Конституційна криза чи криза конституціоналізму

Останні місяці українське суспільство має змогу смакувати нові терміни та правові теореми, які раніше обговорювались лише у вузькому колі спеціалістів та ніколи не цікавили пересічного громадянина. На мою думку, в такий  спосіб різного роду політичні діячі намагаються пояснити всі біди та негаразди, які терпить український народ. Кого тільки не представляють українцям як причину всіх бід… Однак ми рухаємось по колу, і надії на зміни в досяжному майбутньому, на жаль, не видно. Вчорашні вороги стають героями, герої  – ворогами. Зневірений народ, втомившись від спроб здійснити волевиявлення, делегувавши повноваження лідерам, демонструє чи то байдужість, чи то радикальність у підходах до вирішення питань насущних. Політикум, відповідаючи на запити суспільства, підхоплює ці ідеї та розвиває у власних інтересах, при цьому намагаючись прикритись європейськими чи заокеанськими партнерами, які часто не бачать ситуації в реальному часі.

     Питання конституційної кризи справді актуальне і не сьогоднішнього дня. Однак офіційно не продемонстровано справжнього виявлення волі до врегулювання кризи чи бодай сповільнення деструктивних поривань експертів-теоретиків, які завжди зможуть виправдати безрезультатність дій чи неефективність запропонованих підходів тотальною корупцією чи неготовністю самого українського суспільства до масштабних змін. Саме тому ми спробували залучати зовнішніх експертів, але лукавимо, оскільки намагаємось маніпулювати їх висновками, які  абсолютно реальні та здебільшого є результатом аналізу та висновком того шляху, який вони пройшли разом зі своїм народом. Це призводить до повного зупинення еволюції  державної влади та її гілок, що, в свою чергу, не може не мати соціально-економічних наслідків, що не тільки матеріально, але й ментально гнітить народ. Реформи – це не створення нових органів за прикладом будь-чиєї грантової моделі та контроль донорів, які не можуть отримати реальних дієвих результатів, оскільки вони спотворюються самими виконавцями. Це стосується всіх проєктів, що мали місце та реалізовувались на наших теренах. Метою має бути не критика лівої руки правою, одних лідерів – іншими чи постійний пошук нових міжнародних інституцій, що мають створити чудо. Результату не буде, оскільки заінструктовані виконавці на догоду «наставникам» намагаються показати особливий, притаманний нам підхід – бажання вислужитись, а не заперечити запропоновану модель чи надати ті рекомендацій, які приживуться та будуть імплементовані як в правовому полі, так і в суспільному житті.

     Яким чином можна прищепити західне мислення чи стереотипи, які часто відрізняються від моральних та духовних основ українського суспільства? Можливо, варто почати з того, що не відштовхує, а більш близьке? Поступово стимулювати розвиток суспільного інституту та його правової та економічної обізнаності? Народ втомився від перенасиченості демократичними ідеями, а особливо тими «додатками» до  норм, які часто викликають відторгнення на духовному рівні. Таким чином можна лише руйнувати, а не модернізувати, і найголовніше, що все це робиться нашими ж руками, руками українців.

Серед правового бомонду протягом останніх років не раз піднімалось питання реформування як судової системи, так і ревізії Конституції в цілому. На мою думку, питання доречне та навіть природно необхідне, але точно не в умовах політичної кризи та колапсу органів влади! Переконаний, що наші зовнішні партнери саме таким чином і надають рекомендації. Водночас існує чимало тих спеціалістів, які будь-якою ціною намагаються проштовхнути провокативні та деструктивні ідеї. Важко сказати, хто саме та з якою метою це робить, так, щоб не образити одну зі сторін. Світова практика розвитку конституціоналізму є загальнодоступною, і можемо бачити, що в тих країнах, в яких вміють визнавати свої помилки та хоча б намагаються їх не повторити, має місце еволюція норми та синхронізація всіх складників розвитку суспільства. До прикладу, тернистий шлях розвитку пройшли Франція, Італія та Німеччина, які є нашими партнерами. Ніхто не ідеальний, але для цього й існує світовий досвід, щоб не повторювати ті моделі, які однозначно призводять до дисбалансу та правових мутацій з нахилом до диктатури, анархії чи радикалізму. Практично всі європейські країни чітко засвоїли те,  що спроби маніпулювати конституцією та переписувати її на догоду політичним амбіціям призведуть до падіння політичних еліт та хаосу в суспільстві, що, в свою чергу, не принесе плодів ні в економічному сенсі, ні в питанні ролі держави на світовій арені. Тому навряд мають місце офіційні рекомендації від конституціоналістів із закликом змінювати конституцію в тій чи іншій її частині. Критики та теоретики зможуть заперечити тим, що часто саме революційні та кризові процеси були тим рушієм, який спонукав до проведення конституційної ревізії. Згоден. Але давайте ми уважніше поглянемо на історичний, територіальний та елітарний аспект даних країн. Для того щоб зміни були тими, яких потребує саме український народ, мають бути сформовані еліти! Зміни Конституції відбувались лише в правовому полі та мали на меті саме виведення із кризи, відповідь на соціальний запит. Наслідком має бути узгодження правил, і навіть якщо відбудеться руйнування всіх старих моделей, то спочатку має бути створено нову модель, інакше конституційна норма не працює! Інакше це просто шлях в нікуди! Ознайомтеся зі світовою історією конституціоналізму, адже ми не хочемо повертатись на сотню років назад та зануритися в міжусобні війни?! Хто писатиме та хто виконуватиме тоді конституцію, якщо кожен напише свою під власні інтереси. Це не розвиток конституціоналізму, а бажання створити власні маленькі державки на місці колись перспективної держави, і не має значення, чиїми рекомендаціями прикривати такі реформи. Оцінку даним діям дасть історія, але повертати втрачене завжди важче, ніж зберегти та доопрацювати те, що є.

     На мою думку, слід залучити значно ширше коло осіб. Доречно проводити консультації з поколінням тих, хто був творцем нашого конституціоналізму. Це не бажання повернутись у минуле, а надання можливості тим, хто кожен по-своєму був причетний до сьогоднішньої кризи, звітувати перед народом. Перші спроби маніпулювати конституційною нормою з’явились значно раніше. Використання конституційної норми для блокування чи протистояння політичним опонентам мало надзвичайно негативний наслідок. У подальшому кожен наступний це примножував, і тому сьогодні ми, мабуть, досягли апогею. Давайте будемо чесними: не було і не буде людей з абсолютно чистою совістю. Чим вищий чин, тим більша спокуса. Якщо ми будемо лише судити та полювати на відьом, то нікому буде реалізовувати те, що напишуть у конституції. Ми маємо унікальний талант доводити все до абсурду, навіть найкраща ідея розбивається об наш порив праведності, але в розрізі недалекоглядності. Наприклад, такий орган, як Конституційний суд, є унікальним інститутом, який, наприклад, у Франції був створений лише у 2008 році, а до того функцію цього органу виконував парламент (Конституційна рада при парламенті). Ми ж підходимо радикально: поганий суддя – розігнати суд чи звільнити всіх суддів. Краще надбання ми намагаємось просто змарнувати, але не можемо запропонувати нічого натомість. Хтось до цього довго йшов, а ми просто  викидаємо на смітник. Мова йде не про симпатію до представників Феміди в конкретному випадку, а про оцінку інституційної складової та її унікальності. Звісно, ми маємо працювати над системою противаг, але це тривалий процес. Навіть наші західні партнери перебувають у процесі розвитку та доопрацювання, а ми намагаємось ідеалізувати чужі моделі, пропускаючи цілу низку суттєвих факторів. Прийнято вважати американський конституціоналізм таким, що був першим, який збалансовував норми шляхом застосування противаг. Таким чином, він постійно перебуває в процесі розвитку та враховує запити американського суспільства. Британський конституціоналізм вважається одним із перших, де взагалі з’явилось поняття свобод громадян і, аналогічно до французького конституціоналізму, був наслідком значного обмеження прав монархії чи її повної ліквідації. При цьому не секрет, що британський конституціоналізм довший час зберігав прямий вплив на американський та на канадський, австралійський тощо. Низка країн просто брали за основу правову модель та адаптовували її під вимоги суспільства, враховуючи історичні, етнічні та інші чинники. Ми ж намагаємось просто все перекреслити та переписати відповідно до західного типу, при цьому готові ліквідовувати та створювати нові інституції, які не притаманні та не можуть бути ефективними на наших теренах нині. Мабуть, це насаджене нам почуття меншовартості настільки вкоренилось, що ми не здатні розвивати власну ідею, а намагаємось зробити копію чужої. Історія та генетична пам’ять мають нам допомагати, бо поки ми будемо шукати винних та ідеалізувати лише те, що нове, яке зрештою потім теж відкинемо, то ми втратимо нашу автентичність та незалежність.

Вважаю себе спроможним не критикувати спеціалістів, пересмикуючи та перекручуючи факти, а поставити питання перед фаховим експертом та брати участь у формуванні саме соціального запиту. Це слід робити не для критики, а для підняття всього наболілого. Серед питань буде, в першу чергу, необхідність системного доопрацювання (імплементування) механізмів реалізації конституційної норми в реальному житті. Конституція – це не історичний артефакт, виставлений на показ у золотій оправі, а форма соціального договору, де стороною є народ! Народ не отримає жодної крихти та не побачить норму в дії, поки не відбудеться ревізія правових систем у реальному часі.

Пропоную змінити підхід та працювати від першоджерел. Підходити реально, а не лише теоретично. Давайте формувати не політичні лозунги та підстави конституційної ревізії, а практичні питання, які має суспільство. Юрист, який працює та практикує в тій чи іншій галузі, бачить проблему в реальному житті, аграрій розуміє чого не вистачає, та навіть готовий надати пропозиції, медики, без сумніву, можуть відкрито показати галузь ізсередини і точно знають, чого бракує їм, і т.д. Ми ж намагаємось по кабінетах щось написати чи то для чергового кредиту, чи то для закриття політичних зобов’язань. Час зрозуміти, що без конструктивного діалогу ми не отримаємо навіть мінімального позитивного ефекту, в першу чергу економічного. Слід припинити маніпулювати народом України – це вже не приносить бонусів навіть олігархам, оскільки вони вже давно не просто конкурують. Звичайний працівник хоче просто працювати, забезпечувати сім’ю та отримувати хоча б мінімальний захист із боку держави. Не слід звинувачувати працівника в конституційній кризі, бо він проголосував чи то не проголосував за того чи іншого політика. Слід звинувачувати ті еліти, які шляхом маніпуляцій формують думку людей для досягнення власних цілей чи бонусів перед зовнішніми партнерами, які, переконаний, теж втомились від наших «політиків» і, мабуть, в близькому майбутньому будуть ще більш радикальними щодо методів реформування.

Можливо, варто створити не просто грандові проєкти, а конструктивну платформу не для обраних реципієнтів, а для тих, хто буде мати право отримати винагороду за реальний результат. Переконаний, ми маємо багато фахівців, які б за участі справді небайдужих міжнародних партнерів, в першу чергу з наукової та прикладної сфер, зможуть реалізувати поки ще наявний потенціал нашої держави. Давайте вести діалог із зовнішніми інвесторами, але не з позиції «продам усе». Урешті-решт, інвестор працює не лише за принципом купи-продай, він згоден бути співінвестором та розвивати свій бізнес спільно з державою Україна чи її приватними партнерами. Переконаний, що на складні запитання буде знайдено прості, однак не банальні відповіді.

Автор: Ярослав Кургун, здобувач наукового ступеня в університеті Перуджі (Італія), кафедра міжнародних відносин (Universita per Stranieri di Perugia, Dipartimento scienze umane e sociali, corso di relazioni internazionali e cooperazione allo sviluppo)