Європейський суд з прав людини у червні ухвалив два рішення проти України.

Зокрема, рішенням від 11 червня 2020 року у справі «М.С. проти Словаччини та України» (скарга № 17189/11) визначив, що претензії до Словаччини є неприйнятними, а Україна допустила порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у процесуальному контексті (розслідування фактів жорсткого поводження), а також порушення пунктів 2 та 4 статті 5 Конвенції (право невідкладно повідомляти про причини арешту / право на тримання під вартою виключно на законних підставах, підтверджених судом).

Справа стосувалася скарги афганського мігранта. Заявник був затриманий словацькими прикордонниками під час незаконного переходу кордону і згодом висланий в Україну. У жовтні 2010 року український суд постановив депортувати затриманого до Афганістану, а до того утримувати під вартою у тимчасовому помешканні для іноземних громадян та осіб без громадянства. ЄСПЛ визнав порушення в тому, що не було перевірено заяв про жорстоке поводження під час затримання та арешту, а також що особа не мала повної інформації про причини та підстави свого затримання. Справедлива сатисфакція — 2300 євро компенсації моральної шкоди.

Крім того, 18 червня ЄСПЛ розглянув справу «Сафонов та Сафонова проти України» (скарга № 24391/10). Заявники мали спір з місцевою владою та приватними компаніями щодо квартири та будинку в Ялті (Крим): вони вклали кош­ти у будівництво і стверджували, що набули право власності на квартиру в багатоквартирному будинку, проте таке право було зареєстроване за юридичною особою, яка впродовж спору кілька разів відчужувала спірне право третім особам. У 2009 році було остаточно визнане право власності заявників, покладено обов’язок зареєструвати його, проте судове рішення залишилося невиконаним, а увесь будинок знову перепродали. Зрештою, остаточно право заявників було визнане у квітні 2014 року. ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд), статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб захисту) та, відповідно, статті 1 Першого протоколу до Конвенції (право власності).

Також ЄСПЛ у порядку письмового провадження ухвалив рішення у справах проти України, які стосувалися питань, що вже були предметом розгляду суду, зокрема щодо надмірної тривалості судового розгляду, а саме: 28 травня ц.р. у справах — «Распряхін проти України» (скарга № 70878/12), «Романов проти України» (скарга № 76273/11), «Вишневський та інші проти України» (скарга № 72192/12); 4 червня ц.р. — «Алексєєв проти України» (скарга № 15517/19), «Гарагуля та Сич проти України» (скарга № 42361/12), «Гончарук та інші проти України» (скарга № 25837/18), «Масленніков проти України» (скарга № 41893/14), «Поворозний проти України» (скарга № 5276/13), «Жарченко проти України» (скарга № 45467/19); 11 червня — «МПП «Фортеця» проти України» (скарга № 68946/10) та «Кібальна проти України» (скарги № 70170/10).

Крім того, 4 червня ц.р. рішенням у справі «Юлдашов та інші проти Росії та України» (скарга № 35139/14 та ще 326 заяв) ЄСПЛ виключив із реєстру 327 справ, оскільки вони були ініційовані перед ЄСПЛ представником — адвокатом Наталією Целовальниченко, якій раніше суд заборонив здійснювати представництво в ЄСПЛ, оскільки викрив її у подачі скарг від імені померлих осіб. У цій справі скарги були пов’язані з порушенням прав людини у зв’язку із захоп­ленням влади на Донбасі та окупацією Криму. Усі заявники були зареєстровані на територіях, які не перебували під контролем уряду України, і ЄСПЛ не зміг встановити прямий контакт із заявниками. У заявах не було вказано альтернативних контактних даних, а про їх зміну ЄСПЛ не було офіційно повідомлено як того вимагає положення параграфа 7 правила 47 Регламенту Суду.

ЄСПЛ вважає, що після заборони представляти інтереси в ЄСПЛ адвокат повинна була повідомити клієнтів про такий факт. Разом із тим іншого зв’язку у суду із заявниками, окрім як через відстороненого адвоката, немає, як і немає певності в тому, що вона передала інформацію своїм клієнтам. Тож з огляду на всі факти ЄСПЛ дійшов висновку, що всі ці заявники можуть вважатися такими, що не бажають підтримувати свої скарги, водночас немає жодних доводів того, що ці справи можна продовжувати без підтримки з підстав поваги до прав людини.