600-90_WAIT
прапор_України

Генеральний партнер 2023 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Вам не шкода?

Нові підходи судів до питання про відшкодування витрат на правничу допомогу іншою стороною у справі

Після набуття у 2017 році чинності оновленими в рамках судової реформи процесуальними кодексами здавалося, що відшкодування за рахунок сторони, яка програла судовий спір, витрат на правничу допомогу стане автоматичним. Ну, щонайменше формальним. Адже таку можливість прямо прописали в процесуальних правилах, встановили чіткі підстави для відмови або зменшення розміру заявленої до відшкодування суми та закріпили принцип змагальності. Роль суду, принаймні на папері, мала бути зведена до того, щоб перевірити, чи було здійснено витрати, оцінити аргументи протилежної сторони, яка оспорює розмір гонорару (зауважте: не факт чи доцільність), та визначити пропорцію, якщо позовні вимоги у справі задоволено частково.

Однак сучасна судова практика містить дуже різні правові позиції з цього питання. Чи то деякі судді не можуть утриматися від спокуси «порахувати» гроші адвокатів, розширюючи свою дискрецію та створюючи формальні бар’єри для відшкодування таких витрат. Чи то йдеться про глобальне нерозуміння ролі адвоката в процесі здійснення правосуддя. Та одна з функцій, реалізації якої хотіли досягти, впроваджуючи правила про відшкодування в рамках судових витрат гонорарів опонентів, а саме — припинення сутяжництва, наразі
не виконується.

Щоправда, не все так безнадійно.

20 000 за відмову

У розрізі постійних скарг адвокатів на те, що суд значно зменшує суму відшкодування витрат на правничу допомогу, дуже цікавою є постанова Третьої судової палати Касаційного цивільного суду (КЦС) у складі Верховного Суду (ВС) від 29 квітня 2021 року у справі № 520/3710/18. У ній перед касаційним судом ставилося питання лише щодо додаткової ухвали місцевого, а потім і апеляційного суду, якими було задоволено клопотання адвоката — представника відповідача про стягнення з позивачів 20 000 грн гонорару за правничу допомогу, надану відповідачеві.

Так, у цій справі позивач подав позов, а потім відмовився від нього. Суди встановили, що протягом кількох років позивач або його представники, які були родичами позивача, подавали однотипні позови щодо майна — 3/25 частки в нерухомості, яку відповідач отримав у подарунок. У деяких випадках суд залишав позови без розгляду, у деяких відмовляв у відкритті провадження, в цій справі — задовольнив клопотання про відмову від позову.

Загалом суди визнали, що позивач зумисно подавав явно безпідставні позови, зловживаючи своїм правом на звернення до суду, та зазначили, що будь-яких доказів порушення прав позивача суду не було надано, сторони є співвласниками домоволодіння, мають окремо збудовані житлові будинки, протягом тривалого часу встановлені межі земельної ділянки. Тож будь-яких претензій у сторін не було, фактично кожна з них самостійно користується належною їй на праві власності часткою домоволодіння та має окремі комунікації, потрібні для обслуговування житлового будинку. Тому, подавши до суду через представника заяву про відмову від позову, позивач фактично визнав безпідставність своїх позовних вимог, оскільки предмет спору відсутній та мав очевидно штучний характер.

«Установивши, що позивач допустив зловживання процесуальними правами, суд дійшов висновку про те, що відповідно до статей 44, 142 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України заява представника відповідача про стягнення на користь відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 20 000,00 грн є обґрунтованою та підлягає задоволенню в повному обсязі», — зазначено в рішенні суду.

Водночас суди не взяли до уваги аргументу позивачів, що в задоволенні такого клопотання треба відмовити через відсутність реєстрації адвоката — представника відповідача як підприємця в податкових органах. Натомість визнали належним підтвердженням подані представником документи, а саме:

— копію договору про надання правничої допомоги в районному суді;

— квитанцію до прибуткового касового ордера;

— довідку про сплату послуг на правничу допомогу в розмірі 20 000 грн;

— розрахунок суми судових витрат із детальним описом робіт;

— акт здавання-прийняття наданих послуг за договором про надання правничої допомоги;

— витяг із книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи — підприємці;

— копію договору про надання правничої допомоги в апеляційному суді.

Зі свого боку, КЦС ВС зазначив: статтею 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. І такі витрати підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Відповідно до частини 5 статті 142 ЦПК України в разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних із розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. А частина 9 статті 141 ЦПК України на випадок зловживання стороною
чи її представником процесуальними правами або в разі виникнення спору внаслідок неправильних дій сторони дає суду право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору, тому доводи касаційної скарги про те, що суд не звернув увагу на дохід позивача під час стягнення витрат на професійну правничу допомогу, є неприйнятними.

Видаткові питання

Водночас остання судова практика вказує на те, що під час розгляду клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу ключовим для судів залишається питання належного підтвердження проведення платежу.

На цьому зосередилася колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі ВС, розглядаючи касаційні скарги у справі № 826/13632/18. Постановою від 13 травня 2021 року було скасовано рішення суду апеляційної інстанції та скеровано справу на новий апеляційний розгляд, зокрема через прийняття останнім без належної оцінки як доказу сплати гонорару адвокатові виписки з банківського рахунку.

За обставинами цієї справи, позивач після задоволення вимог до суб’єкта владних повноважень попрохав суд стягнути також 25 000 грн витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції, але окружний адміністративний суд у задоволенні цього клопотання відмовив. Суд апеляційної інстанції скасував відповідну додаткову ухвалу і задовольнив клопотання. Одночасно додатковою ухвалою апеляційний суд стягнув із відповідача за рахунок асигнувань із державного бюджету 15 000 грн на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції (зменшивши заявлену до відшкодування суму на чверть).

Верховний Суд, своєю чергою, звернув увагу на те, що єдиним доказом факту здійснення витрат, наведеним позивачем, була банківська виписка за серпень 2018 року, за якою позивач сплатив на рахунок адвокатського бюро 25 000 грн із призначенням платежу «Послуги з правової (правничої) допомоги згідно із пунктом 2 Протоколу узгодження договірної ціни від 10.08.2018 за Договором про надання послуг з правової (правничої) допомоги Адвокатським бюро».

Водночас відповідно до пункту 5.6 Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою правління Національного банку України (НБУ) від 18 червня 2003 року № 254 (Положення) виписка з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і може слугувати документом, що підтверджує суму витрат на оплату банківських послуг із розрахунково-касового обслуговування. Однак у такій виписці має бути зазначено:

— інформацію про надання банком таких послуг,

— суми операцій.

Така виписка повинна містити всі обов`язкові реквізити, а саме:

— номер особового рахунку;

— дату здійснення останньої (попередньої) операції;

— дату здійснення поточної операції;

— код банку, в якому відкрито рахунок;

— код валюти;

— суму вхідного залишку за рахунком;

— код банку-кореспондента;

— номер рахунку кореспондента;

— номер документа;

— суму операції (відповідно за дебетом або кредитом);

— суму оборотів за дебетом та кредитом рахунку;

— суму вихідного залишку.

За загальним правилом, банківські первинні документи залежно від виду операції та типу контрагентів поділяють на касові та меморіальні. Перші (прибуткові та видаткові) підтверджують здійснення операцій із готівкою, а другі використовують для здійснення безготівкових розрахунків із банками, клієнтами, списання коштів із рахунків та внутрішньобанківських операцій (пункти 4.5, 4.6 Положення).

До них належать такі розрахункові документи:

— меморіальні ордери;

— платіжні доручення;

— платіжні вимоги-доручення;

— платіжні вимоги;

— розрахункові чеки;

— інші документи (інші платіжні інструменти, що визначаються нормативно-правовими актами НБУ).

ВС зауважив, що суд апеляційної інстанції, встановивши наявність у матеріалах справи виписки за рахунком, не надав їй правової оцінки, зокрема стосовно того, чи відповідає вона зазначеним вимогам Положення та чи надана відповідно до умов договору банківського рахунку, укладеного між банком і відповідним клієнтом. Тож дійшов передчасних висновків про те, що такий документ є належним доказом для визнання розміру здійснених у справі судових витрат.

Тому ВС виснував, що суд апеляційної інстанції не встановлював обставин і не надавав оцінки щодо наявності чи відсутності документів, які свідчать про фактичну оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, які мають бути оформлені у встановленому законом порядку (зокрема, у вигляді квитанції до прибуткового касового ордера, платіжного доручення або іншого банківського документа, касового чека).

Показово, що постановою від 1 червня 2021 року Шостий апеляційний адміністративний суд залишив у силі рішення про відмову у стягненні витрат на правничу допомогу в цій справі.

Доречно підкреслити, що в постановах не відображено позицію відповідача щодо розміру гонорару, його необґрунтованості. Усі наведені вище роздуми і позиції суд навів самотужки, вирішуючи питання про доведення особою, яка подала клопотання, фактів та обставин, про які така особа стверджує.

Підтвердженню підлягає

Загалом у практиці ВС сформувався такий принцип, що для заявлення клопотання та підтвердження розміру здійснених витрат на правничу допомогу одного договору, який є правовою підставою для нарахування гонорару, або одного лише розрахункового документа, що підтверджує сплачену суму, недостатньо.

Наприклад, ухвалою від 25 травня 2021 року у справі № 910/1069/20 Касаційний господарський суд (КГС) у складі ВС відмовив у винесенні додаткового рішення про розподіл судових витрат, зокрема витрат на правничу допомогу, здійснених позивачем.

КГС ВС вказав на те, що згідно з частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У цій справі юридична особа заявила під час судових дебатів про намір подати докази виплати гонорару адвокату. Однак на підтвердження здійснених витрат на послуги адвоката в суді касаційної інстанції надала лише акт прийняття-передання наданих послуг без договору про надання правничої допомоги, на підставі якого було розраховано суми, що підлягають сплаті в порядку компенсації витрат адвоката.

Тож оскільки ВС не було надано зазначеного договору, він не зміг прийняти й акт прийняття-передання наданих послуг як належний доказ, який підтверджував би заявлений розмір адвокатських витрат, оскільки за відсутності договору неможливо перевірити, чи відповідають вказані в акті суми вартості зазначених послуг умовам укладеного сторонами договору.

Крім того, суд може відмовити у видачі додаткового судового рішення, навіть якщо всі документи в порядку, надано і договори, і виписки, і первинні фінансові документи. Таке відбувається у випадках, коли суд касаційної інстанції не ухвалює остаточного рішення, а скасовує ухвалені раніше і скеровує справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції. Відповідно, тоді сторони можуть долучити підтвердження здійснених витрат на розгляд справи в касаційному суді до загальних судових витрат під час нового розгляду їхньої справі.

Саме таким чином ухвалу від 30 березня 2021 року про відмову у видачі додаткового судового рішення мотивувала Велика Палата Верховного Суду у справі № 911/2390/18.

Платити не обов’язково?

Попри те що національні суди формують позицію, що на момент подання заяви про ухвалення додаткового судового рішення щодо розподілу судових витрат сторона, яка її подає, повинна реально сплатити гонорар адвокатові (якщо не йдеться про гонорар успіху), практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) не така категорична.

Так, ще у 2013 році у справі «Бєлоусов проти України» (скарга № 4494/07) ЄСПЛ вказав, що заявлені до відшкодування витрати на адвоката може бути сплачено державою, навіть якщо їх фактично не здійснено, безпосередньо на рахунок адвоката.

Нагадаємо, що за обставинами тієї справи заявник просив 6048 євро компенсації судових та інших витрат, здійснених під час провадження у ЄСПЛ, які б мали бути перераховані безпосередньо на рахунок його представника. На підтвердження цієї вимоги він надав копію підписаного договору щодо представництва його інтересів у провадженні в ЄСПЛ. Договором передбачалось, що після завершення провадження заявник повинен сплатити адвокатові 100 євро за годину роботи та додатково суми в розмірі 8 % і 4 % за адміністративні та поштові витрати відповідно від сукупної суми, яка не має перевищувати суми, присудженої Судом щодо судових та інших витрат. Заявник надав чотири табелі обліку робочого часу, складені представником у зв’язку з роботою, проведеною за період з 2005 до 2011 року. Згідно з ними представник працював над справою 44 години, з яких 16 — консультував заявника та представника заявника в національному провадженні стосовно процедур щодо вичерпання та практики ЄСПЛ.

Зі свого боку уряд вважав, що сума, яка вимагається, є надмірною та що вимогу має бути частково відхилено.

ЄСПЛ вказав, що хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно з договірними зобов’язаннями. Як видно з матеріалів справи, представник представляв заявника протягом провадження у ЄСПЛ, отже, має право висувати вимоги щодо сплати гонорару за договором. Відповідно, Суд вважає зазначені витрати «фактично понесеними» (подібно до рішення у справі «Савін проти України» (скарга № 34725/08).

Також ЄСПЛ вказав на те, що суми відшкодування судових та інших витрат може бути сплачено безпосередньо на рахунки представників заявників.

Водночас він вважає, що заявлена сума справді є надмірною, а тому заявникові було присуджено лише 3500 євро разом із будь-якими податками, що можуть нараховуватися. Загальну присуджену суму коштів на прохання заявника потрібно було перерахувати безпосередньо на рахунок адвоката заявника. Цікаво, що представником заявника в цій справі був Аркадій Бущенко, нині — суддя Верховного Суду.

Тож така позиція ЄСПЛ підкреслює разючу різницю у світогляді національних та європейських суддів. Для останніх наявність договірного зобов’язання сплатити гонорар адвокатові є достатньою підставою для того, щоб такий гонорар був фактично сплачений. Ба більше, вони погоджуються з тим, що клієнт може не мати коштів на фактичну виплату гонорару, однак це не є причиною для відмови у відшкодуванні витрат на правничу допомогу. Навпаки, нічого поганого ЄСПЛ не бачить у тому, щоб кошти перейшли одразу від порушника прав до адвоката без зайвих трансакцій спочатку між клієнтом і адвокатом, а потім між відповідачем і позивачем, себто заявником.

Однак є також інший висновок щодо права судів зменшувати розмір заявленого відшкодування: сторона, яка заперечила, має навести доводи проти неспівмірності чи надмірності заявленої суми, але сам суд не зобов’язаний аргументувати фінальний розмір присудженого відшкодування.

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

unnamed
tg-10
На-сайт_балы_600х90
На-сайт1_600x90
Slide

Інші новини

PRAVO.UA