Суди мають право відмовити у відкритті провадження, задоволенні позову або визнати недійсним правочин, якщо сторона використала право на зло.

Про вживання права на зло варто говорити у випадку, коли:

— угода або значуща юридична дія за формою відповідає правомірному використанню права;

— особа має право вчинити таку дію або укласти угоду, вони не є такими, що суперечать імперативним вимогам закону;

— наслідком такої дії/угоди є неможливість іншого суб’єкта реалізувати своє право стосовно однієї чи обох сторін, які вживають право на зло;

— особа усвідомлює, які наслідки настануть для відповідної третьої особи.

Розлучення замість погашення боргу

Про вживання права на зло заговорили після рішення Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі Верховного Суду (ВС) у справі № 723/826/19, яка стосувалася визнання права власності на  частину майна (трьох земельних ділянок та збудованого на них торгово­розважального центру) та зняття з неї арешту. Позов подала дружина вже після того, як боргові зобов’язання її колишнього чоловіка було підтверджено і розпочалася процедура примусового виконання рішення, та через 8 років після рішення про розлучення. Тобто вісім років режим спільної сумісної власності не заважав колишньому подружжю, аж поки не було відкрито виконавче провадження.

У постанові від 11 серпня КЦС ВС вказав на те, що правопорядок, себто суд, який його забезпечує в цьому випадку, не може не реагувати на дії, що хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

У справі № 723/826/19 КЦС ВС вказав на те, що:

— учасники цивільних відносин (подружжя, яке перебувало в розірваному шлюбі на підставі заочного рішення 2011 року) очевидно використовували право на зло, оскільки цивільно­правовий інструментарій (позов про визнання права на частку та звільнення майна з­під арешту за умови скасування заочного рішення 2011 року, закриття провадження в справі про розірвання шлюбу після подання позову в цій справі) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника;

— суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що заяву дружини про перегляд заочного рішення, яким розірвано шлюб, та заяву чоловіка про відмову від позову про розірвання шлюбу було подано через 8 років після звернення з позовом та ухвалення рішення, тобто вже після звернення до одного з подружжя з позовом про стягнення заборгованості;

— за таких обставин немає підстав для задоволення позовних вимог, тому судові рішення належить скасувати й у позові відмовити.

КЦС ВС підкреслив, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для ухилення від сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу.

Боржник діє недобросовісно, оскільки:

— проти нього вже ухвалено судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно,

— внаслідок поділу майна подружжя порушуються майнові інтереси кредитора,

— спір про поділ майна спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тож правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Тому суд відмовив у задоволенні позову.

Концепція зловживання цивільними правами

Того дня КЦС ВС ухвалив не одне, а одразу три рішення, в яких ішлося про використання права на зло. Так, у постанові у справі № 752/23610/18 суд зробив висновок про фраудаторність спірних правочинів, зокрема тому, що:

— боржник (ТОВ) відчужував майно (транспортні засоби) на підставі договорів купівлі­продажу на користь свого учасника після вчинення до нього позову про стягнення заборгованості,

— ціна транспортних засобів була явно заниженою.

У справі № 363/3686/18 йшлося про скасування іпотек і визнання іпотечного договору припиненим, однак у цій справі остаточного рішення ухвалено не було.

Водночас у цих та низці інших постанов КЦС ВС суд посилався на своє рішення від 10 лютого 2021 року, в якому вперше в практиці КЦС ВС загадано про вживання права на зло. Ідеться про постанову у справі № 754/5841/17 щодо визнання договору недійсним. КЦС ВС позовні вимоги задовольнив, визнав за позивачем право власності на 1/3 квартири та зобов’язав зареєструвати відповідне право, відновивши стан, який існував на момент укладення спірного договору.

Зокрема КЦС ВС зазначив, що:

— під час здійснення своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли би порушити права інших осіб, заподіяти шкоду довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 Цивільного кодексу України);

— приватно­правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Зловживання правом і використання приватно­правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

— особа (особи) використовувала (використовували) право на зло;

— наявні негативні наслідки (з різним проявом) для інших осіб. Тобто інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає, потрапляють у стан, який їх не задовольняє, а здійснення ними своїх прав унеможливлено відсутністю певних фактів та/або умовами, які безпосередньо залежать від дій особи, що зловживає своїм правом. Водночас такі особи можуть перебувати в конкретних правовідносинах із цими особами або ні;

— враховується правовий статус особи (осіб). Тобто той, хто зловживає своїм правом, чітко усвідомлює, яким чином його дії вплинуть на інших учасників правовідносин.

Використання права на зло розвинулося з концепції зловживання правом

Але й у цьому рішенні КЦС ВС не був абсолютно самостійним чи новатором. Він, виводячи принципи концепції вживання права на зло, посилався на постанову Великої Палати (ВП) ВС від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16­ц, яка відмовилася відступити від низки правових позицій щодо зловживання правами, погодившись із тим, що зловживаннями є:

— дії особи, які полягають у реалізації нею свого права, однак вчинені з наміром заподіяти шкоду іншій особі;

— дії особи, що вчиняються з порушенням моральних засад суспільства;

— вчинення дій з метою позбавлення особи в майбутньому законних майнових прав;

— поділ спільного майна подружжя для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу.

Вживатися на зло можуть і процесуальні права — КАС ВС

Першим із касаційних судів поняття використання права на зло вжив Касаційний адміністративний суд (КАС) у складі ВС. Щоправда, йшлося про зловживання процесуальними правами.

Таке порушення суд убачив у тому, що:

— три касаційні скарги без значного розриву в часі було подано одним і тим самим позивачем, одна з них від власного імені, а дві інші — через різних представників, про оскарження одних і тих самих рішень судів попередніх інстанцій в одній і тій самій справі, відповідачем у якій є один і той самий суб’єкт владних повноважень;

— предметом оскарження були одні й ті самі дії та рішення.

Це в сукупності переконало суд у тому, що скаржник вдався до вживання наданих йому процесуальних прав на зло, тобто не з метою добросовісного їхнього використання.

Тому ухвалою від 21 серпня 2018 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі № 310/7180/17, ініційованого за однією з трьох таких касаційних скарг.

Право на зло у справах про банкрутство

У господарських справах концепцію вживання права на зло Касаційний господарський суд у складі ВС застосував у справі про банкрутство, зокрема в постанові від 15 липня 2021 року у справі № 927/531/18.

Суд пояснив, що вживанням права на зло є очевидне використання приватно­правового інструментарію всупереч його призначенню, а саме реалізація особою належного їй суб`єктивного права не для захисту легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов`язань перед ними.

У контексті справи про банкрутство вживанням права на зло можуть бути:

— відчуження майна або інші дії, пов`язані зі зменшенням платоспроможності боржника після виникнення в нього зобов`язання перед кредитором;

— безоплатне відчуження майна, відчуження майна за ціною, значно нижчою від ринкової, для цілей, не спрямованих на досягнення розумної ділової мети;

— прийняття на себе зобов`язання без відповідних майнових дій іншої сторони або відмова від власних майнових вимог, якщо це вчинено в підозрілий період;

— укладення угоди особою, яка є боржником перед своїми контрагентами, про людське око, тобто без належної правової та фактичної мети, яка не є очевидно неправомірною та недобросовісною, проте безпідставно або сумнівно зменшує розмір активів боржника.

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»