Щодо порушення правил об’єднання позовних вимог — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА
Головна » Судовий вісник №10 від 25.10.2019 » Щодо порушення правил об’єднання позовних вимог

Щодо порушення правил об’єднання позовних вимог

Оскільки позивач об’єднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам, і немає законних підстав для їх роз’єднання в окремі провадження таким чином, щоб після роз’єднання Верховний Суд як суд першої інстанції міг розглядати 
у самостійному провадженні позовні вимоги до Уповноваженого Верховної Ради України, які цьому суду за правилами виключної підсудності не підсудні, суд першої інстанції ухвалив правильне рішення про повернення позовної заяви її авторові

Велика Палата Верховного Суду розглянулажовтня 2019 року в порядку письмового провадження апеляційну скаргу грна Р., який діє через адвоката А., на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 року в адміністративній справі за позовом грна Р. до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС, Комісія), Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Уповноважений Верховної Ради України) Денісової Людмили Леонтіївни — про визнання протиправним та скасування рішення про звільнення, поновлення на посаді та встановила таке.

У липні 2019 року позивач звернувся до суду із позовними вимогами:

— зобовязати ВККС та Уповноваженого Верховної Ради України поновити грна Р. на посаді члена ВККС;

— визнати протиправним та скасувати наказ  321-к/тр від 11 липня 2019 року виконувача обовязків голови Комісії Бутенка Володимира Івановича в частині відрахування грна Р. зі штату ВККС України;

— визнати протиправним та скасувати наказ  471/к від 27 червня 2019 року Уповноваженого Верховної Ради України «Про звільнення грна Р. з посади члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України»;

— визнати протиправним та скасувати наказ  61.15/19 від 27 червня 2019 року Уповноваженого Верховної Ради України «Про проведення публічного конкурсу з добору кандидатів для призначення членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів України».

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 липня 2019 року позовну заяву повернув позивачу на підставі пункту 6 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України.

Цей суд дійшов висновку, що грн Р. у своїй позовній заяві обєднав кілька позовних вимог до різних відповідачів, на розгляд яких поширюється юрисдикція адміністративних судів різного інстанційного рівня як судів першої інстанції. Із посиланням на частину 4 статті 22 КАС України, яка встановлює перелік справ, підсудних Верховному Суду як суду першої інстанції, суд мотивував, що Верховному Суду підсудні спори з вимогами до ВККС, але не до Уповноваженого Верховної Ради України. Наведений у цій статті перелік справ, які підсудні Верховному Суду як суду першої інстанції, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

З погляду суду обєднання позивачем позовних вимог, на які за субєктною та виключною підсудністю поширюється юрисдикція судів різного інстанційного рівня як судів першої інстанції, є недотриманням ним вимог частини 5 статті 172 КАС України, відповідно до якої не допускається обєднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам. Відступ від вимог цієї норми може призвести до того, що позовні вимоги, які підсудні адміністративним судам різного інстанційного рівня як судам першої інстанції, будуть розглядатися одночасно судом, якому одні з них за законом йому не підсудні, та за відсутності законних підстав їх розєднати в окремі провадження без створення перешкоди для виконання завдання адміністративного судочинства (частина 6 статті 172 КАС України).

Грн Р. не погодився із таким судовим рішенням. Вважає його незаконним і необґрунтованим, таким, що ухвалене за наслідками неповного зясування всіх обставин справи, що мають значення для справи, і з порушеннями вимог процесуального закону, що потягло неправильне вирішення питання. Просить скасувати рішення суду першої інстанції як незаконне й ухвалити нове рішення про направлення справи до цього самого суду для продовження розгляду.

Переконує, що неправильно виснував про неможливість обєднання в одній позовній заяві вимог до Комісії та Уповноваженого Верховної Ради України, позаяк така можливість випливає з положень КАС України. Наголошує, що цей Кодекс не містить заборони на обєднання позовних вимог до ВККС і Уповноваженого Верховної Ради України і не перешкоджає Верховному Суду розглядати їх одночасно.

Вважає, що суд першої інстанції не врахував правил КАС України, які визначають правила підсудності щодо спорів, підсудних судам різних юрисдикцій, проігнорував принцип, за яким у разі підсудності справи судам різних інстанцій (юрисдикцій) її розгляд здійснює суд вищої інстанції, не надав значення доводам позивача, що обєднання позовних вимог відбулось відповідно до норм глави 2 «Адміністративна юрисдикція» розділу І КАС України та статті 172 цього Кодексу.

На думку позивача, суд уповні не зясував обставин, викладених у позовній заяві, й не врахував, що ВККС та Уповноважена особа Верховної Ради України беруть спільну участь у призначенні члена ВККС, оскаржені накази є взаємоповязаними і розгляд позовних вимог в одному провадженні є доцільним, обґрунтованим та виправданим.

Посилається також на те, що через спірність його повноважень як члена ВККС, оскаржені накази Комісії і Уповноваженого Верховної Ради України можуть стати підставами для оскарження інших актів ВККС і Вищої ради правосуддя, перевірка законності яких інстанційно належить до розгляду Верховного Суду, тому заявлені вимоги за своїми юридичними наслідками найбільш наближені до означених підстав й тому повинні розглядатися Верховним Судом.

Велика Палата Верховного Суду заслухала суддюдоповідача, дослідила матеріали справи, зважила на письмові звернення до суду, що стосуються суті спору, обговорила доводи апеляційної скарги і дійшла висновку про таке.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічноправових спорах, зокрема спорах щодо правовідносин, повязаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

У пункті 3 частини 1 статті 4 цього Кодексу міститься визначення поняття «адміністративний суд», згідно з яким — це суд, до компетенції якого зазначеним Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. За пунктом 5 цієї частини статті під адміністративним судочинством розуміється діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно з частинами 1, 4, 6 статті 21 КАС України позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони повязані між собою. Якщо справа щодо однієї з вимог підсудна апеляційному адміністративному суду, а щодо іншої вимоги (вимог) — місцевому адміністративному суду, таку справу розглядає апеляційний адміністративний суд. Не допускається обєднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Положенням цієї процесуальної норми кореспондують правила частини 1 статті 172 КАС України про те, що в одній позовній заяві може бути обєднано декілька вимог, повязаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Водночас у цій статті в частинах 4, 5 та 6 встановлено заборони обєднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких закон встановлює особливості порядку їх розгляду. Зокрема, не допускається обєднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом (частина 4 цієї статті), а також щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам (частина 5 цієї статті).

Поряд із тим закон встановлює умову, за якої суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може (вправі) до початку розгляду справи по суті розєднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька обєднаних вимог у самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання адміністративного судочинства, і тоді, коли розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, буде продовжувати здійснювати суддя, який прийняв рішення про розєднання позовних вимог.

За приписами частини 4 статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційнодисциплінарної комісії прокурорів.

Згідно з частиною 3 статті 27 КАС України правила про виключну підсудність для окремих категорій адміністративних справ може визначатися цим Кодексом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 266 КАС України адміністративні справи про законність дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційнодисциплінарної комісії прокурорів, а також законність актів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційнодисциплінарної комісії прокурорів розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду не менш ніж з пяти суддів.

За пунктом 6 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила обєднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 172 цього Кодексу).

Як убачається зі змісту позовної заяви грна Р., у цьому зверненні до адміністративного суду позивач обєднав кілька вимог до різних субєктів відповідальності. Одні з цих вимог, в яких порушується питання незаконності рішення ВККС, за правилами виключної підсудності належать до компетенції Касаційного адміністративного суду як суду першої інстанції, а інші — вимоги про скасування наказу Уповноваженого Верховної Ради Україницьому суду не підсудні.

Оскільки позивач обєднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам, і немає законних підстав для їхнього розєднання в окремі провадження таким чином, щоб після розєднання Верховний Суд як суд першої інстанції міг розглядати у самостійному провадженні позовні вимоги до Уповноваженого Верховної Ради України, які цьому суду за правилами виключної підсудності не підсудні, суд першої інстанції ухвалив правильне рішення про повернення позовної заяви її авторові.

Таке рішення є обґрунтованим, відповідає точному змісту процесуального закону і не обмежує право позивача на звернення за захистом до суду.

Посилання скаржника на можливість одночасного розгляду позовних вимог до ВККС і Уповноваженого Верховної Ради України через їхню взаємозалежність і взаємоповязаність, на перспективу оскарження окремих рішень Вищої ради правосуддя, які ґрунтуються на рекомендаціях ВККС, сформованих, як зазначає скаржник, із задіянням спірних його повноважень члена ВККС, що, у свою чергу, максимально наближує розгляд заявлених вимог Верховним Судом, не впливають на законність оскарженого рішення і не місять підстав для його скасування. Ці доводи є власним баченням скаржника правоможності і доцільності обєднання в одне провадження кількох позовних вимог, які підсудні різним судам. Однак такі міркування не дозволяють скаржнику не виконувати вимоги закону про неможливість обєднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам, і не забороняють суду застосувати до позивача наслідки невиконання цих вимог закону у вигляді повернення позовної заяви без розгляду.

Не впливають на правильність рішення суду й покликання скаржника на сформований ним принцип розгляду справи судом вищої інстанції позовних вимог, якщо одні з них підсудні йому, а іншісуду нижчої судової інстанції. Із цієї аргументації не випливає, що Верховний Суд як суд першої інстанції вправі розглядати вимоги, які за законом йому не підсудні. Понад те, перебирання на себе повноважень із судового розгляду, які не підсудні відповідному суду, призведе до порушення права особи на розгляд справи судом, встановленим законом, на оскарження його в апеляційному та/чи касаційному порядку, що є неприпустимим.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення — без змін.

На підставі частини 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Отже, апеляційну скаргу грна Р. слід залишити без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 року — без змін.

Керуючись статтями 169, 172, 243, 266, 315, 316, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

— апеляційну скаргу грна Р., який діє через адвоката А., залишити без задоволення;

— ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року. Справа № 9901/382/19. Суддя-доповідач — Гриців М.І. Судді — Антонюк Н.О., Власов Ю.Л., Єленіна Ж.М., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Пророк В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Ткачук О.С., Уркевич В.Ю., Яновська О.Г.)

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Інші новини

PRAVO.UA