прапор_України

Генеральний партнер 2022 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Новини » «Є радість від того, що звільняємо свою землю» — Костянтин Красовський, сержант ЗСУ, радник Юридичної групи LCF

«Є радість від того, що звільняємо свою землю» — Костянтин Красовський, сержант ЗСУ, радник Юридичної групи LCF

  • 30.09.2022 13:01

#Юристи_в_армії вже поступово йдуть на друге коло: ми двічі спілкувались — на початку березня і в липні – з Євгеном Коломійцем, керуючим партнером VDA Group та прикордонником нині. А тепер ми поговорили з Костянтином Красовським, радником, керівником практики GR та конституційного права Юридичної групи LCF та ППОшником під Харковом. Минула наша розмова була ще в квітні, коли підрозділ пана Красовського перемістився з-під Києва до Харкова. Тоді ми розмовляли про перші враження від широкомасштабного наступу росіян.

Що відбувається тепер в обороні неба над Харковом, чому росіяни такі росіяни і які мотиви участі в конкурсі до Вищої кваліфікаційної комісії суддів — про це все нижче від Костянтина Красовського, магістра публічного адміністрування, к.ю.н., юриста в армії, сержанта ЗСУ та зенітника.

— Я знаю, ви зараз на Харківщині, тож не можу не спитати: що хорошого зробив ваш підрозділ у межах контрнаступу?

— Ми прикривали Харків — я служу в підрозділі протиповітряної оборони.

— Одразу питання – протиповітряна оборона Харкова: люди всюди говорять, що її недостатньо і місто обстрілюється…

— По-перше, про те, що ППО є достатньо насиченим та ефективним, свідчить факт, що вони бояться сюди залітати літаками та гелікоптерами.

Тому вони змушені вдаватися до ракетних обстрілів Харкова. А тут вже проти нас грає близькість російського кордону. Підлітний час ракет із Білгорода дуже малий. Є різниця між ППО (протиповітряною обороною) і ПРО (протиракетною обороною). До речі, ми і ракети збиваємо, але протиракетна оборона більш складна. «Кинжали» практично неможливо збити. (На щастя, вони у них закінчуються.) А «Калібри» наші військові збивають — є випадки, коли майже всі збивають із тих, що запустили.

Вони також почали використовувати РСЗВ (ракетні системи залпового вогню) — «Смерчі» та «Урагани».

Десь у травні орків трохи відігнали від міста, а до цього вони діставали артилерією Північну Салтівку. Зараз вони «Градами» вже не дістають, але можуть пробувати тероризувати місто «Смерчами».

Наша ППО здобуває досвід: можете порівняти, що було на початку війни і що зараз.

Костянтин Красовський

— До речі, а з чим може бути пов’язано, коли один тип ракет в один день вдало збили майже всі, а в інший — ні?

— Я не можу сказати. Потрібно розбиратись у кожному конкретному випадку. І це роблять. Впіймати ракету — це велика удача. Ізраїльський «Залізний купол» теж не дає 100-відсоткової гарантії, хоча він працює з кустарними ракетами, не з такими, як ми. Не тільки ми маємо вивчати досвід Ізраїлю, але й вони — наш.

— Щоб захистити Харків від «Ураганів» та «Смерчів», є зброя?

— Треба гнати їх далі й далі та бити, щоб у них не було можливості їх застосовувати.

Узагалі-то чув, що нам обіцяли надати NASAMS — ефективні норвезькі протиракетні системи. Я не можу сказати точно, але читав, що вони мають бути постачені найближчим часом до нас, щоправда, куди саме — цього точно ніхто не скаже.

— З часу нашого останнього спілкування минуло 5 місяців, що у вас змінилося за цей час?

— Я починав старшим солдатом, потім був молодшим сержантом, тепер — сержант…

— Тобто у вас будується кар’єра в армії?

— Так. (Сміється.) Ніколи не думав, що буду займатись військовою справою, строкову службу ще за радянських часів пройшов і не планував повертатись. Не думав, що мені знадобиться військова освіта додатково до моєї юридичної та з публічного адміністрування.

— У вас є певні запити до волонтерів, що потрібно вашому підрозділу?

—Нам багато допомагають, і ми дуже цінуємо таку допомогу волонтерів. Багато чого: і ліки, і спальники, і форму – ми отримували й отримуємо від них. Зараз у нас є потреба у позашляховику, оскільки наші основні розрахунки вже висунулись на передову для прикриття з повітря позицій нашого батальйону. Зараз це питання для багатьох підрозділів, оскільки засоби пересування на передовій — те, без чого неможлива елементарна бойова логістика.

Костянтин Красовський

— Харківський прорив — як він вплинув на ваш настрій, ваших побратимів? Я можу сказати, що деякі цивільні люди в тилу, хто з Харківської області, за день зібрались і радісно поїхали додому.

— Коли на початку травня трішечки відігнали росіян від Харкова, багато людей повернулось, і саме тоді росіяни посилили ракетні обстріли міста по цивільних об’єктах.

Зараз ситуація інша. Ми це все вже бачили, коли були в Ірпені навесні. Мені завжди здавалось, і я це вже говорив в інтерв’ю: не знаю, чи довго ще буде війна, але те, що їхня армія посиплеться дуже швидко та обвально — для мене зараз це було додатковим підтвердженням того, що я правильно думаю.

— Як Майдан у нас був?

— Так, я тоді вам це і казав: 17 лютого ніхто не думав, що 21-го буде перемога. Нам тоді не вдалось насолодитись цією перемогою, бо одразу Крим почався. Тоді багато з моїх друзів жартували, та й я сам, що нам тепер й путіна доведеться скидати. І виявляється, що так!

Знаєте, ейфорії немає, але є радість від того, що звільняємо свою землю. До речі, ми теж просунулись. Це неймовірне відчуття виконаної роботи. Але росіяни так швидко тікали, що виникала думка, чи нема у них якого підступного плану. Звісно, наступного дня вони лишили без світла місто.

Звільняти завжди радісно, навіть, якщо береш участь опосередковано.

— У мене таке питання виникло: якщо, за офіційними даними Генштабу, вже 50 тисяч вбито військових рф, скільки їх має бути, щоб війна припинилась? Чи кількість тут ролі не грає? (Інтерв’ю записано до оголошення «великої могілізації». — Прим. ред.)

— Для військово-політичного керівництва кількість значення не має. Росія ніколи не зважала на людські втрати.

Але ж кількість важлива все одно. Комусь потрібно обслуговувати техніку, стріляти з артилерії. Втрати можуть дійти до того рівня, що їм не вдасться поновлювати армію. Може бути якась остання крапля, і на якомусь рівні втрат знов почнуться обвальні процеси в армії. «Немає вартості людського життя, має вартість тільки маса» — цей принцип у них ще з часів Золотої Орди. Але зараз це не «золота», а інше слово.

Костянтин Красовський

— Ми перемогу здобудемо на полі бою чи шляхом перемовин, як ви думаєте?

— На полі бою, по-іншому до росіян не доходить. Перемовини можуть бути про умови капітуляції.

Будь-яка зачіпка за перемовини дає росіянам час для передишки. Тому як не за 5, то за 10 років  ми знов отримаємо ту саму ситуацію, що й зараз.

— А ви колись замислювались над питанням, як розвалити імперію?

— Я дещо думав, мені здавалося, що відцентрові процеси відбуваються. Потім був на якійсь спільній зустрічі з Портніковим, обмінювались думками, і мені сподобалась ідея, що росіяни в певний період законсервували цю систему, зробили її жорсткою ієрархічною і не допускають жодних відцентрових рухів. Вони змогли навіть Татарстан втримати, а він був найрішучіший у кроках до реального суверенітету.

Розвал імперії можливий, все до цього йде, ймовірно, тільки починається цей рух, коли приходять похоронки до регіонів. Але поки що пропагандистський запал ще не згас, вони не можуть дійти висновку про те, що не НАТО хоче захопити їхню батьківщину, а батьківщина їхня — агресор. І ще нема розуміння, що їхня батьківщина — не імперія, а та чи інша національна республіка.

— А обмеження у видачі туристичних віз росіянам якось впливатиме на усвідомлення ними того, що їхня країна чинить неправильно? Чи просто викличе озлоблення і все?

— Знаєте, як людина, яка встигла пожити за радянських часів, я приблизно розумію перебіг думок людей. Вони будуть злитися і виправдовувати себе, але хід правильний. Поки не спадає це «пабєдобєсіє», злість на Європу, Америку, «піндосів». Але усвідомлення прийде (я сподіваюсь), коли все почне руйнуватись.

— Якщо повернутись до цивільного життя і конкурсу до ВККС, як ви поєднуєте участь у конкурсі та службу? І, якщо чесно, як ви думаєте, те, що ви зараз у ЗСУ, буде додатковим плюсом для проходження конкурсу?

— Мені зараз нічого поєднувати не потрібно, бо зараз такий етап, що я просто подав документи. Я знаю, що члени конкурсної комісії в інтерв’ю говорили, що будуть просити Міністерство оборони сприяти учасникам конкурсу — військовослужбовцям брати участь у ньому.

Я думаю, що в умовах, коли в країні війна, мій кейс не є унікальним. Багато людей, хто займався правом у мирний час, зараз займаються війною.

От ви питаєте, як вдається поєднувати конкурс та службу в армії. А я сподіваюсь, що коли дійде до конкурсу, ми вже будемо святкувати перемогу і не доведеться вирішувати питань, пов’язаних із тим, що я військовослужбовець, — буду адвокатом знову і викладачем Києво-Могилянської академії.

Костянтин Красовський

— Ваша мотивація, яку ви зазначили в листі, яка?

— Що показала ця війна? Показала, яку класну країну ми маємо. Ми колись говорили, що країна в нас класна, а держава — погана. Так війна показала, що і держава у нас, виявляється, не погана. У багатьох питаннях вистояла, інститути державні працюють. Так, держава недосконала, і ці недосконалості треба відпрацювати.

Реформа 2016 року привела до тектонічних змін у судовій системі (суджу з висновків Венеційської комісії, де оцінювалися зміни до Конституції України щодо правосуддя).

Серед змін, які закладались на конституційному рівні, деякі відбулись і на законодавчому рівні, і на інституційному. Вони тільки підійшли до найголовнішого рівня — людського, а він передбачає, що високий людський капітал має бути в самій системі.

Конкурсна комісія і має над цим попрацювати. І водночас люди мають почати довіряти судові гілці влади.

Для цього я і йду до ВККС — продовжити робити те, що робив на законодавчому, інституційному рівні. (Пан Красовський у 2014—2019 роках був секретарем Ради з питань судової реформи. — Прим. ред.)

Та ж «стара» ВККС змогла провести конкурси до Верховного Суду, Вищого антикорупційного суду. Реформа дала громадськості можливість більш широко впливати на ці процеси, наприклад, з’явилася така громадська інституція, як Громадська рада доброчесності.

Закладено такі моменти, які потрібно розвивати далі, виводити на рівень людський. Ми ж хочемо, щоб у нас був хороший суд. Але не прилетять звідкись прибульці, щоб судити нас. Це мають бути громадяни України, які мають відповідну освіту, знають закони, є доброчесними. Соціальний статус судді передбачає довіру інших людей.

У зв’язку з такою кількістю людей, які бажають взяти участь у доборі, думаю, що процес буде тривалим. До того ж частина конкурсної комісії є іноземцями, і це буде організаційно важко — зібратись в одному місці на території Україні.

— Якщо ми вже про майбутнє, то що ми маємо зараз робити, щоб наші діти, онуки чи правнуки не мали війни з росією?

— Ви питали, як нам зруйнувати імперію. Нам дійсно потрібно її зруйнувати. Вони ж самі не дарма кажуть: «Є путін — є росія, нема путіна — немає і росії». Мені здається, що всі автократичні режими побудовані так, що слабшають, коли і людина-очільник слабшає. А такі удари, як перемоги української армії у війні з росією, — вони ж б’ють у саме серце ідеології “руського міра”. Вони свідчать, що ми не один народ.

Вони вкрали в нас історію, але все повертається назад, відкривається, проступає. Ми відкриваємо для себе такі речі, які, мабуть, років 15—20 тому ми і не знали. Ми знали викривлену історію. На початку 90-х, коли тільки проголосили незалежність, навчальних посібників з історії не було. Я її вчив за Субтельним, який написав нарис з історії для канадських студентів, за репринтним виданням Дорошенка та «Відродженням нації» Винниченка. І все, більше нічого не було. Грушевський ще трішечки видався, але жодних сучасних навчальних посібників.

Зараз руйнуються міфи, які “руський мір” нам створив, зокрема і щодо нашої історії. Років 10 тому я говорив, що бійці УПА воювали проти комуністів, а мені відповідали: «Вони ж у спини нашим дєдам стріляли». Нині цей наратив відходить, почалося це з 2014-го і зараз триває.

— До речі, про «дідів». Я пам’ятаю, коли навчалась у школі, в нас бували ветерани чи ми до них ходили на 9 травня. Як ви думаєте, в нас із часом буде таке саме?

— Я не буду ходити по школах. Хоча, якщо згадати своїх рідних: мій дід помер, коли йому було 60, інший — коли було приблизно 70 років. Вони воювали, коли їм було по 30 років, в 60-ті роки їм було по 50 років, як мені зараз. Коли я був малий, вони не дуже любили при мені згадувати про війну. Думаю, все ж таки ті, хто воював по-справжньому, не будуть особливо багато розповідати.

Я сподіваюсь, що війна вплине на нашу культуру: буде написано багато книжок, музики, знято багато фільмів. Це зробить більший вклад у розвиток України, ніж просто формальні заходи.

Хоча, думаю, держава буде своїх ветеранів (і так має бути) поважати і підтримувати — вони ж її захистили і дали можливість далі існувати. Було б дуже сумно, якби новітня українська держава проіснувала лише 30 років. Дай Боже, вона буде жити багато років. І змінює зараз не тільки свою історію, але й світову — це без пафосу.

Костянтин Красовський

— Як нам, простим цивільним людям, підтримати військових?

— Це філософське питання. Я не люблю таких питань. Я ж не є загальновизнаним авторитетом із цих питань.

— А просто як людина?

— У різних людей є різні мотиви, чому вони тут. У більшості головний мотив — захистити свою родину. А родина вже як складова частина Батьківщини. Ми захищаємо, щоб у нас було нормальне життя. Нічого особливого для підтримки не потрібно робити. Волонтерський рух підставляє плече державі — це потрібно продовжувати і не зупинятись, бо завжди недостатньо.

— Тобто наша позиція: невдачі на фронті — донать на ЗСУ, просунулись наші — донать на ЗСУ, правильно?

— Так-так! Все для фронту, все для перемоги. Не потрібно зараз забувати, що ми у стані війни. Починаючи з 2014 року, я й сам грішний, ця війна була для нас десь далеко. Але вона може у будь-який момент прийти — наші псевдобраття завжди нагадають чи то ракетою, чи то ще чимось.

Головне — не забувати, що передусім — перемога, а далі подивимось.

Також важливо тримати внутрішній мир, який нам дозволяє не пересваритись, і зберігати гарні відносини із західними партнерами. Нам ще державу відбудовувати.

А взагалі, я не вважаю себе настільки глибоким знавцем життя, щоб давати поради іншим. Коли я знаю, як треба, і маю можливість, я просто роблю.

— Ви звикайте. Якщо станете членом ВККС, до вас будуть дослухатись…

— Кожна людина має робити свій моральний вибір, і вона його робить щомиті. І дай Боже, щоб цей вибір буде правильним.

(Бесіду вела Марина Бахолдіна, «Юридична практика»)

Від редакції: Проєкт «Юристи в армії» — історії правників, які, незалежно від посад та регалій, взяли зброю до рук та стали на захист України. Ми переконані, що кожен, хто щось робить на користь української перемоги — на передовій чи в тилу, — по-своєму борець за незалежність України. Ми поважаємо кожну працю, яка наближає Україну до перемоги. Ми переконані, що юристів, які взяли зброю до рук, десятки, а може, й сотні. Ми будемо вдячні нашим читачам за інформацію про правників, які можуть стати героями рубрики «Юристи в армії».

 

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

tg-10
4_TaxForce600_90
covid
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
top50_2020_600x90
ULF_0002
Vacancies_600x90_ua
doroszab2
Slide

Чи потрібно відновити військові суди в Україні?

Подивитися результати

Loading ... Loading ...

PRAVO.UA