Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши 7 серпня 2020 року у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом гр­ки С. до Вищої ради правосуддя — про скасування рішення, установив таке.

Зміст позовних вимог та стислий виклад позиції позивача

19 листопада 2019 року гр­ка С. звернулася до Верхов­ного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (ВРП) про скасування рішення ВРП від 31 жовтня 2019 року № 2858/0/15­19 «Про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду міста Харкова на підставі підпункту 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України».

Як правове обґрунтування позовних вимог позивачка наводить такі аргументи:

— при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не було враховане клопотання позивачки про відкладення розгляду справи у зв’язку з її тимчасовою непрацездатністю;

— рішення про звільнення позивачки прийняте в період її тимчасової непрацездатності, що є порушенням статті 40 Кодексу законів про працю (КЗпП) України;

— прийняття відповідачем без участі позивачки та ненадання нею особисто пояснень на засіданні ВПР позбавило її права заявити про відставку за станом здоров’я.

Позивачка вважає, що наслідком недотримання ВРП процедури звільнення судді стало одночасне порушення законодавчо встановленої гарантії незалежності судді, яка забезпечується особливим порядком його призначення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, звільнення та припинення повноважень, що визначено пунктом 1 частини 5 статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402­VIII.

У судовому засіданні представник позивачки підтримав вимоги позовної заяви, просив її задовольнити в пов­ному обсязі.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

У відзиві на адміністративний позов гр­ки С. представник ВРП просив відмовити в його задоволенні, мотивуючи це таким:

— відповідно до підпункту 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України підставою для звільнення судді із займаної посади є виявлення за результатами оцінювання його невідповідності цій посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання. Ураховуючи те, що за результатами кваліфікаційного оцінювання позивачка не підтвердила відповідність зай­маній посаді за критерієм професійної компетентності, то в силу наведених положень Основного Закону підлягала звільненню із займаної посади;

— частиною 2 статті 57 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798­VIII визначено виключний перелік підстав, за наявності яких рішення ВРП про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини 6 статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване. Однак будь­яка із наведених підстав скасування оспорюваного позивачем рішення ВРП відсутня;

— ВРП своєчасно та належним чином повідомила суддю С. про дату та час засідань 12 лютого, 1 серпня, 12 та 24 вересня, 31 жовтня 2019 року з використанням усіх можливих засобів, але у вказані дні позивачка на засідання ВРП не з’явилась. 31 жовтня 2019 року ВРП, керуючись абзацом 4 пункту 17.41 Регламенту ВРП, згідно з яким повторна неявка судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду питання за його відсутності, вирішила проводити розгляд питання про звільнення гр­ки С. за її відсутності;

— рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18 про невідповідність гр­ки С. займаній посаді за критерієм професійної компетентності було предметом розгляду у Верховному Суді. Рішенням Верховного Суду у справі № 9901/47/19 від 15 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову гр­ки С. до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18;

— до ВРП не надходила заява позивачки про звільнення на підставі пункту 1 частини 6 статті 126 Конституції України — неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я.

З огляду на зазначені аргументи ВРП вважає, що правомірно ухвалила спірне рішення від 31 жовтня 2019 року № 2858/0/15­19. Крім того, представник відповідача зауважив про те, що, враховуючи особливий порядок та підстави звільнення судді з посади, положення КЗпП України не можуть застосовуватися до спірних правовідносин.

У судовому засіданні представник відповідача пов­ністю заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Просив відмовити гр­ці С. у задоволенні позовних вимог.

20 січня 2020 року до Верховного Суду від позивачки надійшла відповідь на відзив, в якій остання наголошує, що непоширення норм КЗпП України на суддів стосується лише підстав звільнення судді та передбаченої для цього спеціальним законом процедури, але право працівника не бути звільненим у період тимчасової непрацездатності не обмежене спеціальним законом, а тому підлягають застосуванню норми трудового законодавства, як­то частина 3 статті 40 КЗпП України. Також позивачка зазначає, що у період тимчасової непрацездатності перебувала на стаціонарному лікуванні та, відповідно, не могла отримувала листи ВРП про запрошення на засідання за місцем проживання та роботи. За таких обставин обраний відповідачем спосіб повідомлення про засідання ВРП, на якому буде розглядатися питання про звільнення позивачки, за наявності листів про перебування останньої на стаціонарному лікуванні, свідчить про умисне позбавлення права гр­ки С. взяти участь у засіданні ВРП, а також права надати відповідні пояснення.

Процесуальні дії у справі

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрите провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позов­ного провадження з повідомленням (викликом) сторін о 15 год. 30 хв. 16 грудня 2019 року.

Розгляд справи неодноразово відкладався з різних причин, у тому числі з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID­19).

Ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 3 та 4 серпня 2020 року задоволено клопотання ВРП про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.

Обставини справи, оцінка доказів, застосування норм права та мотиви ухваленого рішення

Указом Президента України від 7 вересня 1996 року № 814/96 гр­ку С. призначено на посаду судді Комінтернівського районного суду м. Харкова строком на п’ять років.

Постановою Верховної Ради України від 5 липня 2001 року № 2613­ІІІ «Про обрання суддів» гр­ку С. обрано на посаду судді Комінтернівського районного суду м. Харкова безстроково.

30 вересня 2016 року набрали чинності Закони України від 2 червня 2016 року № 1401­VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» та від 2 червня 2016 року № 1402­VIII «Про судоустрій і статус суддів».

Рішенням ВККС від 1 лютого 2018 року № 8/зп­18 призначене кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема судді Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ки С.

2 березня 2018 року ВККС прийняла рішення № 33/зп­18, яким визначила графік проведення іспиту в ме­жах кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, призначеного її рішенням від 1 лютого 2018 року № 8/зп18, визначила черговість стадій складення іспиту, встановила мінімально допустимий бал іспиту — 50 відсотків від максимально можливого бала у разі набрання суддею: 50 і більше відсотків від максимально можливого бала за складення анонімного письмового тестування, 50 і більше відсотків від максимально можливого бала за виконання практичного завдання.

Суддя Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ка С. за результатами складання анонімного письмового тестування отримала 56,25 бала, за виконання практичного завдання — 42 бали.

Рішенням від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18 ВККС: визначила, що суддя Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ка С. не склала іспиту для суддів, призначеного рішенням Комісії від 2 березня 2018 року № 33/зп­18; відмовила судді Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ці С. у допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди», призначеного рішенням Комісії від 1 лютого 2018 року № 8/зп­18, за результатами іспиту суддів місцевих та апеляційних судів; визнала суддю Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ку С. такою, що не відповідає займаній посаді; вирішила внести подання до ВРП про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова.

31 жовтня 2019 року ВРП прийняла рішення № 2858/0/15­19, яким звільнила гр­ку С. з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Наказом Комінтернівського районного суду м. Харкова від 6 грудня 2019 року № 02­03/180 на підставі рішення ВРП від 31 жовтня 2019 року № 2858/0/15­19 «Про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду міста Харкова на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України» суддю С. відраховано зі штату Комінтернівського районного суду м. Харкова з 10 грудня 2019 року.

Не погодившись із рішенням ВРП про своє звільнення, позивачка звернулася до суду з цим позовом про його скасування.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України визначено, що рішення суду повин­но ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При вирішенні справи Верховний Суд враховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною 2, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прий­няті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь­якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 6 Основного Закону закріплено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Основними принципами щодо незалежності правосуддя, що були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у листопаді 1985 року, передбачено, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в Конституції або законах країни. Усі державні та інші установи зобов’язані поважати незалежність судових органів і дотримуватися її.

Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

Статтею 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 року № 1798­VIII  (Закон № 1798­VIII) передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Із набранням чинності 30 вересня 2016 року Законами України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 2 червня 2016 року № 1401­VІІІ (Закон № 1401­VІІІ) та від 2 червня 2016 року «Про судоустрій і статус суддів» № 1402­VІІІ (Закон № 1402­VІІІ) в Україні розпочалася судова реформа, яка передбачає, серед іншого, й підвищення вимог та професійних стандартів для суддівського корпусу.

У параграфі 42 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам­членам щодо суддів зазначено: незалежність, ефективність та обов’язки, з метою сприяння ефективному здійсненню правосуддя та постійному підвищенню його якості відповідно до параграфа 58 держави­члени мають впроваджувати систему оцінювання суддів органами судової влади. А згідно з параграфом 58 зазначеної Рекомендації має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді.

Положенням частини 1 статті 83 Закону № 1402­VIII визначено, що кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

Згідно з підпунктом 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, з дня набрання чинності Законом № 1401­VІІІ відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності цим Законом, має бути оцінена в порядку, визначеному законом.

Пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402­VIII установлено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом № 1401­VIII, оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії ВККС.

За приписами пункту 12 розділу ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798­VIII питання про звільнення судді з підстави, визначеної підпунктом 4 пункту 16¹ розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, розглядаються на засіданні ВРП у пленарному складі на підставі подання ВКСС у порядку, визначеному статтею 56 цього Закону. Оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання відбувається у порядку, встановленому статтею 57 цього Закону.

Як слідує з обставин справи, рішенням від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18 ВККС визначила, що суддя Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ка С. отримала менше 50 відсотків від максимально можливого бала за виконання практичного завдання, а отже, не склала іспиту та не може бути допущена до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди», та дійшла висновку, що суддя Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ка С. не відповідає займаній посаді за критерієм професійної компетенції, у зв’язку із чим рекомендувала ВРП розглянути питання про її звільнення з посади.

У пункті 81 Висновку ОБСЄ/БДІПЛ щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року звернуто увагу, що суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо, якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Європейської конвенції з прав людини, і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження.

Позивачка реалізувала своє право на оскарження в судовому порядку зазначеного рішення ВККС.

Рішенням від 15 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в задоволенні позову гр­ки С. до ВККС про визнан­ня протиправним і скасування рішення від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18 — відмовив.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 25 червня 2019 року апеляційну скаргу гр­ки С. задовольнила частково. Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року в частині позовних вимог гр­ки С. про визнання протиправним і скасування рішення ВККС від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18 у частині внесення до ВРП подання з рекомендацією про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова скасувала, а провадження у справі в цій частині закрила. В іншій частині рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року — залишила без змін.

Таким чином, означеними судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено відсутність підстав для скасування рішення ВККС у частині невідповідності судді Комінтернівського районного суду м. Харкова гр­ки С. займаній посаді.

Порядок розгляду питання про звільнення судді з посади за особливими обставинами визначений статтею 56 Закону № 1798­VIII. Зокрема, питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини 6 статті 126 Конституції України (вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді; порушення суддею обов’язку підтвердити законність джерела походження майна), ВРП розглядає на підставі подання її Дисциплінарної палати про звільнення судді.

Суддя, стосовно якого розглядається питання про звільнення, повідомляється про засідання ВРП у порядку, визначеному цим Законом. Неявка судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду питання за його відсутності.

За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини 6 статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.

Звісно, надходження до ВРП подання ВККС з рекомендацією про звільнення судді з посади не є безумовною підставою для прийняття ВРП рішення про звільнення такого судді з посади. ВРП здійснює перевірку даних, які встановлюються під час проходження суддею кваліфікаційного іспиту. За результатами перевірки, незважаючи на наявність рекомендації Комісії, ВРП може і не погодитися з таким рішенням.

Отже, вирішення питання про звільнення судді з посади належить до компетенції саме ВРП після ­розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар’єри судді, є обов’язковим для виконання та може бути оскаржене в судовому порядку.

Суд ураховує, що для забезпечення незалежності судової системи рішення про звільнення суддів мають ухвалюватися з дотриманням справедливих процедур, які забезпечують об’єктивність і неупередженість, та встановлені у національному законодавстві.

При цьому важливим запобіжником суддівської незалежності та незалежності судової системи в цілому є можливість оскаржити рішення по суті.

За частиною 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477­IV суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) як джерело права.

У пункті 123 рішення від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що згідно з його практикою навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов’язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (пункт 29 рішення від 10 лютого 1983 року у справі «Альбер і Ле Конт проти Бельгії» та пункт 42 рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява № 60860/00). У ме­жах скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі чинники, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, у який було винесене рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. пункти 44–47 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства» та пункт 43 згаданого рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства»).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції, справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов’язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю — змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов’язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Ураховуючи висновки ЄСПЛ та положення Конвенції, Верховний Суд вважає за необхідне перевірити оскаржуване рішення ВРП, у тому числі на предмет його відповідності вимогам статті 57 Закону № 1798­VIII.

Відповідно до положень статті 57 Закону № 1798­VIII рішення ВРП про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 3 та 6 частини 6 статті 126 Конституції України, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписане будь­ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) рішення не містить посилань на визначені законом підстави звільнення судді та мотиви, з яких ВРП дій­шла відповідних висновків.

Щодо повноважного складу ВРП та підписання оскаржуваного рішення

За частиною 1 статті 56 Закону № 1798­VІІІ питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини 6 статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні ВРП.

Частиною 2 статті 30 цього Закону встановлено, що засідання ВРП у пленарному складі, засідання Дисцип­лінарної палати є повноважним, якщо в ньому бере участь більшість від складу ВРП або Дисциплінарної палати відповідно.

Згідно із частиною 1 статті 5 Закону № 1798­VIII ВРП складається з 21 члена.

Як установлено судом та підтверджено матеріалами справи, зокрема витягом з протоколу засідання ВРП від 31 жовтня 2019 року № 79, у засіданні ВРП брали участь 15 її членів, тобто більшість від її складу, з яких 12 проголосували — «за» звільнення позивачки, «проти» — 2, «не брали участі у голосуванні» — 0.

Рішення від 1 серпня 2019 року № 2006/0/15­19 ухвалене повноважним складом ВРП та підписане всіма членами ВРП, які брали участь у його ухваленні.

Щодо зазначення в оскаржуваному рішенні визначених законом підстав звільнення судді та мотиви, з яких відповідач дійшов відповідних висновків

У контексті наведених обставин слід зазначити, що пунктом 41 звіту Венеційської комісії від 25–26 березня 2011 року передбачено можливий консенсус щодо обов’язкових елементів (як формальних, так і матеріальних або субстантивних) поняття «верховенство права», зокрема таких як: законність, у тому числі прозорий, підзвітний і демократичний порядок введення законів у дію; правова визначеність; заборона свавілля; доступ до правосуддя у незалежних і неупереджених судах, у тому числі судовий контроль за адміністративними актами; дотримання прав людини; недискримінація та рівність перед законом. Тобто принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи, основоположні свободи.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Пет­ров проти України» зазначено, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві, він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повин­на передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинне відповідати принципу верховенства права.

Мета, процедура та правові наслідки кваліфікаційного оцінювання суддів чітко визначені та врегульовані Конституцією України, Законами № 1402­VIII та № 1798­VIII. Положення цих законів, що регулюють спірні правовідносини, є зрозумілими, точними і передбачуваними. Цим законодавством, зокрема, передбачена можливість звільнення судді у тому випадку, коли об’єктивні результати його оцінювання прямо підтверджують нездатність чи небажання судді виконувати свої обов’язки на мінімально прийнятному рівні.

Так, позивачка була не тільки ознайомлена з вимогами законодавства, а й погодилася пройти відповідну процедуру оцінювання та могла передбачити, що наслідки такого оцінювання могли бути як позитивні, так і негативні.

З оскаржуваного рішення ВРП убачається, що у зв’язку з ненабранням гр­кою С. за результатами анонімного письмового тестування та виконання практичного завдання мінімально допустимого бала, який би їй надавав право допуску до наступного етапу оцінювання «Дослідження досьє та співбесіда», рішенням ВККС від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18 позивачку визнано такою, що не відповідає займаній посаді, та рекомендовано ВРП розглянути питання про її звільнення з посади судді. На підставі цього рішення ВККС відповідач, керуючись підпунктом 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, пунктом 20 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402­VIII, статтями 3, 30, 34, 56, пунктом 12 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798­VIII, прийняв рішення про звільнення позивачки з посади судді.

Таким чином, оскаржуване рішення ВРП є вмотивованим та містить конкретну підставу звільнення позивача, визначену законом.

Стосовно аргументів позивачки про те, що при прий­нятті оскаржуваного рішення ВРП не було враховано її клопотання про відкладення розгляду справи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, Верховний Суд зазначає наступне

Відповідно до матеріалів справи, листом від 31 січня 2019 року № 3706/0/9­19 ВРП надіслала позивачці запрошення на участь у засіданні, яке відбудеться 12 лютого 2019 року о 10 годині, щодо розгляду матеріалів про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

Аналогічні запрошення ВРП надіслала позивачці на 1 серпня, 12, 24 вересня та 31 жовтня 2019 року.

У заяві від 8 лютого 2019 року позивачка повідомила ВРП про неможливість з’явитися на засіданні 12 лютого 2019 року у зв’язку з перебуванням на стаціонарному лікуванні та просила відкласти розгляд матеріалів про її звільнення.

У заяві­повідомленні від 27 липня 2019 року позивачка повідомила ВРП про наявність підстав для відкладення розгляду подання ВККС про її звільнення з огляду на оскарження рішення ВККС у судовому порядку.

9 вересня 2019 року до відповідача надійшли дві заяви гр­ки С., в одній із яких вона просила зняти з порядку денного 12 вересня 2019 року питання щодо її звільнення з посади судді до завершення вироком суду резонансних кримінальних справ, які знаходяться у неї на розгляді як судді Комінтернівського районного суду м. Харкова, а в іншій — відкласти питання порядку денного на іншу дату.

Крім того, 12 вересня 2019 року до відповідача надійшла заява гр­ки С., в якій вона повідомила, що з 10 вересня 2019 року знаходиться на амбулаторному лікуванні, у зв’язку з чим просила відкласти розгляд питання про її звільнення.

У наступних заявах, поданих 23 вересня та 30 жовтня 2019 року відповідно, позивачка повідомляла ВРП про перебування на стаціонарному лікуванні та просила не розглядати за її відсутності питання про розгляд матеріалів про звільнення.

Суд відзначає, що скерування позивачкою відповідних заяв свідчить про її обізнаність щодо призначення засідань ВРП з розгляду питання про звільнення, а отже, вона мала можливість реалізувати свої процесуальні права щодо надання пояснень шляхом їх надіслання на адресу відповідача.

Відповідно до пункту 17.41 глави 17 «Звільнення судді з посади за особливих обставин» Регламенту ВРП, затвердженого рішенням ВРП від 24 січня 2017 року № 52/0/15­17, зі змінами, питання про звільнення судді з підстави, визначеної підпунктом 4 пункту 16¹ розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, розглядається Радою в пленарному складі на підставі подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в порядку, визначеному статтею 56 Закону.

Запрошення на засідання Вищої ради правосуддя судді, стосовно якого розглядається питання про звільнення, є обов’язковим.

Суддя та/або його представник має право бути заслуханим на засіданні Вищої ради правосуддя та надати відповідні пояснення.

У разі неможливості з поважних причин взяти участь у засіданні Вищої ради правосуддя суддя може заявити клопотання про відкладення розгляду питання про звільнення його з посади. Повторна неявка судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду питання за його відсутності.

Наведені положення Регламенту ВРП узгоджуються з приписами частини 3 статті 56 Закону № 1798­VIII, згідно з якими неявка судді на засідання незалежно від причин не перешкоджає розгляду питання за його відсутності.

До того ж з матеріалів справи слідує, що на підставі угоди на надання адвокатських послуг від 31 серпня 2015 року в інтересах гр­ки С. діяв адвокат К., який був уповноважений подавати від імені позивачки всі необхідні документи, у тому числі письмові пояснення.

Зважаючи на викладене, Суд не вбачає порушень з боку відповідача з приводу прийняття оскаржуваного рішення без участі гр­ки С.

Також Суд вважає необґрунтованими твердження про те, що прийняття ВРП оскаржуваного рішення за відсутності позивачки позбавило її права заявити про звільнення за станом здоров’я

Положеннями пункту 1 частини 6 статті 126 Конституції України передбачено, що підставою для звільнення судді є неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я.

Відповідно до статті 113 Закону № 1402­VIII суддя звільняється з посади у разі неспроможності здійснювати повноваження за станом здоров’я за наявності медичного висновку, що надається медичною комі­сією, утвореною спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я, за зверненням Вищої ради правосуддя.

Визнавши, що стан здоров’я судді не дає змоги протягом тривалого часу або постійно здійснювати йому свої повноваження, Вища рада правосуддя ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

У главі 15 Регламенту ВРП визначено процедуру розгляду питання про звільнення судді з посади за загальними обставинами. Зокрема, питання про звільнення судді з підстав: неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я (пункт 1 частини 6 статті 126 Конституції України); подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 4 частини 6 статті 126 Конституції України) — розглядається Радою на засіданні у пленарному складі.

Заява про відставку або про звільнення за власним бажанням подається суддею до Ради.

Участь судді у розгляді питання про звільнення судді з посади за загальними обставинами не є обов’язковою.

У разі відкликання суддею заяви про звільнення з посади з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 6 статті 126 Конституції України (неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я, подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням), до моменту затвердження Радою порядку денного засідання, ухвалою доповідача така заява про звільнення залишається без розгляду.

У разі відкликання такої заяви після затвердження Радою порядку денного вона залишається без розгляду ухвалою Ради.

Питання про звільнення судді з посади за станом здоров’я розглядається Радою протягом одного місяця з дня надходження до Ради медичного висновку, наданого медичною комісією, утвореною спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

Отже, заява про звільнення за станом здоров’я подається суддею до ВРП та розглядається протягом одного місяця з дня надходження до Ради медичного виснов­ку, наданого медичною комісією, утвореною спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

Слід відзначити, що з правовими наслідками непроходження кваліфікаційного оцінювання позивачка була обізнана щонайменше з часу постановлення судових рішень у справі № 9901/47/19 за її позовом до ВККС про визнання протиправним і скасування рішення від 21 грудня 2018 року № 1990/ко­18, тобто в середині 2019 року. При цьому сама ж позивачка у позові зазначає про те, що хворіти вона почала ще на початку 2019 року.

Таким чином, Суд вважає, що, маючи достатньо часу для подання заяви про звільнення на підставі пункту 1 частини 6 статті 126 Конституції України, а саме — через неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я, позивачка так і не звернулась до ВРП із відповідною заявою. При цьому гр­ка С. не була позбавлена можливості подати таку заяву шляхом направлення її на адресу ВРП, як і решту своїх заяв.

За таких обставин у ВРП були відсутні правові підстави для звільнення гр­ки С. з посади судді за станом здоров’я.

Як слідує з матеріалів справи, 4 червня 2020 року позивачка все ж таки звернулася до ВРП із заявою про звільнення з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова у відставку.

Однак ухвалою ВРП від 23 червня 2020 року № 1944/0/15­20 заяву гр­ки С. про звільнення з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова у відставку залишено без розгляду на підставі пункту 15.7 Регламенту ВРП, а саме — оскільки на момент розгляду Радою питання про звільнення суддя звільнений з посади.

Щодо доводів позивачки про те, що оскаржуване рішення ВРП прийняте у період її тимчасової непрацездатності, що є порушенням статті 40 КЗпП України, то Верхов­ний Суд зазначає наступне

З матеріалів справи вбачається, що наказом Комінтернівського районного суду м. Харкова від 6 грудня 2019 року № 02­03/180 суддю С. відраховано зі штату Комінтернівського районного суду м. Харкова на підставі рішення ВРП від 31 жовтня 2019 року № 2858/0/15­19 «Про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду міста Харкова на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України».

Слід зауважити, що положення норм трудового законодавства, на які посилається позивачка, та правові підстави для її звільнення, визначені у рішення ВРП, є різними за своєю правовою природою та предметом правового регулювання.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі. Разом із тим, ураховуючи особливий статус судді, правове регулювання організації праці суддів визначається винятково Конституцією України і спеціальним актом — Законом № 1402­VIII, який поєднав положення щодо особливого статусу суддів та захисту їх трудових прав, зокрема норми про порядок обрання їх на посаду та звільнення, суддівську винагороду, відпустки, обрахування спеціального стажу роботи, соціального страхування тощо. Тобто, на суддю як на особу публічного права із особливим статусом не розповсюджуються загальні норми трудового законодавства.

У силу положень статті 112 Закону № 1402­VIII рішення про звільнення судді з посади ухвалює ВРП у порядку, встановленому Законом України «Про Вищу раду правосуддя».

Разом із тим судді, функціонуючи в державній системі влади, перебувають у певних трудових відносинах із судовою установою, де вони працюють, виконуючи свої посадові обов’язки. Акт про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади є правовою підставою для виникнення або закінчення конкретних трудових відносин судді з державою.

Тобто рішення ВРП про звільнення судді з посади є правовою підставою для закінчення конкретних трудових відносин судді з відповідною судовою установою. При цьому кінцевий термін трудових відносин і, відповідно, припинення пов’язаних із цим відповідних виплат настає з моменту відрахування судді зі штату суду.

Ураховуючи те, що рішення ВРП про звільнення судді не є актом про припинення трудових відносин судді С. та Комінтернівського районного суду м. Харкова, то передбачена статтею 40 КЗпП України заборона звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності на спірні правовідносини не розповсюджується.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі пов­но і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Розглянувши матеріали справи, повно та всебічно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Суд доходить висновку, що ВРП, приймаючи спірне рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом № 1798­VIII, з дотриманням принципів пропорційності та законності. Оспорюване рішення містить обґрунтовані мотиви, з яких відповідач дійшов правильного висновку про наявність підстав для звільнення позивача з посади судді Комінтернівського районного суду м. Харкова.

Ураховуючи викладене, позовні вимоги гр­ки С. задоволенню не підлягають.

Судові витрати

За правилами статті 139 КАС України понесені позивачем витрати у виді судового збору за подання цього позову відшкодуванню не підлягають.

Керуючись статтями 241–243, 246, 255, 262, 266 КАС України, Верховний Суд вирішив:

— у задоволенні позовних вимог гр­ки С. до Вищої ради правосуддя про скасування рішення від 31 жовтня 2019 року № 2858/0/15­19 «Про звільнення гр­ки С. з посади судді Комінтернівського районного суду міста Харкова на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України» — відмовити.

Рішення Верховного Суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасоване, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення Верховного Суду може бути подана до Великої Палати Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення складене та підписане 12 серпня 2020 року.

(Рішення Верховного Суду від 7 серпня 2020 року. Справа № 9901/584/19. Головуючий — Соколов В.М. Судді — Бевзенко В.М., Білак М.В., Загороднюк А.Г., Калашнікова О.В.)