Миф о «бессрочности» залога как меры пресечения

«Що буде, якщо я внесу заставу?» – з цього питання починають розмову більшість клієнтів перед обранням міри запобіжного заходу. Відповідей може бути кілька, але одна з них — повернення коштів після спливу строку обов’язків, які забезпечуються заставою, може перетворитися на окремий процес, і ось чому.

Усі запобіжні заходи, які визначені законом, обираються на строк, визначений ухвалою, але не більше 60 днів. Тобто запобіжний захід діє, доки діє ухвала та діє строк, який визначений у ній. Із спливом строку дії ухвали припиняється і дія запобіжного заходу, якщо останній не був продовжений іншою ухвалою. Ця правова конструкція є логічною, зрозумілою, відповідає законодавству та практиці.

Звідси має бути логічною правова конструкція: застава забезпечує виконання обов’язків, які покладені на особу, і ці дві правові категорії нерозривно пов’язані між собою, а закінчення обов’язків призводить до закінчення строку перебування застави на рахунку у бюджеті.

Але чому тоді виключенням з правила є внесена застава, яка наче має залишатися на рахунку в бюджеті, якщо обрані особі обов’язки, які забезпечуються заставою, нерозривно пов’язані з нею, сплили?

Якщо прибрати з цієї конструкції обов’язки, то застава фактично не забезпечує нічого, і продовження знаходження її на рахунках держказначейства України є суто безвідсотковим депозитом фізичної особи у державному бюджеті України.

Звідси ймовірно породжується практика обрання судами надмірних застав в десятки мільйонів, адже це вільні кошти на тривалий період в бюджеті України, які спробуй ще поверни (але це вже інша тема).

Проблематика цього питання пов’язана з тим, що строк перебування внесеної застави на відповідних рахунках бюджету після спливу строку обов’язків не врегульований чинним законодавством. Відповідно, це породжує доволі нелогічну судову практику, відповідно до якої внесена застава наче є безстроковою та продовжує «знаходитись у бюджеті» навіть тоді, коли спливли строки обов’язків, покладених на особу згідно з ухвалою.

Відповідно, в подальшому органами досудового розслідування така практика використовується як засіб маніпулювання або навіть засіб психічного тиску на підозрюваного чи обвинуваченого.

Пропоную розглянути такі правові конструкції чинного закону:

– стаття 203 КПК України визначає, що ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію після закінчення строку дії ухвали про обрання запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження;

– частина 11 статті 182 КПК України передбачує, що застава, яка не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному, обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу;

– частина 2 статті 196 КПК України встановлює, що в ухвалі про застосування запобіжного заходу, не пов’язаного із триманням під вартою, зазначаються конкретні обов’язки, передбачені частиною 5 статті 194 КПК України, що покладаються на підозрюваного, обвинуваченого та у випадках, встановлених цим Кодексом, строк на який їх покладено;

– частина 1 статті 197 КПК України встановлює, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою не може перевищувати шістдесят днів.

«Корінь зла» прихований лише в пункті 6 статті 195 КПК України, а саме йдеться про таке. Обов’язки, передбачені цією статтею, можуть бути покладені на строк не більше двох місяців… Після закінчення строку, в тому числі продовженого, на який на підозрюваного, обвинуваченого були покладені відповідні обов’язки, ухвала про застосування запобіжного заходу в цій частині припиняє свою дію і обов’язки скасовуються.

Деяка судова практика, саме так її можна назвати, виходячи лише з визначення «в цій частині», породила помилкову правову конструкцію, за якою застава після спливу строку покладених обов’язків продовжує забезпечувати загальний обов’язок виконання вимог слідчого/прокурора.

Проте, якщо розкласти пункт 6 статті 195 КПК України на окремі правові категорії, все стане зрозуміло, і доволі легко дійти висновку, що все ж таки зі спливом строку покладених обов’язків застава все ж таки має бути повернута заставодавцю і вона не є безстроковою, а саме:

• застава забезпечує лише «покладені» відповідні обов’язки, це передбачено самою статтею. Обов’язки покладаються лише ухвалою суду;

• правова природа загального обов’язку виконання вимог слідчого/прокурора, який згідно з помилковою судовою практикою наче б то продовжує забезпечуватись заставою після спливу покладених ухвалою обов’язків, не полягає у «покладенні» на особу цього обов’язку. Правова природа загального обов’язку виконання вимог полягає у «виникненні» обов’язку у зв’язку із набуттям особою певного статусу.

З цього виникає ще ряд питаннь:

– Чи може розповсюджуватись на заставодавця дія ухвали чи закону після спливу строку обов’язків?

– Чи покладений на заставодавця обов’язок продовжувати зберігати на депозитних рахунках держбюджету свої кошти для забезпечення виконання підозрюваним чи обвинуваченим загального обов’язку, який не покладений ухвалою?

Сподіваюсь, що після цієї статті кожен суддя, який хоч раз прийняв так зване рішення про безстроковість застави, все ж таки зважить на те, що ми маємо справу з цілком логічною побудовою правової норми, а твердження про безстроковість дії застави, навпаки, протирічать будь-якій логіці й нормі закону.

Публикуется на языке оригинала.

Костянтин Глоба, адвокат АО Barristers