Журналісти, а нині й блогери, запитуючи та оприлюднюючи подробиці з приватного життя публічних осіб, нерідко апелюють до практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо зниженого імунітету політиків, громадських діячів та публічних осіб у питаннях поваги до приватного життя. Такі позиції були сформовані ЄСПЛ ще кілька десятиліть тому, зокрема, у таких справах, як, наприк­лад, «Фон Ганновер проти Німеччини» (скарга № 59320/00, рішення ухвалене у 2004 році).

Однак пошук балансу права на свободу слова та вираження думок, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), разом із правом суспільства на інформацію щодо політичних діячів та публічних осіб, коли вони представляють інтереси держави або громади як складової цієї свободи, з одного боку, та правом кожної особи на повагу до приватного і сімейного життя, у тому числі публічних та державних діячів, гарантованого статтею 8 Конвенції, триває. Змінюється світ, змінюються технології, а отже, і судова практика, сформована десятиліття тому, не може не втрачати актуальності.

ЄСПЛ розвиває свої концепції захисту права на повагу до приватного і сімейного життя, і балансу цих двох протилежних за суттю та одночасно базових прав людини: як право знати і сказати, так і право зберегти щось у таємниці.

Суд за кожної-ліпшої нагоди методично нагадує всім журналістам та суб’єктам інформаційних відносин, що стаття 10 Конвенції захищає журналістів лише тоді, коли вони й самі діють добросовісно. Тобто, відшукують і поширюють інформацію, що може посягати на право таємниці приватного життя, винятково з метою надання достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики. Якщо ж виникли сумніви щодо добросовісності намірів журналістів, то при розкритті подробиць сімейного життя говорити про надання представникам ЗМІ захисту за статтею 10 Конвенції немає підстав. Тож відповідальна журналістика — реальність, в якій треба готуватися жити всім учасникам суспільства, адже поширення інформації не тільки надає можливість скористатися правом, а й накладає відповідальність на журналістів і видавців, особливо у час динамічного поширення інформації, у тому числі так званих фейків. У новій парадигмі інформаційних відносин саме журналісти мають стати фільтром захисту своїх читачів від отримання ними недостовірної інформації та виступати на сторожі прав людини.

У цьому контексті недавнє (від 14 травня 2020 року) рішення ЄСПЛ у справі «Родіна проти Латвії» (скарги № 48534/10 та № 19532/15) може після набуття статусу остаточного стати в один ряд з визначальними справами про баланс права на приватність і права на свободу слова.

Справа стосувалася публікації в латвійській російськомовній газеті статті, яка розкривала подробиці приватного сімейного життя заявниці. Зокрема, стверджувалося, що заявниця зумисне домоглася утримання своєї матері у психіат­ричній лікарні, аби продати квартиру, належну матері, та самовільно скористатися отриманими коштами. Публікація містила й інші деталі та ілюструвалася фотографією членів сім’ї, включаючи заявницю.

У 2005 році заявниця подала позов проти видавця газети та двох членів сім’ї, і суд першої інстанції відхилив вимоги до членів сім’ї, але частково задовольнив вимоги до видавця, встановивши, що право заявниці на приватне життя було порушене. Апеляційний суд скасував рішення у цій частині, вважаючи, що жодних порушень прав заявниці не було, а касаційний суд відмовив у прийнятті касаційної скарги. Тоді ж національний телеканал випустив короткий сюжет про суперечку в сім’ї заявниці, і вона ініціювала новий розгляд справи, однак ці позови було відхилено.

Стверджуючи про порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя, дому та листування) Конвенції, заявниця подала скаргу до ЄСПЛ. У свою чергу, ЄСПЛ погодився, що публікація сімейної історії в газеті і подальша трансляція її по телебаченню та відсутність належного захисту прав заявниці у національних судах склали порушення статті 8 Конвенції. Разом із цим ЄСПЛ визначив, що держава повинна виплатити заявниці справедливу сатисфакцію у розмірі 6500 євро компенсації моральної шкоди та 3800 євро на покриття понесених витрат.

Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»