Власники транспортних засобів зобов’язані страхувати свою цивільно­правову відповідальність. Водночас невиконання страховиком свого обов’язку з реєстрації полісу в єдиній базі не вказує на нікчемність правочину. Тож претензії до водія, чию відповідальність застраховано, але не зареєстровано, слід переадресовувати його страховій компанії.

Про це йдеться в постанові Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі Верховного Суду (ВС) від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19.

Обставини справи

У грудні 2019 року страхова компанія  «А» (СК «А») звернулася з позовом до гр­на В., залучивши третю особу — страхову компанію «Н» (СК «Н») та вимагаючи стягнення майнової шкоди в розмірі страхової виплати, яку провів позивач на користь гр­на У. Між гр­ном У. і позивачем був укладений договір добровільного страхування наземного транспорту.

З вини гр­на В. відбулася дорожньо­транспортна пригода (ДТП), внаслідок якої автомобілі зазнали механічних пошкоджень. І відповідач на місці ДТП надав поліс обов’язкового страхування цивільно­правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс). Проте згодом стало відомо, що цей поліс не був дійсним.

Відповідно, суму виплаченого на користь свого клієнта відшкодування майнової шкоди позивач вимагав стягнути з особи, винної в спричиненні збитків, оскільки до нього перейшло право вимоги.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 5 листопада 2020 року позов СК «А» задоволено. Зокрема, суд брав до уваги, що, за даними виписки Моторного (транспортного) страхового бюро України (МТСБУ), поліс, наданий гр­ном В., є недійсним. Посилання відповідача на те, що його цивільно­правову відповідальність на момент ДТП було застраховано в СК «Н», не було підтверджено.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2021 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення Святошинського районного суду м. Києва — без змін.

Позиція ВП ВС щодо відповідальності страхувальника

Гр­н В. подав касаційну скаргу, посилаючись на постанову Великої Палати (ВП) Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15­ц, за якою покладання обов’язку з відшкодування шкоди в межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно­правової відповідальності.

У згаданому рішенні ВП ВС зазначила, що, «уклавши договір обов`язкового страхування цивільно­правової відповідальності, страховик на випадок виникнення деліктного зобов’язання бере на себе в межах суми страхового відшкодування виконання обов’язку страхувальника, який завдав шкоди». А тому страховик, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, згідно зі статтями 3 і 5 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно­правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» реалізує право вимоги, передбачене статтями 993 Цивільного кодексу (ЦК) України та 27 Закону України «Про страхування», шляхом звернення з позовом до страховика, в якого завдавач шкоди застрахував свою цивільно­правову відповідальність.

Право не залучати поліцію у випадку ДТП

КЦС ВС, ухвалюючи рішення в цій справі, зауважив кілька принципових моментів, що прямо впливають на дійсність договору страхування, а також визначають особу, до якої страховик, що здійснив відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної власником транспортного засобу, має право вимоги.

Зокрема, ВС звернув увагу, що учасники ДТП звільняються від обов’язку інформувати підрозділи Національної поліції про пригоду виключно за умови, якщо:

— відсутні травмовані (загиблі) люди;

— водії цих транспортних засобів дійшли згоди щодо обставин її скоєння;

— в обох водіїв відсутні ознаки алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції;

— водії спільно склали повідомлення про ДТП;

— розмір страхової виплати за шкоду, заподіяну майну потерпілих, не перевищує максимальних розмірів, затверджених уповноваженим органом за поданням МТСБУ, що діяли на день настання страхового випадку.

Оформлення такого повідомлення означає, що визнані учасниками обставини справи не підлягають доказуванню, за винятком випадків, коли суд має обґрунтований сумнів щодо їх достовірності або добровільності визнання.

Недійсність страхового полісу як правочину

За судовою практикою та цивільним законодавством недійсні правочини бувають:

— нікчемними, недійсність яких прямо випливає із закону і не потребує додаткового встановлення;

— оспорюваними. Оспорити можна будь­який дійсний правочин. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом висунення вимог про визнання правочину недійсним.

Натомість за презумпцією правомірності правочину він є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо його не визнано судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли:

— недійсність правочину прямо встановлено законом (тобто має місце його нікчемність);

— його визнано судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

Страховий поліс, який є підтвердженням укладеного договору страхування, є правочином за своєю суттю. Відповідно, на нього поширюються загальні правила щодо правомірності правочинів.

Додатково недійсним може бути визнано договір страхування, якщо він:

— укладений після настання страхового випадку;

— стосується майна, яке підлягає конфіскації.

Нікчемним є договір страхування, укладений:

— з недодержанням письмової форми договору;

— щодо вже застрахованого об’єкта, якщо страхувальник не повідомив страховика про це.

Якщо страховик не зареєстрував поліс?

За законом про страхування відповідальності власників транспортних засобів кожен власник наземного транспортного засобу зобов’язаний страхувати свою цивільно­правову відповідальність на випадок спричинення шкоди внаслідок ДТП.

Водночас згідно з приписами статті 11 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно­правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» саме страховик подає інформацію про укладені та достроково припинені договори обов`язкового страхування цивільно­правової відповідальності до централізованої бази даних.

Договір страхування може бути нікчемним або оспорюваним. І нікчемність договору страхування має місце, зокрема, в разі:

— недодержання письмової форми договору страхування;

— неповідомлення страхувальником страховика про те, що об`єкт уже застраховано.

Законодавець не пов’язує нікчемність договору обов`язкового страхування цивільно­правової відповідальності з фактом неподання інформації страховиком про укладені договори до централізованої бази даних.

Тобто невиконання страховиком свого обов`язку щодо подання інформації про укладений договір обов`язкового страхування цивільно­правової відповідальності до централізованої бази даних не зумовлює його нікчемність.

Водночас такий договір може бути оспорено сторонами договору або заінтересованою особою. В цьому випадку договір страхування не був оспорений в суді та, відповідно, не був визнаний судом недійсним.

Щодо належного відповідача за правом вимоги після виплати відшкодування збитків

За загальним правилом, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за ним, суд до закінчення підготовчого провадження за клопотанням позивача замінює первісного відповідача на належного, не закриваючи провадження у справі. Після цього суд може залучити таку особу як співвідповідача або замінити первісного відповідача на належного, лише коли позивач доведе, що не знав і не міг знати до подання позову про належного відповідача.

Водночас учинення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову — обов`язок суду під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Сторони в заявах по суті справи визнавали поліс. Зокрема, позивач визнавав на підставі спільного повідомлення водіїв застрахованих транспортних засобів про дорожньо­транспортну пригоду і здійснив страхову виплату.

Поліс не було оскаржено в суді, не було визнано недійсним, а його нікчемність прямо не обумовлено законодавством. Відповідно до презумпції правомірності правочину поліс є дійсним і створює відповідні правові наслідки. Зокрема, виникає обов’язок страховика покрити в межах страхової суми збитки, завдані водієм, чию цивільно­правову відповідальність на випадок ДТП застраховано.

Тож належним відповідачем у цій справі є СК «Н». І СК «А» не позбавлена права пред’явити своє право вимоги саме до страховика.

На цій підставі КЦС ВС судові рішення скасував та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»