4 червня минуло 30 років із дня ухва­лення у 1991 році тоді ще Верховною Радою Української РСР Закону «Про арбітражний суд», і саме ця дата вва­жається днем створення господарських судів в Україні. Про історію та новітні виклики, які стоять перед господар­ськими судами, розповів Богдан Львов, голова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, заступник Голови Верховного Суду.

— Богдане Юрійовичу, новітня істо­рія господарських судів налічує 30 років, хоча одеський, нині — Південно-західний апеляційний господарський суд, запевняє, що працює вже понад два століття. Як правильно вести відлік і що визначає появу цих судів?

— Справді, перший суд для вирі­шення комерційних спорів з’явився на теренах сучасної України у 1807 році в м. Одесі. Тоді тільки розвивалися тор­говельні взаємини з іншими країнами, а тому й суд з’явився в найбільш доціль­ному для цього місці — поблизу портів та основного торгівельного шляху в Україну. Проте якщо говорити про господарські суди як систему, то ми ведемо відлік саме від 4 червня 1991 року.

Як бачимо, передумовою для виник­нення господарських судів був і залиша­ється розвиток економічних відносин. Відповідно, зародження комерційних взаємин наприкінці 80-х років минулого століття показало, що система арбітражів уже не придатна для вирішення при­ватноправових спорів, кількість яких зростала.

— Спочатку суди називалися арбіт­ражними.

— Так, мабуть, було зручніше під час переходу від арбітражів до судової влади. Однак і нинішня назва не є ідеальною, оскільки вона не відображає суті спорів, які передаються на вирішення до цих судів. Щоб хоч якось поліпшити комуні­кацію з іноземцями, ми використовуємо переклад «економічний суд».

Нам дуже поталанило, що система господарських судів створювалася на основі арбітражів, і ми разом із матері­ально-технічними ресурсами отримали вже досвідчених працівників апарату. Без цього запуск і налагодження вну­трішніх процесів потребували би більше часу. Деякі працівники в системі всі тридцять років, і вони є тими, хто навчає нові кадри всіх тонкощів роботи. Апарат судів, як годинниковий механізм: зовні його не видно, але якщо працює нена­лежним чином, помітять усі.

— Отже, 30 років. Можна сказати, що за цей час господарська юстиція відбулася?

— Мені здається, що можна. Інститу­ційно система вибудувана таким чином, щоб одночасно забезпечити доступ до правосуддя і рівномірно розподілити навантаження. Забезпечено апеляційний і касаційний перегляд справ.

А щодо доцільності — поглянемо на результати діяльності. Менш ніж 20 % рішень судів першої інстанції оскар­жуються в апеляційному порядку, і цей показник залишається стабільним. Тому ми орієнтуємося на кількість змінених або скасованих за результатами апеляцій­ного чи касаційного перегляду рішень, і вона становить 3,6–3,7 % від загальної кількості ухвалених рішень.

— Це дуже гарний показник.

— Ми б хотіли, щоб він був ще кра­щим. На рівні найнижчого в системі — 1,6–1,7 %. І його, що показово, демон­струють суди, в яких судді працюють з адекватним навантаженням.

— Попри те що сьогодні суди перена­вантажені, господарська юстиція в цілому підтримує планку оперативного вирішення спорів.

— Так, швидкість і якість є характер­ною рисою господарського судочинства. Попри всі труднощі ми все ще орієнту­ємося на місяці, а не роки, навіть у тих справах, де відбувається оскарження. І в цьому переважаємо наших західних колег.

Але водночас я б хотів застерегти від того, щоб швидкість розгляду справи ставала самоціллю. Адже можна упу­стити головне, не докопатися до суті, істинних мотивів сторін і ухвалити рішення швидко, проте таке, що не буде справедливим, хоча й формально законним. Суть у тому, що «розумний» строк не означає «максимально корот­кий» строк.

— Чи потрібні окремі суди з різних видів господарських спорів як це прпонується останнім часом?

— Я завжди виступав за спеціаліза­цію, бо вона може забезпечити підви­щення якості судових рішень. Та треба усвідомлювати, що спеціалізація шляхом створення суду завжди буде найдорож­чим варіантом. Тому не всі розвинені економічно країни можуть собі це доз­волити.

Створення спеціалізованого суду може бути виправданим, коли держава хоче зробити акцент на важливості від­повідної галузі чи сфери. Як-от було із Вищим антикорупційним судом. З Вищим судом з питань інтелек­туальної власно­сті може бути так само. Проте наразі розвиток правовід­носин щодо об’єк­тів інтелектуальної власності в Україні перебуває на дуже примітивному рівні, судові спори зводяться до того, що хтось порушив чиєсь авторське право, найчастіше на торгову марку.

Притому США, де дуже поважають авторські права і де дискусії щодо прав інтелектуальної власності ведуться на рівні прав на об’єкти, створені штучним інтелектом, не мають окремого суду. Хоча відпо­відний процес започаткували ще два десятиліття тому, наразі обмежилися спеціалізацією суддів на першій інстанції і створюють спеціальну лише апеляцію.

Нагадаю, що до останньої реформи в господарських судах існувала вузька спеціалізація суддів, зокрема були палати з розгляду спорів щодо інтелектуальної власності.

Тож усе залежить від того, якою буде економіка. Якщо вона буде стрімко роз­виватися, тоді й суди варто спеціалізовані створювати. Нині ж ми лише два останні роки можемо фіксувати збільшення кіль­кості звернень до господарських судів (а до того два роки було зменшення), і тому можемо спробувати зробити обереж­ний висновок, що економічні процеси в Україні пожвавлюються.

— Чи змінюються при цьому питання, які передаються на розгляд судів?

— Значних змін не відчувається. Левову частку, як завжди, становлять спори щодо договірних правовідносин. Однак з’являються і вже передаються до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (ВС) спори, що виникають із норм, які було введено в національне законодавство останніми роками. Зокрема, виокремлю питання корпоративного управління та відпо­відальності менеджменту компанії за спричинені підприємству збитки.

Спори щодо нового законодавства поки що не становлять якоїсь значної частки справ касаційного суду. З одного боку, мені дещо шкода, бо справи цікаві, з іншого — я сподіваюся, що цих кіль­кох справ буде достатньо для того, щоб дисциплінувати учасників економічних відносин.

— Чи може ВС забезпечити єдність судової практики, якщо не має права взяти до свого провадження будь-яку справу?

— Звісно, це завдання трохи ускладню­ється, проте, можливо, колись ми дійдемо у своєму розвитку до того, щоб ВС сам оби­рав важливі для суспільства справи. Нині ж ми отримуємо справи тільки за бажання сторони чи особи, чиїх прав та законних інтересів стосується рішення.

Але загалом я вважаю, що якщо сто­рони спору задовольняє рішення суду, вони його не оскаржують, то не треба суду намагатися його переглянути з влас­ної ініціативи. Так, це може призвести до того, що в різних регіонах буде відрізня­тися судова практика з одного питання, але за наявності якісного матеріального законодавства різниця не буде разючою.

— Можна пригадати, коли таким чином формували потрібну практику з певного питання, так звані міжсобойчики.

— Для запобігання такій практиці процесуальне законодавство, і це зна­чний позитив, прямо передбачає, що правові наслідки судове рішення створює виключно для сторін справи. Особи, чиїх прав та інтересів стосується певне судове рішення, можуть оскаржити його до вищої інстанції. Тому кількість «тех­нічних» спорів стрімко наближається до мінімуму.

— Наскільки господарська юстиція вразлива до викликів сьогодення, таких як дефіцит кадрів і нестача фінансування?

— Звучало б дуже дивно, якби я сказав, що можна працювати однаково ефективно в умовах звичайного і надмір­ного навантаження. Протягом короткого періоду — так, але роками і без пер­спектив поліпшення, в умовах постій­ного тиску через потенційні зміни — ні. Є такий термін «втома металу», і хоча судді надзвичайно стресостійкі, вони теж втомлюються. А це відображається на якості рішень.

Проте в господарських судах ситуація менш критична.

Що ж стосується фінансування, то господарським судам поки що на кон­верти вистачає. Але якщо ситуація погір­шиться, може статися конфуз, який буде складно пояснити сторонам, коли вони платять сотні тисяч гривень судового збору, а їм своєчасно не надійде повістка тільки тому, що в суду закінчилися марки чи конверти. На жаль чи на щастя, ми, судова влада, не можемо розпоряджатися цими коштами на власний розсуд, але заплямована репутація в разі недофінан­сування буде саме в нас.

Бесіду вела Ірина ГОНЧАР, «Юридична практика»