В

ерховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного господарського суду розглянув 20 листопада 2020 року касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на постанову Південно­західного апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 1 серпня 2019 року у справі за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до приватного підприємства «Н» — про стягнення 303 567,80 грн та виселення.

ПРОВАДЖЕННЯ У СУДАХ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Короткий зміст позовних вимог та заперечень проти позову

1. 14 травня 2019 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до приватного підприємства «Н», в якій просив суд стягнути з відповідача 243 688,57 грн заборгованості з орендної плати, 19 649,45 грн пені за несвоєчасну сплату орендної плати та 40 229,78 грн неустойки за прострочення повернення об’єкта оренди; виселити приватне підприємство «Н» з нежилих приміщень першого поверху № 1, загальною площею 144,6 м², що розташовані за адресою *; на користь департаменту комунальної власності Одеської міської ради стягнути з відповідача витрати зі сплати судового збору.

1.1. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на неналежне виконання відповідачем договору оренди нежитлового приміщення № ** від 31 березня 2016 року щодо сплати орендної плати та повернення відповідачем об’єкта оренди після закінчення терміну дії зазначеного договору.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2. 1 серпня 2019 року рішенням Господарського суду Одеської частково задоволено позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до приватного підприємства «Н» про стягнення 303 567,80 грн та виселення; стягнуто з приватного підприємства «Н» на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 243 688,57 грн заборгованості з орендної плати, 19 649,45 грн пені, 33 524,72 грн неустойки та 6 369,78 грн витрат зі сплати судового збору; виселив ПП «Н» з нежилих приміщень першого поверху № 1, загальною площею 144,6 м², що розташовані за адресою: * на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
3. Місцевим судом встановлено, що 31 березня 2016 року між Департаментом комунальної власності Одеської міської ради (орендодавцем) та ПП «Н» (орендарем) укладено договір оренди нежитлового приміщення № ** (Договір), відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежилі приміщення першого поверху № 1, загальною площею 144,6 м², які розташовані за адресою *.
4. Судом також встановлено, що відповідач мав сплатити 270 971,49 грн орендної плати за період з 1 травня 2017 року по 15 березня 2019 року, однак сплатив лише 25 000 грн, у зв’язку з чим у нього утворилась заборгованість перед позивачем на суму 243 688,57 грн.
5. Дослідивши положення пункту 2.4 та пункту 5.2 договору оренди № ** від 31 березня 2016 року, місцевий суд дійшов висновку, що орендар повинен був вносити орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності, а за несвоєчасне внесення орендної плати орендар повинен був сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за кожен день прострочки. Водночас нарахування пені за прострочку виконання обов’язку припиняється через один рік з дня, коли обов’язок повинен був бути виконаний. Здійснивши перевірку, суд погодився з правильністю розрахунку позивача щодо стягнення з відповідача пені за прострочення здійснення орендних платежів за травень 2018 — березень 2019 року на суму 19 649,45 грн.
6. Місцевим судом встановлено, що відповідно до пункту 1.3 термін дії договору оренди встановлено з 31 березня 2016 року до 28 лютого 2019 року. Також судом встановлено, що листом № *** від 6 березня 2019 року позивач повідомив ПП «Н» про закінчення строку дії зазначеного договору 28 лютого 2019 року, а також про те, що на новий строк дії договору продовжуватись не буде та наполягав на звільненні орендованих приміщень до 14 березня 2019 року з оформленням акта приймання­передачі.
7. Судом встановлено, що станом на час розгляду спору в місцевому суді відповідачем не виконано умови договору оренди 31 березня 2016 року, який припинив свою дію по закінченні строку, на який його було укладено, внаслідок чого в орендаря виник обов’язок відповідно до пункту 4.7 Договору щодо звільнення приміщення з оформленням акта приймання­передачі у 15­денний строк. З огляду на таке відповідач повинен був повернути позивачу орендовані приміщення до 15 березня 2019 року включно, а тому у позивача виникло право на стягнення з відповідача в порядку частини 2 статті 785 Цивільного кодексу (ЦК) України неустойки в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення орендодавцю.
8. Місцевий суд перевірив правильність наданого позивачем розрахунку суми неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України, здійснений за період з 16 березня 2019 року по 30 квітня 2019 року, та встановив, що його здійснено з включенням сум податку на додану вартість. Здійснивши власний розрахунок неустойки, місцевий суд зазначив, що сума неустойки, яка підлягає стягненню з відповідача за період прострочення повернення приміщень з 16 березня 2019 року по 30 квітня 2019 року, становить 33 524,72 грн без включення податку на додану вартість до суми орендної плати, яка визначена умовами договору оренди.

Також суд погодився з обґрунтованістю позовної вимоги про виселення відповідача із займаних приміщень з огляду на встановлення факту припинення договору оренди по закінченні строку його дії.

9. Постановою 17 грудня 2019 року Південно­західний апеляційний господарський суд апеляційну скаргу позивача в частині оскарження рішення місцевого суду щодо стягнення неустойки на суму 33 524,72 грн залишив без задоволення; рішення Господарського суду Одеської області від 1 серпня 2019 року у зазначеній частині — залишив без змін.
10. Апеляційний суд, перевіривши повноту оцінки доказів, погодився з правильною оцінкою обставин справи місцевим судом, не зазначаючи про необхідність іншої оцінки доказів у справі.
11. Застосувавши положення статті 11, частини 1 статті 549, частин 1, 2 статті 551, статей 764, 785 ЦК України, статті 29 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» апеляційний суд дійшов висновку, що законодавцем визначено розмір подвійної плати за користування майном у випадку його неповернення після припинення договору оренди саме як неустойку і така правова природа її як неустойки зумовлює визначення правових підстав щодо можливості нарахування на неї податку на додану вартість згідно з нормами податкового законодавства саме як щодо неустойки.
12. Застосувавши положення статті 185, пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу (ПК) України (в редакції, яка діє з 1 січня 2017 року), апеляційний суд дійшов виснов­ку, що за загальним правилом неустойка не відноситься до бази оподаткування податком на додану вартість, тому на неустойку не може нараховуватися цей податок.
13. Апеляційний суд зазначив, що базовою ставкою орендної плати згідно з пунктом 2.2 договору оренди є 8600 грн за перший місяць після підписання договору оренди, без урахування індексу інфляції та ПДВ. З урахуванням положень частин 1, 2 статті 762 ЦК України та пункту 2.2 договору, апеляційний суд погодився з вис­новком місцевого суду про те, що орендна плата за користування майном створює додаткову вартість та має сплачуватися з урахуванням ПДВ. Однак у випадку­використання базової ставки орендної плати як складової частини для розрахунку неустойки податок на додану вартість не може включатися до складу базового платежу, оскільки відповідно до статті 185 ПК України штрафні санкції (неустойка, штраф) не є об’єктом оподаткування ПДВ. Перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок неустойки, суд апеляційної інстанції погодився з правильністю арифметичного розрахунку розміру подвійної орендної плати за період з 16 березня 2019 року по 30 квітня 2019 року.
14. Апеляційний суд зазначив, що правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/9328/17, не підлягає врахуванню при розгляді даної справи, оскільки у справі № 910/9328/17 перед судом не поставало питання щодо правомірності включення до розрахованої суми неустойки податку на додану вартість, обставини цієї справи відрізняються від обставин справи № 916/1319/19.
15. Також апеляційний суд вважав необґрунтованими посилання скаржника на роз’яснення Вищого господарського суду України (пункт 5.4 постанови пленуму Вищого господарського суду від 29 травня 2013 року № 12 «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна») як підстави для скасування рішення місцевого суду в оскаржуваній частині з посиланням на те, що чинне процесуальне законодавство не визначає правові позиції Вищого господарського суду України як такі, що є обов’язковими для врахування господарськими судами, згадане роз’яснення не стосується досліджуваного питання щодо сплати ПДВ, а стосується застосування частини 2 статті 785 ЦК України в контексті вимог про позовну давність (загального строку чи спеціального).

Процедура касаційного провадження у Верховному Суді

16. 3 лютого 2020 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Одеської області від 1 серпня 2019 року та постанову Південно­західного апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року до суду касаційної інстанції.

<…>

24. Ухвалою 25 серпня 2020 року Верховний Суд передав на розгляд об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справу разом із касаційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 1 серпня 2019 року та постанову Південно­західного апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року.

<…>

Підстави для передання справи на розгляд Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верхов­ного Суду

27. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду під час розгляду касаційної скарги позивача у справі № 916/1319/19, спір у якій виник щодо правомірності нарахування позивачем не­устойки у розмірі подвійної плати за користування відповідачем нежилим приміщенням у зв’язку із простроченням повернення об’єкта оренди з урахуванням суми податку на додану вартість (ПДВ), дійшла висновку про необхідність відступу від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду 29 березня 2018 року у справі № 914/730/17, 30 жовтня 2019 року у справі № 924/80/19 та 7 квітня 2020 року у справі № 924/599/19, щодо правової природи неустойки як самостійної майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин за порушення наймачем обов’язку з повернення речі. Визначення її подвійною платою за користування річчю за час прострочення, а не штрафною санкцією в розумінні статті 549 ЦК України та статті 230 Господарського кодексу (ГК) України.
28. Також колегія суддів зауважила, що за змістом абзацу 3 пункту 188.1 статті 188 ПК України (в редакції, чинній у період нарахування спірної суми неустойки з 16 березня 2019 року по 30 квітня 2019 року, розрахованої з включенням ПДВ) убачається, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов’язань.
29. В основу оскаржуваних рішень у справі № 916/1319/19 про часткове задоволення позовних вимог щодо стягнення 40 229,78 грн неустойки, нарахованої за прострочення повернення відповідачем орендованого майна, покладено висновок судів попередніх інстанцій про те, що встановлена частиною 2 статті 785 ЦК України неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення є штрафною санкцією в розумінні статті 230 ГК України та відповідно до статей 185, 188 ПК України не є об’єктом оподаткування ПДВ, тому ПДВ на неустойку не має включатися при її стягненні.
30. Колегія суддів вважала, що чинне цивільне та господарське законодавство не встановлює вичерпного переліку видів штрафних санкцій та не передбачає виняткового характеру певного виду неустойки, а положення абзацу 3 пункту 188.1 статті 188 ПК України є загальними щодо визначення бази оподаткування та уточнюють, що неустойка до складу договірної (контрактної) вартості не включається. Тобто вона не є об’єктом оподаткування ПДВ. З огляду на таке колегія суддів Верховного Суду вбачала підстави для відступу від висновку, викладеного у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду у справах № 914/730/17, № 924/80/19 та № 924/599/19 і передала справу № 916/1319/19 на розгляд Об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги позивача

31. Скаржник доводив, що рішення судів попередніх інстанцій прийняте з неправильним застосуванням частини 2 статті 785 ЦК України та зазначав, що неустойка, яка виникає внаслідок порушення зобов’язання орендаря з передачі предмета оренди по закінченні строку договору оренди, не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою статтею 549 ЦК України, на неї не поширюються приписи пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України про спеціальну позовну давність. Зазначений особливий статус цієї неустойки обумовлений тим, що зобов’язання наймача з повернення орендованого майна виникає після закінчення договору оренди і наймодавець у цьому випадку позбавлений можливості застосувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання ним свого зобов’язання з повернення предмета оренди, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі, передбаченому частиною 2 статті 785 ЦК України. Обставини щодо продовження орендарем, щодо якого припинився договір оренди, фактично користуватись орендованим приміщенням, сплачувати плату за користування ним та інші платежі, отримувати дохід від здійснення підприємницької діяльності у такому приміщенні, не виключають відповідальність, встановлену частиною 2 статті 785 ЦК України (такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду 10 квітня 2018 року у справі № 910/9328/17).
32. Скаржник аргументував, що судами помилково до спеціальної санкції за частиною 2 статті 785 ЦК України застосовано загальне поняття штрафних санкцій, передбачене за статтею 230 ГК України, згідно з якою штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
33. Скаржник доводив, що обчислення санкції за частиною 2 статті 785 ЦК України не здійснюється у відсот­ках від суми невиконання або неналежного виконання зобов’язання (як штрафу), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (як пені), що відповідає визначенню частин 2–3 статті 549 ЦК України. З огляду на таке розуміння особливостей неустойки за частиною 2 статті 785 ЦК України склалася судова практика про те, що застосування до відповідних позовів спеціальної позов­ної давності, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 258 ЦК України, є помилковим. Крім того, скаржник зазначив, що передбачені статтею 785 ЦК України наслідки, пов’язані з моментом припинення договору оренди (найму), визначені в частині 2 статті 291 ГК України, згідно з якою договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.
34. Відзиву на касаційну скаргу відповідачем не надано.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

А. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

А.1. Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

35. Діючи в межах повноважень касаційного суду відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, об’єднана палата Касаційного господарського суду Верховного Суду здійснює перегляд постанови апеляційного суду та рішення місцевого суду в межах доводів касаційної скарги згідно з пунктами 30–32 описової частини цієї постанови про неправильне застосування судами частин 2–3 статті 549 та частини 2 статті 785 ЦК України та статті 230 ГК України.

А.2. Юридична оцінка доводів касаційної скарги і вис­новків судів попередніх інстанцій та мотиви прийняття (відхилення) доводів касаційної скарги

36. Відповідно до статті 29 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», в редакції Закону України № 2269­XII від 10 квітня 1992 року чинній на час розгляду виникнення спірних правовідносин, за невиконання зобов’язань за договором оренди, в тому числі за зміну або розірвання договору в односторонньому порядку, сторони несуть відповідальність, встановлену законодавчими актами України та договором.
37. Згідно зі статтею 283 ГК України, до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
38. Користування майном за договором оренди є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору оренди та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмету найму та суб’єктів договірних правовідносин.

Відносин оренди з неправомірного користування майном можуть регулюватися положеннями договорів, які визначають наслідки неправомірного користування майном та нормами законодавства, які в імперативному порядку застосовуються до осіб, які порушили зобов’язання в сфері орендних відносин.

39. За приписами статті 549 ЦК України — неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
40. Частиною 1 статті 230 ГК України визначено поняття штрафних санкцій за ГК України, якими визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (не­устойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Отже, положеннями статті 549 ЦК України та статті 230 ГК України визначене загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов’язання.

41. Частиною 1 статті 785 ЦК України регламентовано, що у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. А частиною 2 статті 785 ЦК України передбачено санкцію за порушення такого зобов’язання (якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення).

Отже, в розумінні загальних та спеціальних норм права, санкція (неустойка), яка передбачена статтею 785 ЦК України є мірою відповідальності, визначеною законодавцем за неправомірне користування майном після припинення договору. З огляду на те, що зазначена міра відповідальності застосовується до триваючого правопорушення (неповернення майна орендодавцю), санкція також має характер тривалості у часі (зобов’язання сплатити подвійну плату за користування річчю за весь час неправомірного користування майном).

Відтак, зазначена санкція (неустойка) як така, що визначена спеціальною нормою права, має певні особливості у застосуванні порівняно з іншими штрафними санкціями, які охоплюються загальними визначеннями статті 230 ГК України та статті 549 ЦК України.

42. З огляду на такі висновки Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з правовими висновками щодо застосування частини 2 статті 785 ЦК України як особливої міри відповідальності, що визначена законодавцем за правовою природою як неустойка та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності (оскільки частиною 2 передбачене право сторони стягнути таку неустойку за весь час неправомірного користування майном після припинення дії договору), а зокрема, щодо незастосування до неї положень статті 232 ГК України про припинення нарахування штрафних санкцій по закінченні 6 місяців, оскільки інше передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України.

У контексті зазначеного Об’єднана палата не вбачає підстав для відступу від правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 20 березня 2012 року у справі № 3­13гс12, від 18 квітня 2011 року у справі № 3­36гс11, від 18 квітня 2011 року у справі № 3­33гс11, від 26 грудня 2011 року у справі № 3­140гс11 та необхідності передання цієї справи на розгляд Великої Палати.

43. Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V «Податок на додану вартість» ПК України. Статтею 185 ПК України, яка входить до цього розділу, об’єктом оподаткування податком на додану вартість (ПДВ) визначено: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об’єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 ­цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Отже, застосування будь­яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов’язань до юридичної особи не віднесено законодавцем до об’єктів оподаткування ПДВ.

44. Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається, виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв’язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками — суб’єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь­які суми коштів, вартість матеріальних і ­нематеріальних активів, що передаються платнику ­податків безпосередньо покупцем або через будь­яку третю особу у зв’язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати, відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування упущеної вигоди за рішеннями міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів або іноземних судів, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов’язань.

45. Отже, ПК України як спеціальним нормативним актом, що визначає будь­які питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не передбачено включення до бази оподаткування податком на додану вартість будь­яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов’язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому для цілей оподаткування законодавцем не передбачено виключень щодо спеціальної неустойки, передбаченої частиною 2 статті 785 ЦК України.
46. Виходячи із системного аналізу пункту 9.1 статті 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 статті 14, статті 180, статті 188 ПК України, податок на додану вартість (ПДВ) — це загальнодержавний непрямий податок, який входить у ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість — знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо).

Додана вартість (Value Added) це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Виходячи з аналізу частини 2 статті 785 ЦК України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов’язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.

Неустойка, нарахована на підставі частини 2 статті 785 ЦК України є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об’єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

47. З огляду на таке Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.
48. Відтак, доводи скаржника відповідно до пунктів 31–33 описової частини цієї постанови Судом відхиляються як необґрунтовані з огляду на висновки, зазначені у пунктах 36–47 мотивувальної частини цієї постанови.
49. Як убачається за змістом прийнятих у справі № 916/1319/19 рішень місцевого та апеляційного судів, в частині оспорюваних в апеляційному та касаційному порядку позовних вимог про стягнення 40 229,78 грн неустойки за прострочення повернення об’єкта оренди, нарахованої позивачем у порядку частини 2 статті 785 ЦК України, суди дійшли висновку про необхідність виключення з наданого позивачем розрахунку суми ПДВ за 16 днів березня 2019 року та за квітень 2019­го. Місцевим судом було проведено власний розрахунок неустойки за цей період, згідно з яким розмір неустойки без урахування ПДВ складає 33 524,72 грн. Перевіривши правильність цього розрахунку, апеляційний суд залишив без змін рішення місцевого суду в оскаржуваній частині.

З огляду на встановлені судами обставини та проведений розрахунок касаційний суд не вбачає неправильного застосування положень частини 2 статті 785, статті 549 ЦК України та статті 230 ГК України, про що зазначалося скаржником у його касаційній скарзі.

Б. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

50. За наслідком касаційного розгляду Верховний Суд формує таку правову позицію щодо застосування частини 2 статті 785 ЦК України.

Частина 2 статті 785 ЦК України є особливим заходом цивільної відповідальності (неустойкою), яка визначається в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення повернення її наймодавцю у разі припинення договору найму та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності відповідно до пункту 1 частини 2 статті 258 ЦК України, оскільки дія такої санкції поширюється на весь час неправомірного користування майном, а також щодо незастосування до неї положень статті 232 ГК України про припинення нарахування штрафних санкцій по закінченні 6 місяців, оскільки частиною 2 статті 785 ЦК України передбачено інше (дію санкції на весь період неправомірного користування майном).

51. Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України, при розрахунку розміру неустойки згідно з частиною 2 статті 785 ЦК України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму, не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.
52. З огляду на правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права та спростування доводів касаційної скарги, рішення апеляційного та місцевого суду слід залишити без змін.
53. Об’єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не дійшла висновку про необхідність відступу від правової позиції про те, що санкція за неправомірне користування об’єктом оренди після закінчення договору оренди, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України є спеціальною неустойкою, яка визначається в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення, що застосовується до порушника господарського зобов’язання з врахуванням особливостей такого застосування, які передбачені приписами частини 2 статті 785 ЦК України, а зокрема, від правових висновків Верховного Суду у постановах 29 березня 2018 року у справі № 914/730/17, 30 жовтня 2019 року у справі № 924/80/19 та 7 квітня 2020 року у справі № 924/599/19, оскільки ними не вирішувалося питання про можливість включення податку на додану вартість до базової орендної плати, яка є мірилом в розрахунку такої санкції. Отже, правовідносини у даній справі та у зазначених до порівняння справах є різними.

В. Судові витрати

54. У зв’язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги, згідно зі статтею 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору за її подання і розгляд залишаються за скаржником.

На підставі викладеного та керуючись статтями 240, 308, 309, 314, 315, 317, 326 ГПК України, Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного господарського суду постановив:

1. Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення.
2. Постанову Південно­західного апеляційного господарського суду від 17 грудня 2019 року та рішення Господарського суду Одеської області від 1 серпня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прий­няття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 20 листопада 2020 року. Справа № 916/1319/19. Головуючий — Катеринчук Л.Й. Судді — Баранець О.М., Дроботова Т.Б., Львов Б.Ю., Пільков К.М., Ткач І.В.)