2 липня 2012 року

До Апеляційного суду м. Києва, вул. Солом’янська, 2а, м. Київ, 03110

Позивач: Іванова Єфросинія Полікарпівна,
вул. Леніна, 105, кв. 9, м. Київ, 03000,
номер засобу зв’язку: 111-11-11

Відповідач: Баранова Параска Варфоломіївна,
пр-т Маркса, 231, корпус 61, кв. 409, м. Київ, 03000

Справа № 11-ц/11-11/1-2012-11

Заява

про ухвалення додаткового рішення

Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва від 27 лютого 2012 року у справі № 11-ц/11-11/1-2012-11 за позовом Іванової Є.П. до Баранової П.В. про захист прав споживача, розірвання договорів купівлі-продажу, відшкодування матеріальної і моральної шкоди позов було задоволено частково.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 червня 2012 року у справі № 11-ц/11-11/1-2012-11 за апеляційною скаргою Баранової П.В. рішення районного суду м. Києва від 27 лютого 2012 року залишено без змін.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 214 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, під час ухвалення рішення суд вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Проте ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 червня 2012 року питання розподілу судових витрат вирішено не було.

З огляду на вказаний факт, звертаємо увагу суду на те, що 31 травня 2012 року до апеляційного суду представником позивача було подано клопотання про розподіл судових витрат у частині стягнення з Баранової П.В. на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 7500,00 грн (сім тисяч п’ятсот гривень).

Так, згідно з частиною 1 статті 79 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 79 ЦПК України, витрати на правову допомогу належать до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи.

Згідно з частиною 1 статті 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Відповідно до частини 2 статті 84 ЦПК України, граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, не може перевищувати 40 % встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Звертаємо увагу суду на те, що розрахунок, обґрунтування та документальне підтвердження судових витрат Іванової Є.П., а саме: витрат на правову допомогу, що понесені останньою у зв’язку з підготовкою до розгляду апеляційної скарги апеляційним судом, були наведені у клопотанні про розподіл судових витрат від 31 травня 2012 року, що є у матеріалах даної справи № 11-ц/11-11/1-2012-11. Зокрема, до клопотання додано оригінал квитанції про оплату правової допомоги.

Як вже зазначалося, апеляційну скаргу Баранової П.В. ухвалою апеляційного суду було відхилено, а рішення районного суду м. Києва від 27 лютого 2012 року — залишено без змін.

Частина 1 статті 315 ЦПК України встановлює вимоги, яким має відповідати ухвала суду апеляційної інстанції, серед яких пункт 4 цієї статті передбачає наявність в ухвалі суду апеляційної інстанції розподілу судових витрат.

Відповідно ж до частини 1 статті 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Проте ухвала Апеляційного суду м. Києва від 10 червня 2012 року у справі № 11-ц/11-11/1-2012-11 розподілу судових витрат не містить, хоча клопотання про розподіл судових витрат належним чином, вчасно подано представником позивача до суду.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 220 ЦПК України, якщо судом не вирішено питання про судові витрати, суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення.

Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за умов, передбачених статтею 220 ЦПК України; воно не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов’язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні.

Додаткове рішення може ухвалити лише той склад суду, що ухвалив рішення в даній справі. В іншому разі особа має право звернутися до суду з тими ж вимогами на загальних підставах.

Зважаючи на те, що наведені вище витрати понесені Івановою П.В. у зв’язку з розглядом Апеляційним судом м. Києва даного спору, а також на те, що наведені вище витрати були належним чином документально підтверджені, вважаємо, що вони підлягають стягненню з Баранової П.В.

Враховуючи вищезазначене та керуючись статтями 27, 79, 84, 88, 214, 220 ЦПК України,

Прошу:

1. Прийняти дану заяву до розгляду.

2. Ухвалити додаткове рішення в частині питання розподілу судових витрат у справі за позовом Іванової Є.П. до Баранової П.В. про захист прав споживача, розірвання договорів купівлі-продажу, відшкодування матеріальної і моральної шкоди за апеляційною скаргою Баранової П.В. на рішення районного суду м. Києва від 27 лютого 2012 року.

Представник Іванової Є.П.

/За довіреністю/ І.П. Петров

---

Комментарий эксперта

Юрий Сивовна,
юрист АК «Правочин»

Предлагаем вниманию читателей заявление о принятии дополнительного решения. Собст­венно, положениями статьи 220 ГПК Украины предусмотрен детальный перечень случаев, в которых суд может принять дополнительное решение. Поэтому справедливым и закономерным будет вопрос: чем примечательно это заявление?

Ответить на этот вопрос попытаемся с помощью непосредственного практического примера одного из дел, которое находится в производстве АК «Правочин».

Конечно же, если подобное заявление подается нами в местный суд общей юрисдикции в случае наступления обстоятельств, предусмотренных статьей 220 ГПК Украины, то, как правило, у суда нет никаких процессуальных препятствий для его удовлетворения и, в случае обоснованности, принятия дополнительного решения. Во всяком случае, такова позиция Верховного Суда Украины, которая изложена в пункте 12 постановления Пленума ВСУ № 2 от 12 июня 2009 года «О применении норм гражданского процессуального законодательства при рассмотрении дел в судах первой инстанции».

Однако в нашем случае заявление о принятии дополнительного судебного решения, которое подается в суд апелляционной инстанции, касается одного из наиболее проблематичных вопросов — распределения судебных издержек в части затрат на правовую помощь.

Как известно, согласно пункту 2 части 3 статьи 79 ГПК Украины, к затратам, связанным с рассмотрением дела в суде, относятся затраты на правовую помощь.

Таким образом, при рассмотрении дела в суде первой инстанции представителем истца заявлено ходатайство о распределении судебных затрат. При принятии местным судом решения это ходатайство представителя истца было учтено, была взыскана с ответчика некоторая сумма затрат на правовую помощь, о чем указано в резолютивной части решения.

В то же время ответчик не согласился с решением суда первой инстанции и обратился в апелляционный суд с соответствующей жалобой на упомянутое решение. Таким образом, истцу вновь понадобилась правовая помощь, которая и была ему предоставлена на гонорарной основе. По результатам рассмотрения жалобы последняя судом апелляционной инстанции была отклонена, а решение оставлено без изменений. Тем не менее, апелляционный суд, принимая определение об отклонении апелляционной жалобы, в резолютивной части определения не решил вопрос о распределении судебных издержек (затрат на правовую помощь на этапе апелляции), хотя такое ходатайство с подтверждающими доказательствами подавалось представителем истца до принятия определения.

И казалось бы, в чем проблема? Реше­ние этого вопроса, на первый взгляд, очень простое: на основании пункта 4 части 1 статьи 220 ГПК Украины необходимо подать в апелляционный суд заявление о принятии дополнительного решения.

Тем не менее, если бы все было так просто, то актуальность этого комментария вовсе бы отсутствовала.

При подготовке комментируемого заявления перед специалистами АК «Право­чин» появился камень преткновения, которым является постановление Пленума ВСУ № 12 от 24 октября 2008 года «О рассмотрении гражданских дел в апелляционном порядке». В частности, речь идет о пункте 21 этого Постановления, согласно которому апелляционный суд имеет право принять дополнительное решение при наличии обстоятельств, предусмотренных статьей 220 ГПК Украины, в том случае, если он отменил решение суда первой инстанции и принял новое либо изменил его.

При буквальном толковании этого пункта следует сделать вывод о том, что если апелляционный суд оставляет решение суда без изменений и не решает вопрос с затратами на правовую помощь в резолютивной части определения, то в таком случае, по логике авторов Постановления, апелляционный суд не имеет права принять дополнительное решение о распределении указанных судебных издержек на этапе апелляции.

Судебная практика, однако, в этих вопросах неоднозначна: одни коллегии апелляционных судов отказывают в удовлетворении заявлений о принятии дополнительных решений, ссылаясь на указанное положение постановления Пленума ВСУ № 12, другие же рассматривают подобные заявления, принимая по ним дополнительное решение.

По нашему мнению, положения статьи 220 ГПК Украины относятся к суду любой инстанции, который по какой-то причине допустил обстоятельства, преду­смотренные положениями этой же статьи. Более того, в подтверждение такого нашего мнения прямо обращаем внимание на контекст части 1 этой статьи, согласно которому право принятия дополнительного решения предоставляется тому суду, который принимал решение.

С другой стороны, как мы уже упомянули, положения пункта 21 постановления Пленума ВСУ № 12 в нынешней редакции ограничивают право апелляционных судов на принятие дополнительного решения, предоставляя его только в случае отмены либо изменения решения суда первой инстанции.

Следует также отметить, что подобное положение содержится и в недавно принятом постановлении Пленума ВССУ № 10 от 14 июня 2012 года (пункт 24) относительно возможности кассационных судов принимать дополнительные решения. Как видим, они корреспондируются с пунктом 21 Постановления № 12.

Таким образом, приходим к выводу, что в судебной практике часто присутствует элемент лотереи, который напрямую связан с внимательностью суда при подготовке текста решения. Другими словами, если апелляционный суд в резолютивной части решил вопрос о судебных издержках в части взыскания затрат на правовую помощь, то лица, в чьих интересах принято такое решение, в полной мере реализовали свое право на возмещение затрат на правовую помощь.

В других же случаях — увы…

Ситуация складывается парадоксальная, потому как такое положение вещей противоречит фундаментальным принципам гражданского процесса. Тем не менее, мы убеждены, что, несмотря на позицию ВСУ, норма статьи 220 ГПК Украины должна применяться вне зависимости от суда, в который такое заявление подается.