Відому обіцянку, що закордоння допоможе (в оригіналі «заграница нам поможет» та «Запад нам поможет»), яка і понині вселяє надії в українських громадян у випадках найбільшої халепи, давав ніхто інший як Остап Бендер, відомий літературний персонаж творів Ільфа та Петрова. І робив він це, що прикметно, коли схиляв дворян до створення «союзу меча і рала».

Навіть якщо забути, що це обіцянка літературного героя, то складно ігнорувати той момент, що його творці були сатириками. Відповідно, вони висміювали певні тренди тодішнього суспільства.

Поки читали «12 стільців» — усі щиро сміялися, але за обіцянку допомоги закордоння схопилися, як за рятівну соломинку, всерйоз.

Насправді у міжнародній чи іноземній підтримці або окремо взятих експертах немає нічого екстрапоганого. Крім того, що постійна підтримка не дозволяє справлятися з власними проб­лемами самотужки та брати відповідальність за своє майбутнє. І варто було б на тридцятому році незалежності це вже зрозуміти. Мабуть.

Але ж ні. Ми тільки поглиблюємо міжнародну співпрацю, ніби не маємо власних думок і сил їх реалізувати. Попри те, що у нас є науковці і наукові розробки, є ціла Національна академія правових наук, є визнані авторитетні юристи та громадські діячі. А на додачу комплекс меншовартості, невпевненість у своїх силах і тотальна недовіра один до одного.

Зрештою, це все призводить до того, що ми не маємо своїх лідерів, і у найбільш чутливих питаннях шукаємо підтримку зі сторони. Дос­від підтримки одного сусіда мав би навчити. Натомість ми ж шукаємо підтримки з іншого боку. І пускаємо міжнародних експертів у питання, які є суто внутрішніми, ризикуючи втратити суверенітет.