Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув 15 січня 2019 року касаційну скаргу державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Е» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 листопада 2018 року у справі за позовом фірми «Д» (Фірма) до державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Е» (Компанія), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача — державне спеціалізоване підприємство «Ч» (Підприємство), — про стягнення 39 392 033,31 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд встановив таке.

Фірма звернулась до Господарського суду м. Києва з позовом до Компанії «Е» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача — Підприємства, про стягнення 39 392 033,31 грн, з яких 3 181 737,81 грн 3 % річних та 36 210 295,50 грн інфляційних втрат за порушення виконання грошового зобов’язання за період з 26 березня 2002 року по 9 жовтня 2017 року.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 18 липня 2018 року позовну заяву Фірми про стягнення 39 392 033,31 грн залишено без розгляду на підставі пункту 7 частини 1 статті 226 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що відповідно до пункту 15.2 Контракту від 7 серпня 1995 року № * спори та розбіжності всякого роду, які виникають у зв’язку з умовами цього контракту, підлягають вирішенню в арбітражному порядку в м. Стокгольмі, Швеція; підсудність загальним судом виключається.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 6 листопада 2018 року ухвалу Господарського суду м. Києва від 18 липня 2018 року скасовано. Матеріали справи направлено до Господарського суду м. Києва для продовження розгляду.

Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що Фірма у позовній заяві обґрунтовує свої вимоги невиконанням Компанією зобов’язання щодо сплати 6 818 943,70 грн, яке виникло на підставі рішення Арбітражного суду м. Стокгольма від 17 липня 2000 року та було визнане на території України ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 листопада 2001 року з видачею виконавчого листа (з урахуванням ухвали Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2002 року про зміну способу виконання рішення Арбітражного суду м. Стокгольма від 17 липня 2000 року з валюти на гривню). Отже, позовні вимоги у даній справі не охоплюються умовами арбітражного застереження, оскільки спір, пов’язаний з порушенням контракту, вже був вирішений на користь Фірми рішенням арбітражного суду від 17 липня 2000 року і є вичерпаним, а тому виконання такого застереження у даній справі є неможливим.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Компанія звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 6 листопада 2018 року, а ухвалу Господарського суду м. Києва від 18 липня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови порушив приписи частини 3 статті 22, частин 2 та 5 статті 236, пункту 3 частини 1 статті 282 ГПК України та не застосував положення статей 4, 37, частини 1 статті 104 Цивільного кодексу УРСР, частини 5 статті 11 Цивільного кодексу (ЦК) України.

Фірма подала відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу — без задоволення.

Від Підприємства відзив на касаційну скаргу не надходив.

8 січня 2019 року від Фірми до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшло клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому Фірма посилається на те, що у даній справі наявне питання предметної та суб’єктної юрисдикції, а саме — наявність чи відсутність підстав для розгляду даного спору в арбітражному порядку в м. Стокгольмі, Швеція.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку про відсутність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки у клопотанні відсутні посилання на те, що спір у цій справі відноситься до юрисдикції іншого суду (ніж господарський), який належить до системи судоустрою України, тобто наведені Фірмою доводи повинні оцінюватися судом у контексті встановлення обставин дотримання/порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального законодавства щодо розгляду в порядку господарського судочинства спору, стосовно якого в контракті було встановлено арбітражне застереження, не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з частиною 6 статті 302 ГПК України.

Вказана правова позиція викладена в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 906/493/16.

Компанією подано клопотання про врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, в якому просить врахувати позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 28 серпня 2018 року у справі № 906/493/16. Вказане клопотання відхиляється колегією суддів Касаційного господарського суду, оскільки у даній справі та у справі № 906/493/16 обставини є різними.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді–доповідача та пояснення представників сторін, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції встановив, що 7 серпня 1995 року Фірмою (продавець) та Підприємством (покупець) було укладено контракт № * на купівлю та монтаж торгово–технологічного обладнання (Контракт), відповідно до умов якого продавець взяв на себе зобов’язання продати та змонтувати обладнання, описане в додатку № 1 до Контракту.

Пунктом 15.2 Контракту передбачено, що спори та розбіжності всякого роду, які виникають у зв’язку з умовами цього контракту, підлягають вирішенню в арбітражному порядку в м. Стокгольмі, Швеція; підсудність загальним судом виключається.

17 липня 2000 року Арбітражним судом м. Стокгольма (Швеція) ухвалено рішення про стягнення з Компанії на користь Фірми 2 787 971,00 німецьких марок плюс відсотки із вказаної суми за відсотковою ставкою 1 % за кожний місяць з 1 січня 1996 року до дня здійснення платежу. Крім того, згідно з рішенням боржник зобов’язаний відшкодувати стягувачу витрати, пов’язані з арбітражним процесом, у розмірі 16 490,00 німецьких марок, 12 871,00 долар США, 118 500,00 шведських крон, 1 000,00 євро, а також сплатити відсотки з вказаних у пункті (а) сум згідно з обліковою ставкою, встановленою Державним банком Швеції, яка діяла протягом прострочення платежу, які нараховуються з дня прийняття рішення до дня такої сплати. Водночас за вказаним рішенням суду боржник зобов’язаний відшкодувати стягувачу гонорари арбітрів, а також сплатити витрати, вказані у рішенні, а саме: 101 200 шведських крон, 120 000 шведських крон і 25 % податку на додану вартість на вказаний гонорар.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 листопада 2001 року частково задоволено клопотання представника Фірми та дозволено виконання рішення Арбітражного суду в м. Стокгольмі від 17 липня 2000 року на території України. Видано виконавчий лист про стягнення з Компанії на користь Фірми боргу в розмірі 2 787 971,00 німецьких марок та витрати, пов’язані з арбітражним процесом, 16 490,00 німецьких марок, 12 871,00 долар США, 118 500,00 шведських крон та 1 000,00 євро. У задоволенні інших вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2002 року змінено спосіб виконання рішення Арбітражного суду в м. Стокгольмі від 17 липня 2000 року. Видано виконавчий лист про стягнення суми боргу з Компанії на користь Фірми в розмірі 6 818 943,70 грн.

У жовтні 2017 року Фірма звернулась до суду з позовом до Компанії про стягнення з останньої 39 392 033,31 грн, з яких 3 181 737,81 грн 3 % річних та 36 210 295,50 грн інфляційних втрат за порушення виконання грошового зобов’язання за період з 26 березня 2002 року по 9 жовтня 2017 року, посилаючись на порушенням зобов’язання за рішенням Арбітражного суду м. Стокгольма від 17 липня 2000 року, яке визнано на території України ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 липня 2001 року з видачею виконавчого листа, і з урахуванням ухвали Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2002 року про зміну способу виконання рішення Арбітражного суду м. Стокгольма від 17 липня 2000 року (з валюти на гривню), та на подальше невиконання виданого судом виконавчого листа.

Відповідно до статті 366 ГПК України підсудність справ за участю іноземних осіб визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно з частиною 5 статтею 4 ГПК України угода сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (міжнародного комерційного арбітражу) допускається. До міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін може бути переданий будь–який спір, що відповідає вимогам, визначеним законодавством України про міжнародний комерційний арбітраж, крім випадків, визначених законом.

Разом із цим вимогами пункту 7 частини 1 статті 226 ГПК України передбачено, що суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно–правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Згідно із статтею 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь–якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі.

Водночас рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року у справі № 15-рп/2002 визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь–якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно–правовими актами.

Відповідно до статті 22 ГПК України спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, крім:

1) спорів про визнання недійсними актів, спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, прав інтелектуальної власності, прав на цінні папери, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публічні закупівлі з урахуванням частини 2 цієї статті;

2) спорів, передбачених пунктами 2, 3, 7—13 частини 1, пунктами 2, 3, 6 частини 2 статті 20 цього Кодексу, з урахуванням частини 2 цієї статті;

3) інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути передані на вирішення третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу.

Водночас згідно з частиною 2 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь–який юридичний спір.

Положеннями статей 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 4 ГПК України передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Тобто арбітражна угода про передання спору на розгляд арбітражного суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися для вирішення спору в арбітражному порядку. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.

Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.

У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.

Відповідно до частини 2 статті 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися, зокрема, спори з договірних та інших цивільно–правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що Фірма у позовній заяві обґрунтовує свої вимоги невиконанням Компанією зобов’язань щодо сплати 6 818 943,70 грн, яке виникло на підставі рішення Арбітражного суду м. Стокгольма від 17 липня 2000 року та було визнано на території України ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 5 листопада 2001 року з видачею виконавчого листа (з урахуванням ухвали Апеляційного суду м. Києва від 26 березня 2002 року про зміну способу виконання рішення Арбітражного суду м. Стокгольма від 17 липня 2000 року з валюти на гривню).

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги у даній справі не охоплюються умовами арбітражного застереження, оскільки спір, пов’язаний з порушенням контракту, вже був вирішений на користь Фірми рішенням арбітражного суду від 17 липня 2000 року і є вичерпаним, а тому виконання такого застереження у даній справі є неможливим.

Також апеляційним судом встановлено, що відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом у пос–
тановах від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 16 травня 2018 року у справі № 459/3560/15-ц, від 10 квітня 2018 року у справі № 3-295гс16, до правовідносин, що виникли з приводу виконання судових рішень, застосовуються положення статті 625 ЦК України.

З урахуванням викладеного апеляційний суд дійшов висновку, що правовідносини у даній справі стосуються питання щодо невиконання саме судового рішення міжнародного арбітражу, яке визнане та прийняте для виконання на території України, в частині застосування положень статті 625 ЦК України, а тому арбітражне застереження у даному конкретному випадку не може бути застосоване, оскільки обставини стосуються особливостей виконання рішення міжнародного арбітражу відповідно до законодавства України.

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та статей 3, 15 ЦК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, апеляційний суд дійшов висновку, що пріоритет у розгляді даного спору належить саме господарському суду як органу судової влади, а не арбітражному суду, вказаному у Контракті, і, відтак, підстави для залишення позову без розгляду у суду першої інстанції були відсутні.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови порушив приписи частини 3 статті 22, частин 2 та 5 статті 236, пункту 3 частини 1 статті 282 ГПК України та не застосував положення статей 4, 37, частини 1 статті 104 Цивільного кодексу УРСР, частини 5 статті 11 ЦК України, не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами суду апеляційної інстанції.

Згідно з частиною 3 статті 304 ГПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судом апеляційної інстанції було прийнято постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити її без змін.

У зв’язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін постанову суду апеляційної інстанції, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 304, 308, 309, 315 ГПК України, Касаційний господарський суд постановив:

— касаційну скаргу державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Е» залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 15 січня 2019 року. Справа № 910/17566/17. Головуючий — Булгакова І.В. Судді — Львов Б.Ю., Селіваненко В.П.)