Інтернет став найпоширенішим засобом для вираження власних думок на важливі теми та найпопулярнішим джерелом інформації (навіть цю статтю ви зараз, швидше за все, читаєте саме в інтернеті). Це — середовище для роботи редакторів, журналістів, авторів, публічних діячів та навіть звичайних користувачів, коли вони хочуть бути почутими. Як і в кожній сфері, діяльність в інтернеті повинна мати правове регулювання.

В Україні є спеціальний Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», який регулює діяльність лише друкованих газет, журналів та інших видань.

Головна ідея новини полягає у визначенні меж відповідальності за розміщення інформації в інтернет-виданнях. Журналісти друкованих ЗМІ захищені від претензій фігурантів їхніх публікацій, оскільки вони не відповідають за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і компаній, якщо це дослівне відтворення матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього.

Але це не стосується авторів інтернет-видань. Вони виконують таку ж роботу, що й журналісти друкованих ЗМІ, однак позбавлені прав та гарантій журналістської діяльності. Судова практика формується у такий спосіб, що належним відповідачем у разі поширення оскаржуваної інформації в мережі інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту (постанова Верховного Суду № 439/1469/15-ц від 13 лютого 2019 року). Тобто положення статті 24 Закону про друковані ЗМІ не розповсюджуються на авторів в інтернеті. У цій постанові йдеться про те, що у випадку, коли інформація була поширена у засобах масової інформації з посиланням на особу, яка є джерелом цієї інформації, то ця особа також є належним відповідачем.

Верховний Суд виходить із того, що належним відповідачем у справах про захист ділової репутації є також особа, на яку здійснене посилання в інформаційному матеріалі як на джерело інформації.

Уже не раз за останні пару років ВС встановлював, що інформація, яка поширюється через мережу інтернет, орієнтована на необмежене коло осіб, отже, є масовою інформацією. При цьому інтернет-ресурс (вебсайт) є засобом, призначеним для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації, тобто є засобом масової інформації (постанови ВС № 927/791/18 від 18 березня 2021 року та № 914/371/19 від 21 січня 2021 року).

Як сприймати авторам інтернет-видань новину про те, що вебсайт — це ЗМІ?

По-перше, це дозволяє залучати співвідповідачем і ту особу/інтернет-видання, яка є джерелом поширюваної інформації.

По-друге, це має стати поштовхом до врегулювання професійних прав авторів у мережі інтернет, на рівні з професійними правами та гарантіями, які мають друковані засоби масової інформації та їх працівники. А це надасть можливість отримувати акредитації на різноманітні заходи, здійснювати законну професійну журналістську діяльність, яка захищається статтею 171 Кримінального кодексу України, а найголовніше — піднімати рівень інституту публічної інформації та свободи слова в Україні.

Захищаючись від дифамаційних позовів (про захист честі, гідності і ділової репутації), інтернет-ресурс може доводити суду доцільність застосування аналогії закону щодо посилання в інформаційному матеріалі на джерело. Застосування аналогії з журналістськими гарантіями Закону про друковані ЗМІ надасть можливість інтернет-виданням безпечно використовувати свої джерела, ідентифікувавши їх у матеріалі. Це може стати поштовхом для удосконалення вже сталої судової практики, яка більш оперативно реагує на сучасні реалії інформаційного простору, ніж законодавець.

Автор: Едуард КУЗОВКІН
молодший юрист компанії ESQUIRES