Цікавий феномен третейських судів в українських реаліях полягає в тому, що цей інститут де–юре існує вже багато років, проте де–факто до нього звертаються вкрай рідко. Причини цьому різні — від недостатньої обізнаності громадян щодо такого способу врегулювання спорів до банальної недовіри і невпевненості в ефективності та об’єктивності таких інстанцій. Відтак, уряд України взяв на себе місію змінити це за допомогою проєкту Закону № 3045 «Про внесення змін до деяких законів України (щодо вдосконалення порядку утворення та діяльності третейських судів з метою відновлення довіри до третейського розгляду)».

Як відомо, ще у 2004 році Верховною Радою України було прийнято Закон «Про третейські суди» (Закон), який регулює питання утворення і діяльності третейських судів, а також встановлює вимоги щодо третейського розгляду. Як зазначають творці законодавчої ініціативи, за час дії цього Закону до нього було внесено чимало змін, при цьому найбільш суттєві — до статті 6 Закону, якими третейським судам було обмежено підвідомчість справ у зв’язку з поширенням шахрайства щодо нерухомості. Завдяки законодавчим змінам усунено ряд передумов, які робили можливим використання третейських судів з метою незаконних дій. Однак на сьогодні рівень підтримки третейського вирішення спорів в Україні залишається надзвичайно низьким.

Фактично, законопроєктом пропонується внести певні зміни до положень Закону та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» і відповідно передбачити зміну порядку державної реєстрації третейських судів, зокрема визначення Міністерства юстиції України єдиним суб’єктом державної реєстрації постійно діючих третейських судів. Окрім цього, уряд пропонує посилити вимоги щодо організацій, за яких можуть утворюватися постійно діючі третейські суди, а саме — визначити, що такі організації мають бути неприбутковими і внесені до Реєстру неприбуткових установ та організацій, а строк їхньої діяльності від моменту державної реєстрації як юридичної особи до прийняття рішення про утворення третейського суду повинен перевищувати п’ять років. Також планується розширення повноважень Третейської палати України. Зокрема, до її повноважень буде віднесено встановлення відповідності засновника утворюваного постійно діючого третейського суду вимогам Закону та надання відповідного висновку, а у разі невиконання засновником постійно діючого третейського суду вимог Закону Третейська палата України повинна буде звернутись до органу державної реєстрації з відповідною заявою.

Та, мабуть, одним із найбільш довгоочікуваних нововведень має стати зміна підвідомчості щодо справ, які зможуть розглядати третейські суди, а саме — можливість розгляду третейськими судами спорів у справах про нерухомість (положення набудуть чинності через три роки з моменту набуття чинності цим Законом). Ініціатори законопроєкту наголошують, що документ також передбачає здійснення перереєстрації постійно діючих третейських судів відповідно до нових вимог Закону, а от діяльність постійно діючих третейських судів, які не звернуться до органу державної реєстрації у встановлений строк, буде припинена у судовому порядку.

Михайло Корчинський, молодший юрист МЮГ Eterna Law, підкреслив, що ще з прес–релізу Міністерства юстиції України було зрозуміло, що законопроєктом планується змінити порядок державної реєстрації третейських судів, посилити вимоги до організацій, при яких можуть утворюватися постійно діючі третейські суди, збільшити обсяг повноважень Третейської палати України, а також дещо розширити підвідомчість справ. Однак, як зазначив юрист, не зовсім зрозуміла логіка Міністерства юстиції щодо того, яким чином зазначені зміни відновлять довіру суспільства до третейських судів, адже майже всі ці зміни покликані здебільшого підвищити контроль держави за роботою третейських судів. «Єдина ініціатива, яка серед перерахованих може претендувати на збільшення «довіри суспільства», — розширення підвідомчості (арбітрабельності) третейських судів завдяки виключенню пункту 7 частини 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди», тим самим надавши можливість третейським судам розглядати спори щодо нерухомого майна. Розширення арбітрабельності є правильним рішенням, і ми вважаємо, що необхідно продовжувати рухатися цим шляхом як щодо питання міжнародного арбітражу, так і щодо питання третейського розгляду», — відзначив пан Корчинський.

Позаяк зміниться регулювання щодо третейських судів, яка доля чекає на третейську угоду, а конкретніше — чи стане вона обов’язковою? Михайло Корчинський констатує, що за чинним законодавством щодо третейських судів сторона може уникнути передачі спору на розгляд такого суду, незважаючи на наявну третейську угоду. Так, у параграфі 2 пункту 1 частини 3 статті 17 Закону передбачено: «якщо одна зі сторін не призначить чи не обере належної кількості третейських суддів протягом 10 днів після отримання прохання про це від іншої сторони або якщо призначені чи обрані сторонами третейські судді протягом 10 днів після їх призначення чи обрання не оберуть ще одного третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетентного суду». Те ж стосується і одноосібного розгляду. Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 17 Закону «якщо спір підлягає вирішенню третейським суддею одноособово і після звернення однієї сторони до іншої з пропозицією про призначення чи обрання третейського судді сторони не призначать чи не оберуть третейського суддю, то розгляд спору в третейському суді припиняється і цей спір може бути переданий на вирішення компетентного суду». Тому складається ситуація, коли окремі норми Закону дозволяють уникнути третейського розгляду і надалі звертатися до суду загальної юрисдикції. «Наприклад, у міжнародному арбітражі сторона в односторонньому порядку не може відмовитися від розгляду спору в арбітражі за наявної дійсної арбітражної угоди. Фактично згадані норми ламають концепцію обов’язковості арбітражної угоди, в цьому випадку — третейської угоди», — стверджує пан Корчинський.

Варто відзначити, що, незважаючи на певні неточності, саме ця законодавча ініціатива досить привітно сприймається правовою спільнотою. Однак чи здатна вона реально підвищити довіру громадян до третейських судів або хоча б звернути їхню увагу на цей інститут для подальшого більш глибокого вивчення, говорити зарано.

Альона СТУЛІНА, «Судовий вісник»