Механізми впливу на агресора: міжнародно-правова відповідальність рф та республіки білорусь

Коваленко Сергій – адвокат, кандидат юридичних наук

О 05.00 ранку 24 лютого 2022 року збройними силами рф одночасно з телевізійним зверненням президента рф, в якому він зазначив про проведення на території Донбасу «спеціальної воєнної операції», було здійснено широкомасштабний збройний напад на мирну державу в центральній Європі – Україну, що спровокувало міжнародний збройний конфлікт. На той момент Україна вже майже 8 років обороняла свою територію у визнаних міжнародною спільнотою кордонах від агресії рф.

У цьому цинічному зверненні особливо обурює посилання на ст. 51 Статуту ООН, яка передбачає право держави – члена ООН на самооборону у випадку збройного нападу на неї до того часу, поки Рада Безпеки ООН не прийме відповідних заходів із підтримання міжнародного миру та безпеки. Тобто, прикриваючись Статутом ООН та своїм статусом постійного члена РБ ООН з похідними від нього правами (наприклад, правом вето), рф безуспішно намагається переконати міжнародну спільноту в тому, що Україна перша здійснила на неї напад. Якщо це дійсно так, то як тоді пояснити, що одна з найпотужніших у воєнному аспекті держав світу – рф реалізує своє право на самооборону не на своїй території, а на території іншої незалежної держави – України? Якщо рф свій підступний напад на Україну виправдовує правом на колективну самооборону у формі нібито оборони від України самопроголошених і визнаних рф утворень – ЛНР та ДНР на підставі їх звернення до рф про допомогу та укладених договорів про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу, то посилання рф на ст. 51 Статуту є безпідставним. Такий висновок можна зробити із того, що:

1. ст. 51 Статуту ООН застосовується до держав – членів ООН, які стали жертвами збройного нападу, а ЛНР та ДНР не є членами ООН і не зазнавали збройного нападу з боку України;
2. створення ЛНР та ДНР суперечить нормам jus cogens (наприклад, принципу суверенної рівності та територіальної недоторканності держав, що закріплені в ст. 2 Статуту ООН, принципу, згідно з яким територія держави не є об’єктом окупації, закріпленому в ст. 11 Конвенції про права і обов’язки держав, підписаної в Монтевідео 26.12.1933, тощо), а отже, вони не є державами;
3. ЛНР та ДНР не є окремими суб’єктами міжнародного права, а територія, на яких ці утворення створено, є адміністративно-територіальними одиницями у складі суверенної і незалежної України, які називаються не ЛНР, а Луганська область, не ДНР, а Донецька область. Населення цих областей ніколи не утискалось у правах та має такі самі права, як і населення інших областей України;
4. зовнішнє втручання рф у внутрішні справи України та силове нав’язування під різними сценаріями як населенню України, яке проживає на вказаних територіях України, так і всьому світу думки про те, що населення цих територій прагне реалізувати своє право на самовизначення, цілком і повністю суперечить як Статуту ООН, так і Декларації про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН (прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) 2625 (XXV) від 24.10.1970). Такий висновок відображає сутність права народів на самовизначення, яка полягає у реалізації цього права без втручання ззовні, а також без санкціонування часткового або повного порушенню цілісності або політичної єдності суверенних або незалежних держав, та ситуація в Україні є прямо протилежною умовам, за яких таке право може бути реалізовано.

Механізми ООН

Міжнародний збройний конфлікт в Україні триває, тому першочерговим завданням України є його припинення. Для цього має бути використано універсальні механізми впливу на агресора, якими можуть бути органи та спеціалізовані установи ООН. Використання цих механізмів дасть змогу більше проінформувати міжнародну спільноту про міжнародно-протиправні дії рф та республіки білорусь (яка надавала збройним силам рф свою територію і таким чином допомагала і допомагає рф у здійснення міжнародно-протиправних діянь), започаткувати не лише в основних, а й в допоміжних органах ООН розгляд питань, віднесених до їх компетенції в межах вказаного збройного конфлікту. Це дасть можливість сформувати належну доказову базу для притягнення вказаних держав-агресорів до міжнародно-правової відповідальності.

Враховуючи, що Україна в Раді Безпеки ООН (РБ ООН) не отримає необхідного їй захисту через накладення рф вето на проєкт резолюції РБ ООН від 25.02.2022 щодо припинення міжнародного збройного конфлікту в Україні, є можливість використання закріпленого у резолюції ГА ООН № 377 (V) від 03.11.1950 механізму «Об’єднання заради миру». Цей механізм передбачає право ГА ООН на надзвичайній спеціальній сесії, яка скликається впродовж 24 годин з моменту запиту РБ ООН або більшості членів ООН, невідкладно рекомендувати державам-членам застосувати колективні заходи, зокрема збройні сили, за наявності двох умов:

– неприйняття всіма постійними членами РБ ООН рішення щодо підтримання міжнародного миру та безпеки;

– порушення міжнародного миру або акт агресії.

МСС ООН неодноразово підтверджував у своїх консультативних висновках (наприклад, пар. 33 Консультативного висновку МСС ООН про правові наслідки будівництва стіни на окупованій Палестинській території від 09.07.1994) беззаперечність прийнятих ГА ООН рішень на підставі резолюції ГА ООН № 377 (V). Поки що ГА ООН обмежилась лише вимогою до рф негайно припинити агресію проти України та беззастережно вивести свої збройні сили із України. Тому цей механізм не можна вважати реалізованим повністю.

Наразі представниками України використовуються й інші механізми захисту інтересів українського народу в межах ООН. Зокрема, в провадженні Міжнародного суду справедливості ООН (МСС ООН) перебуває справа України проти рф щодо звинувачення у геноциді згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. У своєму письмовому проханні про тимчасові заходи від 26.02.2022 представники України просять МСС ООН про застосування до рф чотирьох тимчасових заходів: негайно призупинити воєнну операцію, розпочату 24.02.2022; припинити здійснення усіма підконтрольними рф особами спеціальної воєнної операції; утриматись і не вчиняти дій, які можуть посилити або розширити спір, який наразі перебуває на розгляді у МСС ООН; подавати на постійній основі МСС ООН звіт про виконання наказу МСС ООН про тимчасові заходи.

Аналізуючи подані від імені України до вказаного міжнародного судового органу документи, не можу сказати, що в них викладено всі необхідні аргументи для ефективного захисту інтересів України з огляду на різноманітність міжнародно-протиправних діянь держави-агресора в Україні та оголошеної президентом рф аргументації проведення «спеціальної воєнної операції». Водночас у цих документах представники України кваліфіковано зосередили увагу на спростуванні одного із основних пунктів аргументації рф щодо оголошення і початку “спеціальної воєнної операції” в Україні – «денацифікації», що скоротить час судового провадження та дасть змогу якомога швидше отримати від МСС ООН наказу про тимчасові заходи.

Порушення провадження МСС ООН у вказаній справі не обмежує Україну в поданні інших позовів до цього самого суду, які можуть бути згодом об’єднані в одну справу, що посилить правову аргументацію України про порушення рф цілої низки міжнародно-правових зобов’язань: неправомірність застосування рф сили проти України; порушення прав людини; застосування заборонених міжнародним правом видів зброї тощо.

Крім вказаних основних органів ООН, доцільно використовувати можливості допоміжних органів. Наприклад, на сесіях Ради з прав людини ООН Україна може надати для розгляду всю наявну інформацію про порушення прав людини на її території державами-агресорами під час збройного конфлікту. Це важливо, тому що на таких сесіях присутні ключові експерти в цій області та їх цікавість до цих питань, їх експертні думки, висновки, так само як і прийняті за результатами таких сесій документи будуть найкращими доказами порушень проти України та її населення для захисту позиції останніх у міжнародних судових інстанціях. Крім Ради з прав людини ООН, лише в системі органів ООН із захисту прав людини є Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН з прав біженців, а також договірні органи, а їх повноваження передбачені багатосторонніми міжнародними договорами, які регулюють правовідносини щодо прав людини. Наприклад, в межах Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16.12.1966 діє орган під назвою Комітет з прав людини, в межах Конвенції з прав дитини від 20.11.1989 діє Комітет з правам дитини, в межах Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10.12.1984 діє Комітет проти катувань тощо.

Звісно, порушення прав людини державами-агресорами в Україні – це ключовий напрям роботи української дипломатії, однак є також інші аспекти їх протиправної діяльності на території України, які прямо зачіпають права інших держав. Зокрема, у місті Харкові пошкоджена будівля, в якій розташовувалися генеральне консульство Греції та офіс Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, а також зруйновані приміщення Почесних консульств, Азербайджану, Албанії, Словенії в Україні. Приміщення дипломатичних установ є недоторканними згідно зі ст. 22 Віденської конвенції про дипломатичні відносини від 18.04.1961, ст. 31 Віденської конвенції про консульські відносини від 24.04.1963, ст. 25 Конвенції про спеціальні місії від 08.12.1969. ООН також опікується збереженням культурної спадщини, зокрема через спеціалізовану установу ООН – ЮНЕСКО. Оскільки в Україні в результаті обстрілів та бомбардувань пошкоджено та знищено історичні, археологічні та культурні пам’ятки, варто в межах вказаної установи та в межах договірних органів з питань захисту культурної спадщини, зокрема в межах Комітету з захисту культурних цінностей, створеного на підставі Протоколу ІІ до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14.05.1954, розпочати повномасштабну роботу як щодо інформування відповідної установи та органу про вказані факти, так і щодо негайного створення ефективного механізму стосовно їх захисту.

Крім багатосторонньої роботи в органах ООН Україні через відповідних експертів доцільно готувати правову базу для притягнення рф та республіки білорусь до відповідальності в межах інших міжнародних механізмів. Зокрема, міжнародно-правовою підставою для притягнення держав-агресорів до відповідальності є міжнародно-правові звичаї, кодифіковані КМП ООН у Статтях про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (Статті). Статті є додатком до резолюції ГА ООН № 56/83 від 12.12.2001. Імплементація міжнародно-правової відповідальності рф та республіки білорусь здійснюється у формі письмового повідомлення із зазначенням конкретних вимог потерпілої держави (ст. 43 Статей). В цих вимогах доцільно наголосити на негайному припиненні міжнародного збройного конфлікту та зазначити вид та форму відшкодування заподіяної Україні шкоди. Форми відшкодування заподіяної шкоди у Статтях закріплені за принципом взаємовиключення, тобто за неможливості досягнення повного відшкодування, застосувавши одну форму, застосовується інша для повного покриття шкоди.

Тож у вимозі до рф та республіки білорусь, враховуючи масштаби заподіяної Україні шкоди, яку неможливо відшкодувати за допомогою реституції, потрібно зазначити про матеріальний вид відповідальності у формі компенсації разом із встановленою і обрахованою сумою упущеної вигоди (ст. 36 Статей) та відповідними відсотками (ст. 38 Статей), а також вказати про нематеріальний вид відповідальності у формі сатисфакції (ст. 37 Статей), яка має полягати у визнанні рф та республікою білорусь порушення ними обов’язків згідно з міжнародним правом та публічному вибаченні перед кожним мешканцем України, а особливо перед тими, які втратили своїх рідних та близьких під час цієї небаченої в Європі з часу Другої світової війни агресії. Також представники України мають право вимагати від рф та республіки білорусь відповідних гарантій щодо уникнення міжнародно-протиправних діянь стосовно України в майбутньому.

Індивідуальна міжнародно-правова відповідальність

Окремим питанням, яке потребує вирішення, є індивідуальна міжнародно-правова відповідальність посадових осіб та осіб, контрольованих рф та республікою білорусь, які вчинили міжнародні кримінальні злочини передбачені Статутом Міжнародного кримінального суду (МКС). Якщо Україна визнала юрисдикцію МКС, не бувши при цьому державою – учасником Статуту МКС (підписала, але не ратифікувала) щодо злочинів проти людяності та воєнних злочинів, скоєних вищими посадовими особами рф та керівниками ЛНР та ДНР на підставі відповідної заяви ВРУ від 04.02.2015 згідно ч. 3. ст. 12. Статуту МКС, то рф такої заяви не зробила. Зазначимо, що рф, як і Україна, підписала, але не ратифікувала Статут МКС, тому виконання рішень МКС стосовно вищих посадових осіб рф буде неможливою без ратифікації рф Статуту МКС або без заяви рф відповідно до ч. 3 ст. 12 Статуту МКС. Подібна із рф ситуація і з республікою білорусь з однією відмінністю, що остання навіть і не підписувала Статут МКС.

Очікувати, що в короткостроковій перспективі рф та республіка білорусь визнають юрисдикцію МКС або стануть учасниками Статуту МКС, не варто. Історія міжнародного права знає випадки створення окремих трибуналів для притягнення до індивідуальної міжнародно-правової відповідальності за вчинення злочинів проти миру, злочинів проти людяності, воєнних злочинів. Так, юрисдикція Міжнародного воєнного трибуналу, створеного відповідно до Лондонської угоди від 08.08.1945, на відміну від Статуту МКС, не передбачала необхідності участі держави-агресора в її Статуті або надання нею згоди на розповсюдження юрисдикції суду на конкретні злочини, вчинені громадянами цієї держави, а розповсюджувалася на воєнних злочинців держав Європи Вісі, які скоїли передбачені ст. 6 Статуту МВТ злочини. Враховуючи неможливість притягнення через МКС посадових осіб рф та республіки білорусь, Україні доцільно із державами-партнерами створити окремий міжнародний воєнний трибунал над рф та республікою білорусь, переглянувши та доповнивши деякі положення Статуту МВТ, зокрема в частині відмови від смертної кари, щоб це узгоджувалось із положеннями протоколу № 6 від 28.02.1983 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що стосується скасування смертної кари. Використання рф приватних воєнних компаній/організацій у міжнародному збройному конфлікті на території України також не залишить причетних без відповідальності, оскільки у міжнародно-правовій практиці протиправні дії представників таких компаній/організацій присвоюються державі, яка здійснювала над ними контроль, або ж вони можуть бути притягнуті до відповідальності за внутрішньодержавним кримінальним правом України, або ж згідно з правилами створеного в майбутньому міжнародного воєнного трибуналу.

Механізми ЄСПЛ

Розглянуті вище універсальні міжнародно-правові механізми впливу та реалізації міжнародно-правової відповідальності держав-агресорів – рф та республіки білорусь та їх посадових осіб не є вичерпними, оскільки існують ще європейські регіональні механізми. Найбільш важливим з них для захисту інтересів України є Європейський суд з прав людини. На розгляді ЄСПЛ є запит України про застосування тимчасових заходів від 28.02.2022 № 11055/22. З наявної практики ЄСПЛ відомо, що під такими заходами маються на увазі утримання від збройних нападів на цивільне населення та цивільні об’єкти, зокрема житлові приміщення, автомобілі швидкої допомоги тощо.

Без применшення ваги ЄСПЛ у сфері захисту прав людини все ж варто зазначити про обмеженість його функціоналу та Комітету міністрів Ради Європи (крім тимчасового позбавлення представництва або припинення членства в Раді згідно зі ст. 8 Статуту Ради Європи) для збільшення впливу на рф, з огляду на велику частку невиконання рф рішень ЄСПЛ та бажання самої рф вийти з Ради Європи. Наразі питання про вихід рф із РЄ в порядку ст. 8 Статуту РЄ розглядається в Комітеті міністрів РЄ.

Лише всі зазначені вище механізми разом у поєднанні з постійною, безперервною та ефективною дипломатією нашої держави на всіх рівнях (у двосторонніх, багатосторонніх контактах України з державами та окремо в межах міжнародних організацій) з конкретними пропозиціями щодо вжиття максимально ефективних заходів, не кажучи вже про успіхи на воєнному напрямі, можуть припинити міжнародний збройний конфлікт в Україні та захистити нашу незалежність та незалежність інших держав Європи.