Те, що говорять в Україні про судову гілку влади, підтверджує факт, що вона жива. Адже хорошого на адресу судів, суддів, судових рішень у загальному інформаційному просторі можна почути небагато. Так, правники нерідко обговорюють позитивні судові рішення, які поліпшують захист порушених прав, на професійних форумах, відзначають у публікаціях у соцмережах, застосовують у справах клієнтів, але за межами юридичної «тусовки» такі рішення, які б віталися громадою на загальнодержавному рівні з часів рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року у справі про третій тур виборів Президента України, і не пригадаєш.

Звісно, настільки визначальні рішення не можуть ухвалюватися щодня чи навіть щороку (і це теж добре), та у щоденному потоці з’являються справи і ухвалюються судами рішення, які мають значення для значної кількості населення, для бізнесу або для суспільства у цілому. З останніх, до прикладу, можна навести рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (ВС)  від 2 вересня ц.р. у зразковій справі № 520/3939/19 щодо недопустимості подвійного стягнення єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ) з особи, яка є фізичною особою — підприємцем та одночасно самозайнятою особою, яка провадить незалежну професійну діяльність. ВС чітко відзначив: подвійна реєстрація особи як платника ЄСВ не передбачена законом, тому податкові органи не можуть самостійно змінювати статус платника податку і, відповідно, вимагати сплати ЄСВ двічі. Проте аналіз позитивної практики судів не є темою цієї публікації. Загалом більшість правників схиляються до думки, що 90—95 % судових рішень і суддів є, відповідно, справедливими і порядними. Проте на гребені хвилі завжди опиняються ті 5—10 % контроверсійних суджень або інформація про тих суддів, які заплямували своє добре ім’я, і більшість населення не бачить за цією верхівкою сотні, тисячі і навіть мільйони законних судових рішень і тисячі доброчесних суддів. Ми спробуємо зосередитися на причинах, з яких про позитивні судові рішення не говорять на вулицях, і на тому, що треба зробити, аби про таку судову практику знали не менше, ніж про негативну.

Чому?

Перша і, ймовірно, головна причина криється у мові. Суди послуговуються у своїй роботі офіційною діловою, можна сказати юридичною, мовою, яку не до кінця розуміють без «перекладу» 90 % населення. Якщо взяти те рішення у справі, про яку йшлося вище, то, щоб його зрозуміли всі, треба сказати приблизно так: «Якщо ви є підприємцем і одночасно провадите незалежну професійну діяльність як адвокат, судовий експерт чи артист, то вимога сплатити ЄСВ двічі — незаконна». Труднощі перекладу у тому, що юристи, які працюють тривалий час у судовій системі, в якомусь сенсі забувають «неюридичну» мову і не можуть усвідомити, чому їх не розуміють. Це стосується не тільки суддів і помічників суддів, а й працівників апаратів судів, відповідальних за комунікацію.

Друга причина — теж на поверхні, і називається вона менталітет. З часів Льва Толстого всі знають, що «усі щасливі сім’ї щасливі однаково, а всі нещасливі — нещасні по–різному». Ця максима настільки врізалася у нашу генетичну пам’ять, що щось хороше — особисте чи професійне — ми сприймаємо як буденне. Адже так і має бути. А от кожен негативний випадок — заслуговує розголосу. А оскільки «щастя любить тишу», то й розголос надається тільки поганому.

Навіть сьогодні новину чи публікацію з негативним заголовком прочитають частіше, ніж з позитивним, і це стосується навіть тих матеріалів, які фактично ідентичні за змістом, тільки інакше розставлені акценти. Така людська природа — нас вражає тільки те, що жахає, — і з нею не впоратися судовій владі, проте доречно чітко усвідомити цей факт.

Третя, яка дещо логічно витікає з попередньої і криється в суті правосуддя, причина — суди вирішують спори, і одна зі сторін його виграє, а інша — програє. Дуже рідко доводиться чути, що сторона програла, бо зазіхала на те, що їй не належить, або хотіла отримати більше, ніж справедливо, чи просто тому, що погано підготувалася до справи. Тож так повелося, що у суспільстві панує думка начебто виграють спори завдяки майстерності адвоката, а програють винятково через те, що інша сторона «вплинула» або суд «заангажований» і «несправедливий». Це питання загальної юридичної етики, політичної етики (адже такі вислови найбільш болюче чуються від політиків та представників інших гілок влади) і підвищення правової культури у цілому.

Четверта — суди і судді залишаються закритими для суспільства, а все невідоме — страшить. Може, у столиці, у колі правників, слова «я тебе засуджу» звучать комічно, та у селах і районах суд ще викликає острах. Тут треба «дякувати» радянській системі, суд у якій хоч і був «найгуманнішим у світі», проте його авторитет тримався на страху. Інший аспект цієї ж причини — закритість власне суддів. Небажання, а швидше невміння, спілкуватися з громадянами поза судовими процесами викликає відстроненість від суспільного буття. Така замкнутість людини викликає підозри щодо неї, а додаючи повноваження судді — знову приходимо до страху. А страх і авторитет — дуже різні речі.

Ймовірно, є й інші причини, наприклад, персональне несприйняття, конфлікт з кимось із системи, нелюбов до влади як такої тощо, проте суб’єктивні причини не можуть бути подолані загальними засобами. Хоча певним чином їх застосування може вплинути на зміну суб’єктивного ставлення. Тож які засоби можуть бути застосовані у наведених вище цілях?

Що?

Перше, що доречно зробити судам, — встановити діалог із суспільством. Не тільки з іншими гілками влади, а й із громадянами. А для цього треба навчитися говорити мовою, яку зрозуміє більшість населення, і доносити інформацію на території, яка комфортна населенню. Чим більша соціалізація суду, тим менше остраху до нього. Чим більше реально відкритих соціальних проектів — тим більша повага. Так, за останні роки відкритість судів збільшилася в рази: є окремий сайт із сторінками кожного суду, там є новини про діяльність суду, прес–релізи судів направляються ЗМІ різних рівнів, у судах призначено суддів–спікерів, які у разі чого коментують позицію суду тощо, проте це — ще не діалог. Це тільки запрошення до діалогу.

Сухі констатації «надійшов позов» та «ухвалене рішення» не дають нічого конкретного суспільству, аби зрозуміти суд. Треба писати новини так, щоб кожен зрозумів: ось це мені знадобиться тут або це усунуло загальну несправедливість у такому питанні, або у разі чого я зможу захиститися у суді, бо кожен прес–реліз повинен містити послання до громадянина: що відбулося і як це вплине на нього. Якщо ж ідеться про негативні рішення (такі, які суспільство може несприйняти), а ховатися від їх коментування немає сенсу, то інформація обов’язково має супроводжуватися доступним для розуміння поясненням мотивів суду. Наприклад, якщо йдеться про відмову заарештувати особу, яку вважають винною у злочині, то треба пояснити, чому застосовано більш м’який засіб. І тут є важлива різниця: у судовому рішенні треба пояснити, чому не можна застосувати взяття під варту, а людям — чому визначено інший захід.

Як би це не звучало у контексті останніх заяв заступника спікера парламенту Руслана Стефанчука, але у сучасному суспільстві судді повинні бути соціально активними і перестати бути безликими. Вони мусять показати, що є звичайними людьми зі своїми хобі та інтересами, недоліками та слабкостями. Звісно, у межах вимог до суддів. Хтось водить кота на виставки, інший — бігає, третій вишиває хрестиком — це нормально для ділового світу, в якому всі шукаються баланс «життя — робота». Люди повинні знати суддів в обличчя, бачити їх час од часу на відповідному рівні, не тільки коли ті заходять до місцевої адміністрації, а й на громадських прибираннях і марафонах. Кому це потрібно? Та це треба самим суддям! На публічну особу важче тиснути політикам — її ж бо всі знають, а відповідно, її заяви про спроби тиску викличуть більшу підтримку у населення і в професійному середовищі. Громадськості така публічність дає впевненість, що суддя буде справедливим, адже він ризикує не тільки посадою у разі чого, а й своїм добрим ім’ям. Зрештою, це може скласти враження про особу, і запитання про наявність відводів та довіру до суду вже не буде формальним. «Так, я довіряю судді» — можна буде говорити ствердно з огляду на те, що тобі відоме добре ім’я цієї особи, а не тільки з огляду на відсутність негативної інформації про неї.

Зрештою, помірна публічність у рамках вимог суддівської етики дисциплінуватиме і суддю. Коли тебе поважають у рідному місті, коли тебе читає у соцмережі вся Україна — ти не маєш права оступитися.

Так само сайти судів мають отримати реальні обличчя суддів, а не просто переліки прізвищ, які нічого не говорить. Звісно, судді не повинні займатися лише тим, щоб висаджувати дерева чи допомагати у зборі коштів на ремонти лікарень, — для цього є компетентні державні чи муніципальні органи, але достатня соціалізація і прямий контакт з населенням обов’язково має бути.

Участь у заходах теж хороший інструмент комунікації. І чим частіше судова влада буде виходити за коло спілкування серед юристів, тим ліпше для судів. Пояснити бізнесу, чому рішення саме такі, — не менш важливо, ніж населенню. Розповідати, як суд може захистити права громадян, також важливо. Засобів є безліч і на національному, і на місцевому рівнях. Сходити на урок правознавства до школи, відвідати громадські слухання, взяти участь у публічному обговоренні…

Зрозуміло, що, зважаючи на завантаженість суддів та судів і необхідність тривалого періоду для зміни свідомості і переходу до відкритості, такі «персональні» комунікації не можуть бути постійними. Основним посередником між судами і суспільством залишатимуться ЗМІ — друковані, електронні, телевізійні, регіональні і загальнодержавні. І у першу чергу не юридичні ЗМІ, бо ж довіру до суду у суспільстві формують не правники, а ті, хто не мають відношення до юриспруденції. А загальні правила роботи ЗМІ дуже прості. Вони люблять отримувати інформацію першими, оперативно, і розміщують, як правило, те, що отримане раніше.

Тому, відповідно, і поради для судів: бути першоджерелом інформації про себе, про судові рішення і суддів (навіть якщо йдеться про корупційний скандал) — діяти оперативно, давати коментарі оперативно або у максимально короткі строки (якщо ви відмовите двічі, до вас можуть більше не завернутися), і, звісно бути максимально стислими та зрозумілими для людей, які не знаються на праві.

Ірина ГОНЧАР, «Судовий вісник»