною, яка їх дійсно виконувала, було ТОВ «Київ Термінал». Одним із перших зобов’язань із боку міської влади було надати ТОВ «Київ Термінал» в оренду земельну ділянку на Харківській площі, на якій інвестор повинен був реалізовувати свої зобов’язання. Але навіть це найпростіше зобов’язання міська влада не виконала. Не можна виключати, що тогочасні керівники міста очікували від інвестора чогось більшого, ніж просто виконання ним своїх обов’язків. Проте інвестор не пішов на жодні незаконні дії, а пішов до українського суду із вимогою зобов’язати міську владу передати йому земельну ділянку в оренду.

Цікаво, що такі, як Іванов, публічно видають факт порушення містом свого фундаментального обов’язку з надання землі за щось героїчне. Тобто, по суті, вони виправдовують та захищають банальне порушення зобов’язань із боку влади. Водночас вони замовчують, що інвестор витратив, а фактично втратив, півтора року на суди з міською владою, замість того щоб займатися розвитком проєкту.

Щобільше, втративши цінний час, інвестор зайшов у сам пік кризи ринку нерухомості і втратив можливість залучити як співінвестора одного з глобальних інституційних інвесторів (таких, яких тепер Президент України намагається залучити до відбудови країни), з яким уже були підписані попередні документи, що є в матеріалах справи.

Після надання в результаті судової тяганини земельної ділянки в оренду міська влада вирішила по-новому блокувати розвиток проєкту, а саме – не затверджувала його проєктні умови, без чого інвестор не міг виконувати свої обов’язки. Водночас інвестор справно сплачував орендну плату за землю, а також залучив англійських архітекторів, які працювали безпосередньо в Києві та готували попередню проєктну документацію. З іншого боку, міська влада не робила ані найменшого кроку для виконання своїх зобов’язань.

Так тривало аж до 2013 року, коли Київська міська рада прийняла рішення про вилучення земельних ділянок, що фактично означало, що місто зупинило інвестиційний проєкт. Протягом всього часу, коли проєкт тривав, жодна зі сторін проєкту з комунальної сторони не мала і не висувала жодної претензії до інвестора, не було жодних звинувачень, що інвестор чогось там не виконав.

Після вилучення земельної ділянки між всіма чотирма сторонами інвестиційного проєкту був укладений договір про його припинення, за яким міська влада визнавала, що у інвестора є витрати та збитки, які повинні бути йому компенсовані. Між іншим, обов’язок відшкодування збитків інвестора ґрунтується не лише на положеннях того договору, але й на положеннях законодавства України, які передбачають обов’язок органів влади щодо такого відшкодування.

Міська влада поклала на інвестора обов’язок залучити незалежного сертифікованого оцінювача для оцінювання збитків, що інвестор і зробив. Для цієї цілі була залучена ліцензована аудиторська компанія, послугами якої також користувався в той час і уряд України, залучаючи її до оцінювання вартості української газотранспортної системи.

Розмір збитків інвестора був встановлений не інвестором, а саме ліцензованим оцінювачем. Згодом у судовій справі збитки інвестора та висновок оцінювача були підтверджені державним експертним інститутом, який був призначений судом. Під час розгляду справи суд прийняв рішення про затвердження лише приблизно 25 відсотків збитків інвестора, аргументуючи це тим, що хоча законодавство України дійсно передбачає відшкодування непрямих збитків, воно не передбачає процедури, як їх порахувати. Дивний висновок суду, але маємо те, що маємо.

Згодом судова справа слухалася в апеляційній інстанції, яка зайняла позицію міської влади, та у Верховному Суді, який із цією позицією апеляційного суду не погодився і повернув справу назад до апеляційної інстанції, де вона перебуває вже понад рік.

Після того як суди у місті Києві відновили свою роботу і слухання цієї справи було відновлено, ТОВ «Київ Термінал» запропонував органам міської влади укласти мирову угоду, за якою підприємство відмовляється від грошових вимог, в тому числі тих, які були затверджені у першій інстанції, місто визнає свої порушення в процесі виконання інвестиційного проєкту (насправді це досить символічне зобов’язання) і після завершення воєнного стану місто та інвестор спільно узгодять земельну ділянку, яка буде передана інвестору і на якій він на власні кошти побудує інфраструктурний об’єкт.

І саме після цієї пропозиції з боку інвестора на сцені з’явилися звинувачення Іванова, фіктивні сторінки на вікіпедії, які звинувачували пана Сомхішвілі в тому, що нібито він має стосунок до організованої злочинності і є «кримінальним авторитетом», заяви, що єдиною ціллю інвестиційного проєкту було заволодіння коштами, і багато іншого бруду.

То кому ж вигідне доведення ситуації до такого рівня напруження? Насправді це питання повинне бути предметом розслідування українських правоохоронних органів. Кому вигідне неприйняття відмови інвестора від грошового відшкодування? Кому вигідно, щоб спір тривав і, ймовірно, переріс в міжнародний інвестиційний арбітражний спір інвестора з урядом України?

Виникає ще одне питання — вся ця ситуація виставляє Україну у вкрай негативному світлі. Особливо це важливо для майбутніх проєктів публічно-приватного партнерства. Який іноземний інвестор захоче мати справи з нашими органами влади, якщо в разі порушень з їх боку цим органам (або радше приватному інтересу окремих осіб, який ними прикривається) буде легше та дешевше найняти таких «журналістів» для того, щоби поливати брудом інвесторів, а не виконувати свої зобов’язання.

Щодо останнього – викликає жаль позиція Прокуратури міста Києва, яка зайшла у судовий спір із заявою, в якій зазначила, що факт невиконання міською владою своїх зобов’язань є ризиком інвестора. По суті, ця заява означає, що державні структури можуть не виконувати чи порушувати свої зобов’язання, бо вони за це ніколи не будуть нести відповідальності. Чи із такою позицією прокуратури ми залучимо в Україну іноземних інвесторів?

Роль медіа в цій ситуації

Без перебільшення, великим розчаруванням здалася для автора цієї статті роль, яку медіа в Україні погодилися виконувати в цій ситуації, особливо медіа, які вважалися такими, на репутацію яких можна покластися. Одним із таких медіа було «Дзеркало Тижня».

Коли ще у листопаді 2022 року у «Дзеркалі Тижня» вперше з’явилася публікація, яка негативно висвітлювала ситуацію довкола інвестиційного спору і яку «Дзеркало Тижня» просто передрукувало із іншого медіа, ми звернулися до редакції «Дзеркала Тижня» та надали їм повний перелік фактів, які спростовували той негатив. Ми не погрожували позовами, як це стереотипно відбувається в Україні, та навіть нічого не вимагали. Надавши журналістам сухі факти, ми запросили їх перевірити їх та нас.

Але реакцією «Дзеркало Тижня» на те наше звернення була не перевірка фактів чи якась розумна комунікація, а публікація нової статті у грудні зі звинуваченнями нового рівня. При цьому, роблячи публікацію, «Дзеркало Тижня» не звернулося до нас по жодні коментарі, як це прийнято робити у цивілізованій журналістиці.

Також викликає жаль, що українські медіа можуть беззастережно звинувачувати когось у тому, що він є злочинцем, «кримінальним авторитетом» чи «злодієм у законі», що було зроблено стосовно пана Тамаза Сомхішвілі. Водночас ці звинувачення базувалися або на абсолютно «сміттєвих» джерелах, на які посилалися медіа, або на джерелах, які вони ж самі і створювали.

Жодне медіа не додумалося поставити собі запитання: а чи притягувався коли-небудь пан Сомхішвілі до відповідальності за такими звинуваченнями? Відповіддю на таке питання є те, що ніколи за всі понад тридцять років його підприємницької діяльності до пана Сомхішвілі не було висунуто жодних звинувачень такого характеру.

Ба більше, у його рідній Грузії, де пан Сомхішвілі має значну частину свого бізнесу та часто перебуває, сам факт, що особа є «злодієм у законі», вже був би підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Але чомусь ті медіа та журналісти не поставили собі запитання, а чому навіть у Грузії він ніколи не притягався до відповідальності за те, що медіа намагаються йому приписати.

Українські медіа, як і українські органи влади, і як і українські бізнеси, несуть свою відповідальність за те, щоб Україна була країною, в яку будуть хотіти приходити та інвестувати іноземні інвестори. Але чи будуть іноземні інвестори хотіти приходити в країну, де їх так легко можуть неправдиво звинуватити у чомусь і водночас не нести жодної відповідальності за такі звинувачення?

Як висновок

Як іноземні, так і українські підприємці та інвестори знають, що Україна ніколи не була країною, де легко вести бізнес. Але чи може Україна дозволити собі залишатися свого роду мінним полем, причому диким мінним полем, для іноземних інвесторів?

Щобільше, чи враховували автори цих неправдивих звинувачень їх наслідки для двосторонніх відносин України із Великобританією та України із Грузією? Адже звинувачення стосуються британського інвестора та громадянина, того поводження, яке він отримує в Україні.

А щодо Грузії, відносини з якою в України є більш складними, чи усвідомлюють автори звинувачень, що, по суті, їх звинувачення означають, що державні грузинські підприємства, які керуються Міністерством оборони Грузії, ремонтують російські військові літаки, що було би порушенням всіх міжнародних санкцій? Як такі звинувачення сприяють Міністерству закордонних справ України у їхній делікатній справі з налагодженню відносин із Грузією?

На завершення: чи може наша країна дозволити собі сплеск ненависті до іноземних інвесторів, зокрема тих, які колись заробили свої статки у росії, та ще й задовго до того, як почалась повномасштабна агресія 2022 року, а також до початку гібридної війни 2014 року? Адже видається, що саме такий результат намагаються отримати «журналісти», які розвивають тему неправдивих звинувачень проти пана Тамаза Сомхішвілі?

А хіба мало серед українських бізнесменів, а й навіть державних діячів, тих, хто колись заробив свої капітали в росії, коли держава-агресор намагалася робити вигляд, що вона є цивілізованою та відносно дружньою для України країною, а тепер ці бізнесмени та державні діячі очолюють боротьбу країни проти держави-агресора?

Хіба розпалювання цієї загальної ненависті, вигоду від якої отримує лише корупція, продовження існування якої в Україні вигідне росії, допоможе Україні здобути перемогу над агресором та в майбутньому відбудувати нашу країну?

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

unnamed
tg-10
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
Slide

СВІЖИЙ ВИПУСК

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Loading ... Loading ...

PRAVO.UA