Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»

Платить той, хто програв, — головне правило розподілу судових витрат у більшості процесів та країн. Це правило є запобіжником від необґрунтованих позовів, задля зменшення навантаження на судову систему і стимулом для особи, яка потребує захисту свого права, звертатися до судів. Чи може таке правило призвести до порушення прав особи, на яку покладається тягар судових витрат? Здавалося б, питання, радше, риторичне, проте відповідь на нього не така вже й очевидна. І її недавно дав Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Зок­рема, у рішенні від 15 грудня 2020 року у справі «Національний рух «Екогласність» проти Болгарії» (скарга № 31678/17).

У цій справі, що стосувалась вимоги до асоціації­заявника сплатити надмірні суми судових витрат на користь атомної електростанції у рамках відновлення цивільного судового розгляду, було встановлене порушення статті 1 (захист власності) Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). До такого висновку призвела відсутність достатніх аргументів у рішенні Вищого адміністративного суду Болгарії щодо суми покладених на громадську організацію судових витрат. Суд не збалансував загальний інтерес з правами асоціації­заявника. Йдеться про близько 6 тисяч євро витрат на правову допомогу. Найцікавішим у цій справі є те, що організація­заявник так і не була залучена судами як учасник судового спору.

Обставини справи

Національний рух «Екогласність» є громадською організацією, яка діє з 1992 року і має статус неприбуткової юридичної особи, що здійснює діяльність у сфері вирішення екологічних проблем у Болгарії.

У лютому 2015 року асоціація виявила бажання приєднатися як третя особа до судового перегляду рішення профільного міністерства щодо єдиної атомної електростанції в країні. Це клопотання суди відхилили. У 2016 році асоціація подала заяву про відновлення провадження у справі, але знову невдало. Зокрема, колегія Вищого адміністративного суду Болгарії встановила, що справа була остаточно розглянута. Водночас національний суд зобов’язав заявника сплатити компенсацію понесених електростанцією витрат на правову допомогу в розмірі 6 тисяч євро. Фактично у примусовому порядку із заявника стягнуто 17 євро, однак виконавче провадження ще триває.

Варто зауважити, що національний суд, зобов’язуючи заявника сплатити 12 тисяч левів (приблизно 6 тисяч євро), скоротив удвічі заявлену до відшкодування атомною електростанцією суму витрат на винагороду адвоката за участь у процесі щодо відновлення провадження у справі. Він також зобов’язав асоціацію виплатити мінімальну винагороду, передбачену національними правилами, у розмірі 300 левів (приблизно 150 євро) за юридичне представництво у цій процедурі міністерства внутрішнім адвокатом.

Аргументи Вищого адміністративного суду були такими. З огляду на результат справи витрати несе позивач, і вони повинні бути присуджені на користь відповідачів відповідно до їхніх клопотань. Зок­рема, у розмірі 300 болгарських левів — мінімальна компенсація за роботу адвоката, який діяв згідно з положенням, затвердженим відповідно до національного закону про адвокатуру, для представництва Міністерства навколишнього середовища та вод Болгарії.

У той же час Вищий адміністративний суд прийняв заперечення позивача щодо надмірності суми гонорару адвокату, сплаченого атомною електростанцією, виправданим, скоротивши заявлену суму удвічі (з 24 до 12 тисяч левів).

Мотиви ЄСПЛ

Звертаючись до ЄСПЛ, асоціація­заявник стверджувала, зокрема, що покладена на неї компенсація витрат на правову допомогу адвоката була надмірною і не забезпечувала балансу інтересів суспільства, яке вона представляє як громадська організація, та основних прав особи. Зокрема, не враховано неприбутковість статусу заявника та її місії як «сторожового пса» у правовій державі. Організація­заявник стверджувала, що суд вельми суб’єктивно оцінив справедливість заявлених до відшкодування витрат, і хоча скоротив удвічі суму, заявлену для відшкодування, не розглянув можливості зменшити її ще більш суттєво. При цьому, як стверджує організація­заявник, національний закон не встановлює жодних критеріїв надмірності судових витрат і є максимально гнучким у частині мінімальних сум відшкодування. Суд не навів розрахунку, чому саме 6 тисяч євро із заявлених 12 тисяч він вважає справедливим розміром гонорару.

ЄСПЛ наголосив, що відповідно до його практики судовий збір — це «платежі», які контролюються державою. Разом із тим у цій справі витрати, які повинна за рішенням суду сплатити асоціація­заявник, не можна вважати такими «платежами», оскільки вони були призначені не на користь держави за розгляд справи у суді, а на користь успішної сторони у процесі. Таким чином, присудження подібних видів судових витрат, як гонорар адвоката, повинні розглядатися як «втручання» у власність особи. Отже, ухвалюючи рішення про їх компенсацію чи відмову у такій, суди повинні розглядати питання у світлі законності такого втручання, суспільних інтере­сів та балансу між загальними інтересами та правами особи. У цій справі — громадської організації.

Так, у цій справі присудження часткової компенсації гонорару адвоката як судових витрат мало законодавчу основу. Більше того, національний суд прийняв аргумент заявника щодо гнучкості національного закону, який наділяє суд можливістю переглянути заявлений розмір витрат з урахуванням їх пропорційності та обґрунтованості. ЄСПЛ додатково нагадав, що судовий збір, запроваджений у країні, є усталеною практикою та необхідною характеристикою правової системи кожної держави. Таким чином, втручання у право власності заявника у цій справі мало законну мету.

Що ж стосується іншого критерію, а саме — того, що втручання у право має бути не тільки законним, а й співмірним цілям, які переслідує таке втручання, то у цьому контексті ЄСПЛ підкреслив, що за національним законодавством Болгарії за загальним правилом «невдаха платить». Національні суди мають право, враховуючи складність справи та зацікавленість у ній суспільства, зменшити заявлений розмір винагороди, сплаченої учасником адвокатові, але не нижче за встановлений законодавством мінімум.

ЄСПЛ дійшов висновку, що Вищий адміністративний суд, визначаючи розмір гонорару, що підлягає відшкодуванню заявником, недостатньо пояснив, як він оцінив понесені витрати. Зокрема, ЄСПЛ зауважив, що навіть у зменшеному розмірі сума компенсації в 24 рази перевищувала мінімальну, встановлену законодавством. При цьому за клопотаннями та скаргами заявника у національних судах розглядалися переважно питання процедурні, які не були особливо складними і вже частково розглядались судами у рамках цієї ж сплави. На думку ЄСПЛ, Вищий адміністративний суд Болгарії недостатньо врахував особливість справи і не збалансував загальний інтерес та права асоціації­заявника, поклавши на неї надмірний індивідуальний тягар.

У світлі зазначеного вище ЄСПЛ констатував, що мало місце порушення майнових прав громадського об’єднання­заявника.

Проти України

Європейський суд з прав людини 17 грудня 2020 року рішенням у справі «Юхимович проти України» (скарга № 11464/12) встановив порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у його матеріальному та процесуальному аспектах. Справа стосувалася загибелі сина заявника від двох кульових поранень у спину під час спроби його арешту міліцією 4 березня 1999 року, переслідуваного у рамках кримінальної справи про вимагання.

Спочатку правоохоронні органи відмовили у відкритті кримінальної справи за фактом смерті сина заявника, однак згодом це рішення було скасоване і 31 березня 1999 року було порушене кримінальне провадження за перевищення влади з боку працівників міліції, що спричинило серйозну шкоду. За цей час провадження кілька разів закривали і порушували знову. Слідство все ще триває. Національними судами встановлено, що слідчі органи не змогли навіть дослідити місце злочину та встановити, чи був загиблий озброєним, крім того, є суперечності між результатами судових експертиз щодо способу та порядку, в якому тілесні ушкодження були завдані.

ЄСПЛ вважає, що у будь­якому разі саме держава несе відповідальність за загибель сина заявника, а також за відсутність упродовж понад 20 років остаточного рішення. Справедлива сатисфакція — 39 тисяч євро компенсації моральної шкоди та 70 євро відшкодування витрат.

Крім того, ЄСПЛ розглянув у порядку письмового провадження та ухвалив рішення у справах проти України, які стосуються питань, що вже були предметом розгляду суду, зокрема щодо надмірної тривалості судового розгляду, а саме: 26 листопада 2020 року — «Мамедова проти України» (скарга № 20899/09), «Півоваров проти України» (скарга № 10605/11), «Саєвич і Коваль проти України» (скарга № 64547/19); 10 грудні 2020 року — «Чернов проти України» (скарга № 16432/10), «Каневська проти України» (скарга № 73944/11), «Кондратюк проти України» (скарга № 44471/13), «Котюк проти України» (скарга № 11734/11), «Лопата та інші проти України» (скарга № 84210/17), «Носаль та Новохатський проти України» (скарга № 55637/19), «Парамущак та Шпаковський проти України» (скарга № 34745/19), «Парінов проти України» (скарга № 48398/17), «Саханенко проти України» (скарга № 9749/11), «Шилов проти України» (скарга № 77426/17), «Тесля та інші проти України» (скарга № 38110/19), «Тейтел та Матвєєва проти України» (скарга № 33182/19); 17 грудня 2020 року — «Будівельно інвестиційна група № 1 проти України» (скарга № 56903/10), «Карташов проти України» (скарга № 66362/11) і «Третяк проти України» (скарга № 16215/15).