Чи можуть українські ФОП працювати дистанційно в статусі тимчасового притулку в європейських країнах: блог Андрія Трембіча

Слід розуміти, що феномен «фізична особа» — це такий самий правовий симулякр, соціальна фікція, як і поняття «юридична особа». Фізична особа — це не людина; це особистий акаунт, під яким людина входить в систему цивільних правовідносин і цивільного обороту. У цьому сенсі «фізособа-підприємець» — це бізнес-акаунт, похідний від особистого акаунту першого порядку (фізичної особи, що володіє повною проводієздатністю). Тимчасовий захист у країнах ЄС отримує фізособа (як громадянин України), а не ФОП; тож зрозуміло, ці статуси ніяк не конфліктують і нормально інсталюються в загальну правосуб’єктність однієї і тієї самої особи. Взагалі, якби не було спеціального оподаткування, то і сенсу в конструкції «ФОП» не було б жодного. Це питання фіскальне, я б сказав, виключно фіскальне (тому що, наприклад, щодо відповідальності: майнові активи ФОП — це все майно фізособи як такої).

Український правопорядок не знає жодного територіального обмеження для фізособи-підприємця. Було б дивно, якби якийсь акаунт (нехай і такий ригідний, як «ФОП») перешкоджав вам у праві на життя і прагнення до щастя; тож природно, що особи, які залишили Україну і мають тимчасовий захист у країнах ЄС, можуть дистанційно продовжувати займатися підприємницькою діяльністю.

Чи потрібно реєструватися підприємцем у країні перебування і де платити податки? Це запитання, на яке хороший юрист повинен зачинити двері, завісити щільно штори і запитати клієнта: «А ви як самі б хотіли?» Річ у тім, що відповіді на ці запитання тісно пов’язані з такою аморфною категорією, як резидентство. Аморфне воно тому, що суб’єкт може сам активно на нього впливати (або, як сказали би податкові органи, – ухилятися).

Двосторонні конвенції говорять на цей рахунок буквально, що податки платити треба там, де ти резидент. Це очевидно. “А де я резидент?” – запитуємо ми конвенцію. “Там, де ти платиш податки”, – відповідає вона, це ж також очевидно. І далі: якщо правило вище вам не допомогло (а воно нам не допомогло), то особа вважається резидентом договірної держави, де вона має постійне житло. Якщо вона має постійне житло в обох договірних державах (а переселенці мають житло в обох країнах), вона вважається резидентом тієї держави, де вона має найбільш тісні особисті й економічні зв’язки (центр життєвих інтересів). І тільки у разі, коли договірна держава, в якій вона має центр життєвих інтересів, не може бути визначена, або коли особа не має постійного житла в жодній з договірних держав, вона вважається резидентом тієї договірної держави, де звичайно й проживає (тут починається відлік 183 днів).

Підіб’ємо підсумки. Реєструватися підприємцем у країні перебування за законами цієї країни не потрібно (не обов’язково). Скажу більше: це і не так просто. Скрізь потрібно спочатку стати на податковий облік, отримати податковий код, в деяких країнах слід мати ще й особливий міграційний статус, але тимчасовий захист за євродирективою надає громадянам України право на підприємництво, тому в цьому випадку посвідку на проживання вимагати не повинні.

Можна не реєструватися і платити в Україні свій рідний єдиний податок (благо, 2% – невелика плата за такий патріотизм). І то в такому випадку можлива комунікація з місцевими фіскальними органами, особливо із 184-го дня постійного проживання за кордоном. Коли (якщо) місцеві банки побачать обороти на рахунках такого ФОП в ЄС, то комунікація, швидше, імовірна не з податківцями, а з відділом банківського контролю та/або фінмоніторингу. Вони зазвичай лояльніші, ніж фіскальна служба, але і їм доведеться давати пояснення щодо декларування та оподаткування надходжень на рахунок. Ось тут саме ми і згадуємо критерії з конвенцій про уникнення подвійного оподаткування і викладаємо свою позицію: «Я маю постійне місце проживання як в Україні, так і в країні Х; водночас центр моїх життєвих інтересів розташований (залишився) в Україні, тому що там розміщено моє майно, там живуть мої родичі, там я народився і виріс, там я зареєстрований підприємцем, ось мої виписки, декларації і так далі“. Банку таких пояснень і документальних підтверджень, найімовірніше, буде достатньо: головне, що ви десь стоїте на обліку і десь платите податки. Місцеві податківці можуть бути більш прискіпливими: що значить – десь? Чому не тут? Зрештою, у відповідь потрібно наполягати на тимчасовому і вимушеному характері проживання особи в цій країні, що випливає вже із самої назви її статусу “тимчасовий захист”, що постійний центр життєвих інтересів у нього не перемістився; що і думками, і душею, і податками він – з Україною; що правило 183 днів застосовується, тільки якщо неможливо визначити, де ФОП зареєстрований і платить податки (а це можливо) і де його центр життєвих інтересів (також можливо). Два бали на користь України проти країни Х.

Тому вважаю, що питання українських ФОП за кордоном не стоятиме так гостро. Діалог у податковій ймовірний, діалог із банком – неминучий. Але ці ймовірність і неминучість зараз переслідують нас скрізь, хоч би де ми опинилися. Тож нічого нового – і за кордоном це всього лиш мистецтво комунікації з чиновниками різних установ, яким потрібно «дати щось, у що не соромно повірити».

Автор: Андрій Трембіч, адвокат АФ «Грамацький і Партнери»