Велика Палата Верховного Суду розглянула 10 листопада 2020 року у порядку письмового провадження справу за позовом акціонерного товариства закритого типу «Г» до гр­на Н., товариства з обмеженою відповідальністю «Ф», публічного акціонерного товариства «Р», третя особа — приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу М., — про визнання договору про відступлення прав недійсним, за касаційною скаргою акціонерного товариства закритого типу «Г» на рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2017 року.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог

1. У грудні 2014 року акціонерне товариство закритого типу «Г» (АТЗТ «Г») звернулося до суду з позовом до гр­на Н. , посилаючись на те, що 19 липня 2006 року на забезпечення виконання фізичною особою — підприємцем Д. умов кредитного договору, укладеного між АТЗТ «Г» та акціонерним банком «А» (АБ «А»), правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Р» (ПАТ «Р») було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого позивач передав в іпотеку нежитлову будівлю загальною площею 2232,4 м² за адресою *. Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 січня 2013 року, яке набрало законної сили, звернуте стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах.
2. 28 листопада 2014 року ПАТ «Р» на підставі договору факторингу та договору цесії відступило право вимоги за вказаними вище договорами кредиту та іпотеки публічному акціонерному товариству «Комерційний банк «Х» (ПАТ КБ «Х»), яке того ж дня відчужило це право вимоги товариству з обмеженою відповідальністю «Ф» (ТОВ «Ф»).
3. ТОВ «Ф» 28 листопада 2014 року відчужило право вимоги за цими кредитним договором та договором іпотеки гр­на Н.
4. Посилаючись на те, що договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором гр­на Н. було укладено із порушенням вимог частини 1 статті 203 та статті 215 Цивільного кодексу (ЦК) України, позивач просив визнати цей договір недійсним та скасувати у Державному реєстрі іпотек запис про зміну іпотекодержателя.

Короткий зміст судових рішень

5. Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 січня 2014 року до участі у справі як співвідповідачів було залучено ТОВ «Ф» та ПАТ «Р».
6. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2016 року позовні вимоги АТЗТ «Г» задоволено частково. Визнано договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року, укладений між ТОВ «Ф» та гр­ном Н., недійсним. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Розподілено судові витрати.
7. Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що оскаржуваний договір про відступлення прав за своєю правовою суттю є договором факторингу, стороною якого не може бути фізична особа, відтак, цей договір слід визнати недійсним. Відмовляючи у задоволенні вимог про скасування запису в Державному реєстрі іпотек, суд виходив із того, що спір із цього приводу відсутній.
8. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2017 року рішення суду першої інстанції скасоване та ухвалене нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог АТЗТ «Г» відмовлено.
9. Апеляційний суд виходив із того, що договір відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «Ф» та гр­ном Н., не є договором факторингу, тому підстав для визнання його недійсним немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10. У червні 2017 року АТЗТ «Г» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
11. Касаційна скарга мотивована тим, що фізична особа гр­н Н. не може бути стороною договору факторингу, оскільки він не є юридичною особою, не ­включений до реєстру фінансових або банківських установ, не має ліцензії на здійснення відповідної діяльності, зокрема щодо факторингових операцій. Відтак, на думку заявника, договір про відступлення відповідачеві права вимоги за договором іпотеки підлягає визнанню недійсним.
12. Крім того, скаржник посилається на те, що при укладенні оскарженого договору відступлення права вимоги було порушене положення статті 1083 ЦК України.

Доводи інших учасників справи

13. У серпні 2018 року гр­н Н. подав відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на те, що спірний договір не є договором факторингу, просив залишити касаційну скаргу АТЗТ «Г» без задоволення, а рішення апеляційного суду — без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

14. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року відкрите касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
15. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 листопада 2017 року вказану цивільну справу призначено до судового розгляду.
16. Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року № 2147­VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» та пункту 4 статті 403 ЦПК України.
18. Передаючи справу до Великої Палати Верхов­ного Суду, колегія суддів виходила із необхідності відступити від висновку щодо обов’язковості статусу фінансової установи у покупця права вимоги, викладеного у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6­667цс15 та від 13 квітня 2015 року у справі № 6­59цс15, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11.
19. 22 січня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку письмового провадження.

Позиція Верховного Суду

20. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
21. Судами встановлено, що 19 липня 2016 року між АБ «А» (правонаступником якого є ПАТ «Р») та ФОП Д. було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредитні кошти у розмірі 297 тис. дол. США.
22. На забезпечення виконання умов зазначеного договору банк того ж дня уклав із АТЗТ «Г» договір іпотеки, предметом якого є нежитлова будівля загальною площею 2232,4 м² за адресою *.
23. Рішенням Господарського суду Харківської області від 24 січня 2013 року, яке набрало законної сили, звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить АТЗТ «Г», та за рахунок грошових коштів, виручених від реалізації цього майна, вирішено погасили заборгованість, яка виникла у ФОП Д. за кредитним договором від 19 листопада 2016 року у розмірі 270 220,25 дол. США, що еквівалентно 2 159 870 грн 46 коп.
24. 27 листопада 2016 року між гр­ном Н. та ТОВ «Ф» було укладено договір комісії, відповідно до умов якого останнє взяло на себе зобов’язання вчинити правочини щодо придбання права вимоги за зазначеними вище кредитним договором та договором іпотеки за ціною не вищою за 2 100 000 грн у строк до 28 листопада 2014 року.
25. 28 листопада 2016 року ПАТ «Р» на підставі договору факторингу відступило право вимоги за вказаними вище договорами кредиту та іпотеки ПАТ «КБ «Х» за ціною 2 100 000 грн.
26. Того ж дня ПАТ «КБ «Х» на підставі договору факторингу відступило право вимоги за договорами кредиту та іпотеки ТОВ «Ф» за ціною 2 105 000 грн, вказавши при цьому розмір заборгованості за договором кредиту у розмірі 353 604,79 дол. США, що еквівалентно 5 292 362 грн 25 коп.
27. Того ж дня ТОВ «Ф» відчужило право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки гр­ну Н.
28. 1 грудня 2014 року гр­н Н. надіслав АТЗТ «Г» повідомлення про порушення і вимогу про усунення порушеного основного зобов’язання, в якому вказав, що заборгованість за кредитним договором станом на 26 листопада 2014 року складає 352 914,40 дол. США, що еквівалентно 5 296 515 грн 39 коп.
29. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
30. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов’язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
31. Заміна особи в окремих зобов’язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можливе на будь­якій стадії процесу. За змістом статті 512 ЦК України, статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на день укладення договорів факторингу), у разі вибуття кредитора в зобов’язанні він замінюється правонаступником. У разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва (припинення юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення чи ліквідації, спадкування тощо) на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора. Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги. Тому рішення Господарського суду Харківської області від 24 січня 2013 року у справі № 5023/5239/12, яким звернуте стягнення на предмет іпотеки, не було перешкодою для укладення договорів факторингу та договорів про відступлення прав.
32. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України).
33. Відповідно до частини 1 статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов’язанням.
34. Положення частини 1 статті 1083 ЦК України регулюють питання наступного відступлення права грошової вимоги після укладення договору факторингу.
35. Так, наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу (частина 1 статті 1083 ЦК України).
36. В обох договорах факторингу від 28 листопада 2014 року його сторони погодили, що фактор має право розпоряджатися правами вимоги на власний розсуд, у тому числі здійснювати наступне відступлення прав вимоги на користь третіх осіб за будь­яку ціну.
37. Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року № 2121­III, в якій зазначено, що факторинг — це придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.
38. У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь­який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов’язання клієнта перед фактором. Зобов’язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов’язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
39. Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 квітня 2009 року № 231» від 6 лютого 2014 року № 352 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів — суб’єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
40. Зі статей 1077 та 1079 ЦК України та частини 5 статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що договір факторингу зачіпає інте­реси трьох сторін: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності, фактора, яким може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.
41. Фінансова установа — це юридична особа, яка згідно із законом надає одну або декілька фінансових послуг і внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку (пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
42. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 1 того ж Закону фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг належить до фінансових послуг (пункт 11 частини 1 статті 4 Закону).
43. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг є фінансовою послугою, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Вказана норма передбачає правило, за яким фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб’єктами господарювання.
44. Юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг, протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ. У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій (частини 1 та 2 статті 7 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
45. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 дійшла вис­новку про те, що договір факторингу є правочином, який характеризується, зокрема, тим, що йому притаманний специфічний суб’єктний склад (клієнт — фізична чи юридична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності, фактор — банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник — набувач послуг чи товарів за первинним договором).
46. У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фізична особа у будь­якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій, та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов’язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб’єкт, а саме: кредитор — банк або інша фінансова установа.
47. Підстав для відступу від зазначених висновків Велика Палата Верховного Суду не вбачає.
48. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки договорами факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, то воно повинно здійснюватися відповідно до положень цієї глави, яка регулює відносини з факторингу (частина 2 статті 1083 ЦК України). Іншими словами наступне відступлення права грошової вимоги має здійснюватися шляхом укладення саме договору факторингу з відповідним суб’єктним складом його сторін (стаття 1079 ЦК України), а не шляхом укладення договору про відступлення права вимоги з фізичною особою.
49. Як убачається з встановлених судами обставин, із укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з наведеними нормами права.
50. Фактично сторони спірних договорів уклали ряд угод, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.
51. Крім того, відступлення прав за іпотечним договором ТОВ «Ф» могло вчинити лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов’язанням (кредитним договором) шляхом укладення договору факторингу, стороною якого гр­н Н. бути не міг.
52. Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
53. Частиною 1 статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1–3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
54. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оспорюваний договір відступлення прав від 28 листопада 2014 року укладений з порушенням частини 3 статті 512, статті 1054, частини 3 статті 1079, частини 2 статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а відтак, правильно визнаний судом першої інстанції недійсним.
55. Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
56. Ураховуючи те, що судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування запису про зміну іпотекодавця в Державному реєстрі іпотек не оскаржені, тому в касаційному порядку не переглядаються.
57. Крім того, Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності вдаватись до вирішення питання про відступлення від висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 року у справі № 6­667цс15 та від 13 квітня 2015 року у справі № 6­59цс15, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не подібні зі справою, що розглядається.
58. Пунктом 4 частини 1 статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
59. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасоване судове рішення, яке відповідає закону (частина 1 статті 413 ЦПК України).
60. Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі як таке, що ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Щодо судових витрат

61. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
62. Відповідно до частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
63. Ураховуючи задоволення касаційної скарги АТЗТ «Г», Велика Палата Верховного Суду відшкодовує понесені заявником судові витрати за рахунок відповідачів.

Керуючись пунктом 1 частини 1 статті 257, статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду постановила:

— касаційну скаргу АТЗТ «Г» задовольнити;

— рішення Апеляційного суду Харківської області від 17 травня 2017 року скасувати;

— рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2016 року залишити в силі;

— стягнути з гр­на Н. на користь АТЗТ «Г» судовий збір у розмірі 60 грн 90 коп.;

— стягнути з ТОВ «Ф» на користь АТЗТ «Г» судовий збір у розмірі 60 грн 90 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 10 листопада 2020 року. Справа № 638/22396/14­ц. Суддя­доповідач — Ткачук О.С. Судді — Антонюк Н.О., Бакуліна С.В., Британчук В.В., Власов Ю.Л., Гриців М.І., Гудима Д.А., Данішевська В.І., Єленіна Ж.М., Золотніков О.С., Кібенко О.Р., Князєв В.С., Лобойко Л.М., Ситнік О.М., Сімоненко В.М., Уркевич В.Ю., Яновська О.Г.)