Оскільки позивач об’єднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам, і немає законних підстав для їх роз’єднання в окремі провадження таким чином, щоб після роз’єднання Верховний Суд як суд першої інстанції міг розглядати у самостійному провадженні позовні вимоги до Уповноваженого Верховної Ради України, які цьому суду за правилами виключної підсудності не підсудні, суд першої інстанції ухвалив правильне рішення про повернення позовної заяви її авторові
Велика Палата Верховного Суду розглянула 2 жовтня 2019 року в порядку письмового провадження апеляційну скаргу гр–на Р., який діє через адвоката А., на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 року в адміністративній справі за позовом гр–на Р. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС, Комісія), Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Уповноважений Верховної Ради України) Денісової Людмили Леонтіївни — про визнання протиправним та скасування рішення про звільнення, поновлення на посаді та встановила таке.
У липні 2019 року позивач звернувся до суду із позовними вимогами:
— зобов’язати ВККС та Уповноваженого Верховної Ради України поновити гр–на Р. на посаді члена ВККС;
— визнати протиправним та скасувати наказ № 321-к/тр від 11 липня 2019 року виконувача обов’язків голови Комісії Бутенка Володимира Івановича в частині відрахування гр–на Р. зі штату ВККС України;
— визнати протиправним та скасувати наказ № 471/к від 27 червня 2019 року Уповноваженого Верховної Ради України «Про звільнення гр–на Р. з посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України»;
— визнати протиправним та скасувати наказ № 61.15/19 від 27 червня 2019 року Уповноваженого Верховної Ради України «Про проведення публічного конкурсу з добору кандидатів для призначення членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України».
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 липня 2019 року позовну заяву повернув позивачу на підставі пункту 6 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України.
Цей суд дійшов висновку, що гр–н Р. у своїй позовній заяві об’єднав кілька позовних вимог до різних відповідачів, на розгляд яких поширюється юрисдикція адміністративних судів різного інстанційного рівня як судів першої інстанції. Із посиланням на частину 4 статті 22 КАС України, яка встановлює перелік справ, підсудних Верховному Суду як суду першої інстанції, суд мотивував, що Верховному Суду підсудні спори з вимогами до ВККС, але не до Уповноваженого Верховної Ради України. Наведений у цій статті перелік справ, які підсудні Верховному Суду як суду першої інстанції, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.
З погляду суду об’єднання позивачем позовних вимог, на які за суб’єктною та виключною підсудністю поширюється юрисдикція судів різного інстанційного рівня як судів першої інстанції, є недотриманням ним вимог частини 5 статті 172 КАС України, відповідно до якої не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам. Відступ від вимог цієї норми може призвести до того, що позовні вимоги, які підсудні адміністративним судам різного інстанційного рівня як судам першої інстанції, будуть розглядатися одночасно судом, якому одні з них за законом йому не підсудні, та за відсутності законних підстав їх роз’єднати в окремі провадження без створення перешкоди для виконання завдання адміністративного судочинства (частина 6 статті 172 КАС України).
Гр–н Р. не погодився із таким судовим рішенням. Вважає його незаконним і необґрунтованим, таким, що ухвалене за наслідками неповного з’ясування всіх обставин справи, що мають значення для справи, і з порушеннями вимог процесуального закону, що потягло неправильне вирішення питання. Просить скасувати рішення суду першої інстанції як незаконне й ухвалити нове рішення про направлення справи до цього самого суду для продовження розгляду.
Переконує, що неправильно виснував про неможливість об’єднання в одній позовній заяві вимог до Комісії та Уповноваженого Верховної Ради України, позаяк така можливість випливає з положень КАС України. Наголошує, що цей Кодекс не містить заборони на об’єднання позовних вимог до ВККС і Уповноваженого Верховної Ради України і не перешкоджає Верховному Суду розглядати їх одночасно.
Вважає, що суд першої інстанції не врахував правил КАС України, які визначають правила підсудності щодо спорів, підсудних судам різних юрисдикцій, проігнорував принцип, за яким у разі підсудності справи судам різних інстанцій (юрисдикцій) її розгляд здійснює суд вищої інстанції, не надав значення доводам позивача, що об’єднання позовних вимог відбулось відповідно до норм глави 2 «Адміністративна юрисдикція» розділу І КАС України та статті 172 цього Кодексу.
На думку позивача, суд уповні не з’ясував обставин, викладених у позовній заяві, й не врахував, що ВККС та Уповноважена особа Верховної Ради України беруть спільну участь у призначенні члена ВККС, оскаржені накази є взаємопов’язаними і розгляд позовних вимог в одному провадженні є доцільним, обґрунтованим та виправданим.
Посилається також на те, що через спірність його повноважень як члена ВККС, оскаржені накази Комісії і Уповноваженого Верховної Ради України можуть стати підставами для оскарження інших актів ВККС і Вищої ради правосуддя, перевірка законності яких інстанційно належить до розгляду Верховного Суду, тому заявлені вимоги за своїми юридичними наслідками найбільш наближені до означених підстав й тому повинні розглядатися Верховним Судом.
Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю–доповідача, дослідила матеріали справи, зважила на письмові звернення до суду, що стосуються суті спору, обговорила доводи апеляційної скарги і дійшла висновку про таке.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно–правових спорах, зокрема спорах щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.
У пункті 3 частини 1 статті 4 цього Кодексу міститься визначення поняття «адміністративний суд», згідно з яким — це суд, до компетенції якого зазначеним Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. За пунктом 5 цієї частини статті під адміністративним судочинством розуміється діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом.
Згідно з частинами 1, 4, 6 статті 21 КАС України позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою. Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна апеляційному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) — місцевому адміністративному суду, таку справу розглядає апеляційний адміністративний суд. Не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.
Положенням цієї процесуальної норми кореспондують правила частини 1 статті 172 КАС України про те, що в одній позовній заяві може бути об’єднано декілька вимог, пов’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.
Водночас у цій статті в частинах 4, 5 та 6 встановлено заборони об’єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких закон встановлює особливості порядку їх розгляду. Зокрема, не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом (частина 4 цієї статті), а також щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам (частина 5 цієї статті).
Поряд із тим закон встановлює умову, за якої суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може (вправі) до початку розгляду справи по суті роз’єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об’єднаних вимог у самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства, і тоді, коли розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, буде продовжувати здійснювати суддя, який прийняв рішення про роз’єднання позовних вимог.
За приписами частини 4 статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно–дисциплінарної комісії прокурорів.
Згідно з частиною 3 статті 27 КАС України правила про виключну підсудність для окремих категорій адміністративних справ може визначатися цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 2 статті 266 КАС України адміністративні справи про законність дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно–дисциплінарної комісії прокурорів, а також законність актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно–дисциплінарної комісії прокурорів розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду не менш ніж з п’яти суддів.
За пунктом 6 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об’єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).
Як убачається зі змісту позовної заяви гр–на Р., у цьому зверненні до адміністративного суду позивач об’єднав кілька вимог до різних суб’єктів відповідальності. Одні з цих вимог, в яких порушується питання незаконності рішення ВККС, за правилами виключної підсудності належать до компетенції Касаційного адміністративного суду як суду першої інстанції, а інші — вимоги про скасування наказу Уповноваженого Верховної Ради України — цьому суду не підсудні.
Оскільки позивач об’єднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам, і немає законних підстав для їхнього роз’єднання в окремі провадження таким чином, щоб після роз’єднання Верховний Суд як суд першої інстанції міг розглядати у самостійному провадженні позовні вимоги до Уповноваженого Верховної Ради України, які цьому суду за правилами виключної підсудності не підсудні, суд першої інстанції ухвалив правильне рішення про повернення позовної заяви її авторові.
Таке рішення є обґрунтованим, відповідає точному змісту процесуального закону і не обмежує право позивача на звернення за захистом до суду.
Посилання скаржника на можливість одночасного розгляду позовних вимог до ВККС і Уповноваженого Верховної Ради України через їхню взаємозалежність і взаємопов’язаність, на перспективу оскарження окремих рішень Вищої ради правосуддя, які ґрунтуються на рекомендаціях ВККС, сформованих, як зазначає скаржник, із задіянням спірних його повноважень члена ВККС, що, у свою чергу, максимально наближує розгляд заявлених вимог Верховним Судом, не впливають на законність оскарженого рішення і не місять підстав для його скасування. Ці доводи є власним баченням скаржника правоможності і доцільності об’єднання в одне провадження кількох позовних вимог, які підсудні різним судам. Однак такі міркування не дозволяють скаржнику не виконувати вимоги закону про неможливість об’єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам, і не забороняють суду застосувати до позивача наслідки невиконання цих вимог закону у вигляді повернення позовної заяви без розгляду.
Не впливають на правильність рішення суду й покликання скаржника на сформований ним принцип розгляду справи судом вищої інстанції позовних вимог, якщо одні з них підсудні йому, а інші — суду нижчої судової інстанції. Із цієї аргументації не випливає, що Верховний Суд як суд першої інстанції вправі розглядати вимоги, які за законом йому не підсудні. Понад те, перебирання на себе повноважень із судового розгляду, які не підсудні відповідному суду, призведе до порушення права особи на розгляд справи судом, встановленим законом, на оскарження його в апеляційному та/чи касаційному порядку, що є неприпустимим.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін.
На підставі частини 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Отже, апеляційну скаргу гр–на Р. слід залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 року — без змін.
Керуючись статтями 169, 172, 243, 266, 315, 316, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду постановила:
— апеляційну скаргу гр–на Р., який діє через адвоката А., залишити без задоволення;
— ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
(Постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року. Справа № 9901/382/19. Суддя-доповідач — Гриців М.І. Судді — Антонюк Н.О., Власов Ю.Л., Єленіна Ж.М., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Пророк В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевич В.Ю., Яновська О.Г.)
© Юридична практика, 1997-2024. Всі права захищені
Кількість адвокатських балів | Вартість |
---|---|
Відеокурс з адвокатської етики | 650 грн |
10 адвокатських балів (включаючи 2 бали за курс з адвокатської етики) | 2200 грн |
16 адвокатських балів (включаючи 2 бали за курс з адвокатської етики) | 3500 грн |
8 адвокатських балів (без адвокатської етики) | 1800 грн |
Щодо додаткової інформації
Email: [email protected]
Тел. +38 (050) 449-01-09
Пожалуйста, подождите…