Варто запобігати — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Судовий вісник №6 (170) » Варто запобігати

Варто запобігати

Оголошення підозрюваного в міжнародний розшук надає можливість обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, але це може виявитися грубим порушенням прав останнього
ЄСПЛ неодноразово відзначав, що дуже важливо, щоб умови позбавлення волі були чітко визначеними у внутрішньому законодавстві і щоб сам закон був передбачуваним у застосуванні

Станіслав БОРИС, керівник проєктів практики безпеки бізнесу АО Juscutum, м. Київ

 

Павло ДЕМЧУК, молодший юрист практики безпеки бізнесу АО Juscutum, м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»

 

 

У значній кількості справ, що є у провадженні Вищого антикорупційного суду, підозрювані не перебувають на території України в силу різних обставин. У зв’язку з цим перед детективами (на жаль, перед суддями також) стоїть завдання обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою такому підозрюваному за його відсутності.

Міжнародний розшук —  яким чином?

Можливість обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою за відсутності підозрюваного виникає після оголошення останнього в міжнародний розшук. І ось тут розпочинаються різнотлумачення положень статті 281 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України серед суддів навіть Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду.

Завдяки аналізу судової практики можна сформувати три позиції щодо того, в яких випадках особа вважається оголошеною в міжнародний розшук.

Перша — винесено постанову про оголошення підозрюваного в міжнародний розшук, яку скеровано до Робочого апарату Національного центрального бюро Інтерполу, доручення оперативним підрозділам про проведення розшуку.

Друга — постанова про оголошення підозрюваного в міжнародний розшук, внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (про міжнародний розшук підозрюваного), заповнено форму-циркуляр до Робочого апарату Укрбюро Інтерполу, поштова квитанція з описом вкладення про скерування до вказаного органу відповідної постанови.

Третя — лише направлення постанови про міжнародний розшук підозрюваного до Робочого апарату Укрбюро Інтерполу недостатньо. Перевірку матеріалів, які надсилаються до Генерального секретаріату Інтерполу, має бути здійснено Комісією з контролю файлів Інтерполу і вона ж має прийняти рішення про публікацію відповідного файлу.

Таким чином, наріжним каменем дискусії серед суддів, прокурорів та правозахисників є питання, коли особа вважається оголошеною в міжнародний розшук:

— з моменту прийняття постанови про оголошення в міжнародний розшук;

— з моменту направлення постанови про оголошення в міжнародний розшук до Укрбюро Інтерполу;

— з моменту прийняття Генеральним секретаріатом Інтерполу рішення про пуб­лікацію картки відповідного кольору про оголошення особи в розшук.

Питання термінів?

Як свідчить судова практика, терміни «оголошення особи в міжнародний розшук» та «перебування особи в ­міжнародному розшуку» не є тотожними. Ми підтримуємо таку точку зору, водночас бажаємо закцентувати увагу на граматичному тлумаченні конструкції «оголошений у міжнародний розшук».

Слово «оголосити» має такі значення:

  1. Розкривати, робити відомим що-небудь; розголошувати щось.
  2. Публічно повідомляти, заявляти про що-небудь; доводити щось до відома багатьох, усіх; об’являти.

Отже, дії з оголошення в міжнародний розшук мають полягати у публічному повідомленні про розшук особи.

Справді, Кримінальний процесуальний кодекс України не зобов’язує правоохоронців здійснювати міжнародний розшук винятково через Інтерпол. Однак, якщо вони використовували інші способи оголошення саме у міжнародний розшук, то їм, швидше за все, доведеться навести додаткові відомості щодо того, яких заходів вони вжили і чому це має вважатися міжнародним розшуком.

Назагал така невизначеність у ході застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є грубим порушенням гарантій, що передбачені статтею 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Як відомо, відповідно до положень частини 1 статті 5 Конвенції нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.

Формулювання «встановленої законом» відносить правозастосовувача до вимог щодо якості закону, що містяться у Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).

Так, ЄСПЛ неодноразово відзначав, що дуже важливо, щоб умови позбавлення волі були чітко визначені у внутрішньому законодавстві і щоб сам закон був передбачуваним у застосуванні для того, щоб було дотримано стандарту «законності», ­встановленого Конвенцією, який вимагає, щоб усі закони були досить точними та дозволяли людині (у разі необхідності, користуючись порадою) в розумній мірі та за певних обставин передбачити наслідки, які можуть бути результатом конкретних дій.

У той же час відповідно до аналізу практики Європейського суду з прав людини щодо якості закону нормативний акт не повинен бути надто деталізований. Навпаки, ЄСПЛ звертає увагу на те, що у будь-якій системі права є неминучий елемент судового тлумачення, і тлумачення має адаптуватися до обставин застосування тієї чи іншої норми.

У той же час, коли усталеної практики правозастосування немає, то найвищий суд у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність ­судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, повинен поставити крапку в питанні різного застосування однієї і тієї ж норми.

Але є одне «але», рішення за результатами апеляційного перегляду ухвали про обрання запобіжного заходу не підлягає касаційному оскарженню, тому, теоретично, цю виключну правову проблему Верховний Суд розв’язати не вправі.

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Інші новини

PRAVO.UA