Впровадження штучного інтелекту, технологізація кожної зі сфер сьогодення не могли не вплинути на зміну парадигм щодо місця спорту в нашому житті. Однією з найбільш помітних тенденцій останнього часу стало перенесення спортивних баталій зі спортивних майданчиків на телевізійні екрани.

Безумовно, трансляції спортивних подій були популярними і раніше, проте розвиток соціальних мереж, а також прагнення охопити максимальну кількість подій за останні три-п’ять років призвели до суттєвої зміни вектора задоволення бажань у вболівальників та прихильників спорту. Сучасний поціновувач спорту все більше віддає перевагу не відвідинам стадіонів, а перегляду прямих трансляцій одночасно декількох спортивних подій у режимі реального часу, не виходячи з дому, при цьому отримуючи високоякісне зображення, яскраві спецефекти або ж одночасний аналіз того, що відбувається, від коментаторів.

Що вже говорити про популярність саме відеотрансляцій, коли фінал Чемпіонату світу з футболу 2018 року між Францією та Хорватією через екрани телевізорів подивилося понад один мільярд мешканців нашої планети!

У свою чергу, пропорційно до збільшення телевізійної аудиторії відбулося зростання монетизації ринку телетрансляції спортивних заходів, які у поєднанні з можливістю розміщувати рекламу до, під час та після перебігу змагання, наприклад, футбольного матчу рівня Ель Класико між «Реалом» та «Барселоною» чи боксерським поєдинком між Мені Пакьяо та Флойдом Мейвезором, вдається реалізовувати за кілька сотень мільйонів доларів.

Ситуація з ринком телевізійних трансляцій в Україні перебуває на геть іншому як організаційному, так і фінансовому рівні. Так, наприклад, сума отриманих коштів від продажу прав на трансляції Англійської Прем’єр-Ліги з футболу (АПЛ), згідно з повідомленням прес-служби АПЛ, за сезон-2018/2019 перевищила 4,5 мільярда доларів, тоді як сумарна вартість отриманих коштів від продажу прав на трансляції клубами Української Прем’єр-Ліги з футболу (УПЛ) за аналогічний сезон, за різними даними з відкритих джерел інформації та вітчизняних спортивних видань, не досягає навіть позначки у 10 мільйонів доларів…

Подібна фантастична відмінність у вартості комерційних продуктів одного вигляду, але різного за наповненням, зумовлені низкою причин. Серед них, хоча і не ключові, але також вагомим є відмінності у правовому регулюванні. На жаль, ці відмінності у своєму негативному втіленні стосуються саме українського спортивного простору.

Особливої гостроти це питання набуло з початком нового сезону Української Прем’єр-Ліги, коли фактично половина команд елітного дивізіону УПЛ не підтримали запропоновані УПЛ умови створення єдиного телепулу або ж виступили проти укладення угоди між УПЛ та групою телеканалів «Футбол 1/2». Так, наразі голоси щодо питання єдиного телевізійного пулу розподілилися таким чином, що футбольні клуби «Динамо», «Зоря», «СК Дніпро-1» та «Десна» виступили проти створення єдиного телевізійного пулу на запропонованих УПЛ умовах, а згодом і футбольний клуб «Карпати» відкликав свій голос.

Для прийняття рішення щодо затвердження транслятора матчів УПЛ, тобто переможця проведеного тендера, необхідною мінімально кількістю є 2/3 голосів, тобто мінімум 8 голосів із 12. Наразі потрібної більшості в УПЛ немає.

Така непересічна подія наразі тримає як футбольних юристів, так і пересічних фанатів у напруженні, градус та шквал якої все рідше зустрічається на українських футбольних полях.

Пошук консенсусу, як показали обставини, протягом понад двох місяців віднайти не вдалося, і це питання з високою ймовірністю вирішуватиметься в арбітражному спортивному суді (Court of Arbitration for Sport (САЅ) Лозанни (Швейцарія). Проте вже зараз зрозуміло, що рішення CAS у будь-якому разі стане унікальним прецедентом для вітчизняної футбольної медіасфери.

Чому взагалі виник спір? У чому може полягати стратегія успіху кожної зі сторін? Чи стане рішення CAS фінальною крапкою і чи припиняться дискусії на тему, хто ж є власником прав на телевізійні трансляції спортивних подій в Україні (футбольні клуби чи федерація)? Давайте розбиратися!

Виконувати не можна зманеврувати

Як передбачено у частині 8 статті 45 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», право на висвітлення фізкультурно-оздоровчих або спортивних заходів шляхом трансляції зображення та/або звуку заходу будь-якими засобами та/або за допомогою будь-яких технологій, а також шляхом здійснення запису зазначеної трансляції, та/або фотографування заходу належить організаторам фізкультурно-оздоровчих або спортивних заходів.

Частиною 1 статті 1 цього ж Закону організатором фізкультурно-оздоровчих або спортивних заходів визначено юридичну (юридичних) або фізичну (фізичних) особу (осіб), яка (які) ініціювала (ініціювали) та проводить (проводять) фізкультурно-оздоровчі або спортивні заходи та здійснює (здійснюють) організаційне, фінансове та інше забезпечення підготовки і проведення цих заходів.

Положеннями Статуту УЄФА передбачено, що УЄФА та члени її асоціації мають ексклюзивний характер права на мовлення та використання, а також на дозволи на трансляцію та використання за зображенням, звуком чи іншим носієм даних будь-якого типу (в тому числі носії даних, які ще не розроблені), які підпадають під їхню юрисдикцію в прямому або записаному режимі, повністю або як уривки.

На перший погляд, зважаючи на згадані положення, можна сміливо стверджувати, що навіть говорити про якийсь спір у цьому випадку без посмішки просто неможливо. А наведені вище норми максимально прості та зрозумілі — права на телетрансляції належать організатору, а не клубам.

Проте не варто робити передчасних висновків. Навіть поверхове вивчення цієї ситуації дає змогу зрозуміти, що ситуація — не без прихованих підводних каменів. Крім того, припускати, що подібні кроки від футбольних клубів, які вирішили самостійно визначитися з долею прав на телетрансляції, нібито всупереч закону, видається необдумано та навіть абсурдно.

Досить неоднозначною є норма, зафіксована у частині 4 статті 4 Регламенту Всеукраїнських змагань з футболу серед команд клубів Української Прем’єр-Ліги сезону-2019/20 (Регламент УПЛ-2019/2020), згідно з якою всі рекламні, комерційні права та права на теле- і радіотрансляції фінального матчу Кубка України належать Українській асоціації футболу, а матчу за Суперкубок України — Українській Прем’єр-Лізі. Першочергово варто зазначити, що, відповідно до цієї норми, виключність прав організаторів футбольних змагань не поширюється на чемпіонат України з футболу, право власності на трансляції матчів якого і стали головним об’єктом спору.

Додає також пікантності цій ситуації і положення наступної, 5-ї частини, статті 4 Регламенту, яка передбачає, що клуб має право передати комерційні права (або їх частку) на матчі змагань та медіаправа змагань до УПЛ з метою їх консолідованої реалізації. Відповідні договори з комерційними партнерами УПЛ та офіційними мовниками змагань підписуються маркетинговим партнером УПЛ. Звичайно, кожна зі сторін спору трактуватиме наведені положення статті 4 Регламенту УПЛ-2019/2020 на власну користь, проте найбільш послідовим рішенням буде застосування норм Закону України «Про фізичну культуру і спорт», а також Статуту УЄФА, які визначають організатора змагань як власника комерційних і телевізійних прав. Водночас подібне відверте недопрацювання Регламенту УПЛ-2019/2020 спричинило виникнення прогалини, наслідками ліквідації якої займатиметься, найімовірніше, CAS.

Звернення до CAS як порятунок?

Загалом судових, або ж квазісудових, органів, які б одночасно швидко, компетентно, а головне — неупереджено прийняли рішення щодо спору подібного масштабу між групою футбольних клубів, з одного боку, та УПЛ — з іншого, в Україні, як це не прикро визнавати, немає. Саме тому звернення до CAS є найбільш логічним та доречним у такій ситуації для кожної зі сторін.

Так, рішення арбітражу є остаточним та обов’язковим для сторін з моменту його оголошення. Обов’язковість такого рішення забезпечується Нью-Йоркською конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, яка ратифікована більш ніж 125 країнами у світі, у тому числі й Україною, члени футбольної спільноти якої вже мають досвід захисту своїх прав у CAS.

Оскарження остаточного рішення CAS здійснюється до Федерального суду Швейцарії на достатньо обмеженій кількості підстав, до яких належать відсутність повноважень на розгляд спору, порушення базових процесуальних правил, несумісність з державною політикою. Підстави та порядок апеляційного оскарження рішень арбітражу передбачені статтями 47—49 статуту CAS.

Якщо ж намагатися досягти справедливості в Україні, то в нашій державі створено Палату з вирішення спорів Федерації футболу України (Палата з вирішення спорів), роботу якої вже запущено — теоретично вона могла б швидко і кваліфіковано прийняти рішення. Проте, по-перше, розгляд спорів між професіональними клубами та організаторами спортивних змагань, згідно з Регламентом Палати з вирішення спорів Федерації футболу України, не належить до компетенції Палати з вирішення спорів, а по-друге, навіть за наявності такої компетенції, об’єктивність та неупередженість при прийнятті такого рішення була б поставлена під сумнів.

Можливим варіантом для учасників спору було б звернення до вітчизняних судових інстанцій. Проте подібний крок також не менш ризикований. По-перше, процес розгляду спору може тривати досить довго і не закінчитися навіть до кінця Чемпіонату України з футболу-2019/2020, що не задовольняє жодну зі сторін. Крім того, у більшості випадків суди загальної юрисдикції України погоджуються з виключною юрисдикцією спортивних арбітражів, встановленою за внутрішніми регламентами спортивних організацій, та намагаються «переконати» сторони спору звернутися до арбітражного спортивного суду.

По-друге, специфіка спору є непересічною, і для судді буде досить складно, якщо суд належним чином досліджуватиме всі обставини спору, а не просто застосує норми частини 8 статті 45 Закону України «Про фізичну культуру і спорт».

А досліджувати арбітрам CAS насправді буде що! Так, з високою долею ймовірності першочерговим кроком задля захисту своїх інтересів представниками УПЛ буде апелювання до фактів, що мали місце ще перед сезоном найбільшого розвитку українського футболу-2012/2013. Саме тоді було прийняте рішення викласти зміст частини 4 статті 4 Регламенту УПЛ відповідно до рішення Виконкому ФФУ від 8 липня 2011 року, згідно з яким рекламні, комерційні права та права на теле- і радіотрансляції матчів чемпіонату та Кубка України належать клубу — господарю поля до 2019 року (крім фінального матчу Кубка, матчу за Суперкубок, зазначені права на які належать ФФУ, а також «Золотого матчу», зазначені права на який належать УПЛ).

Таким чином, фактичною причиною виникнення спору стала відмова клубів передати УПЛ право на реалізацію комерційних прав (зокрема, на продаж права транслювати домашні матчі клубів у рамках УПЛ), незважаючи на закінчення строку, протягом якого клуби УПЛ могли самостійно розпоряджатися відповідними правами, з початком сезону-2019/2020.

З іншого боку, не менш цікавим і поки що загадковим залишається позиція власне футбольних клубів, які виступили проти утворення єдиного телевізійного пулу та подальшого укладання угоди між УПЛ та групою телеканалів «Футбол 1/2», які б мали транслювати матчі всіх команд УПЛ.

Невже команди сподіваються на те, що САЅ візьме до уваги попереднє право клубів самостійно розпоряджатися комерційними правами, про що так неоднозначно дозволяє говорити прогалина у цьогорічному Регламенті УПЛ? Без сумнівів, ні! Так, на мою думку, представники футбольних клубів «Динамо», «Зорі», «СК Дніпро-1», «Десни» та «Карпат» намагатимуться звернути увагу арбітрів САЅ на те, що вони, насправді, цілком підтримують ідею створення єдиного телевізійного пулу та повернення комерційних прав УПЛ, як того вимагають приписи законодавства.

Проте не все так просто. Обґрунтовуючи правову позицію, представники команд, назви яких наведені вище, звернуть увагу суду на процедурні моменти проведення тендера на визначення переможця телепулу. Так, більшість представників «Динамо», «Зорі», «СК Дніпро-1», «Десни» та «Карпат» уже зробили офіційні заяви щодо своїх дій, апелюючи до процедурних порушень, які були допущенні під час проведення власне тендера, та умов тендера, які, на їхню думку, були прописані під конкретного транслятора. З подібним згадані клуби категорично не погоджуються та відмовляються визнавати законність цього тендера.

Не виникає жодних сумнів, що САЅ належним чином зможе дослідити наведені кожною зі сторін спору факти та докази. Проте вже навіть тепер з упевненістю можна сказати, що рішення САЅ буде, вочевидь, подією номер один для вітчизняного футбольного правосуддя, а також сприятиме відновленню компромісних партнерських відносин між футбольними клубами та УПЛ.

З іншого боку, допоки точаться подібні дискусії, перше коло сезону-2019/2020 вже наблизилося до екватора…

Сергій Савинський, молодший юрист АО LEZO