Відсторонення від виконання обов’язків або від посади особи, яка виконує певні функції держави, на час розслідування справи за підо­зрою такої особи у вчиненні правопорушення — звична практика для багатьох країн. Однак, встановлюючи правила відсторонення та наслідки таких дій, державам треба зважати на пріоритет прав людини, у тому числі підозрюваного у вчиненні злочину.

Про це урядам нагадує Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) рішенням від 21 квітня 2020 року у справі «Анжеліка Сімаітіене проти Литви» (скарга № 36093/13), яке стосувалося наслідків відсторонення заявниці від посади судді на час кримінального провадження. Власне, у цій справі ЄСПЛ вказав на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція). На думку ЄСПЛ, мало місце порушення права власності, оскільки дії влади та подальші судові рішення були втручанням у право заявниці на мирне володіння своїм майном.

За обставинами справи, суддю було спочатку відсторонено від займаної посади і надано дозвіл на притягнення її до кримінальної відповідальності за підоз­рою у зловживанні службовим становищем та підробкою документів. Спочатку суд виправдав заявницю, але апеляційний суд скасував таке рішення, встановивши, що нею таки було допущено ухвалення необґрунтованого та незаконного рішення, однак закрив справу з мотивів спливу строку притягнення до кримінальної відповідальності. Заявниця оскаржила закриття справи з нереабілітуючих підстав, і рішення суду про закриття справи було скасоване, однак згодом справу закрито було з аналогічних підстав, і рішення про закриття не було скасоване.

Водночас цей же епізод став підставою для розгляду дисциплінарної справи стосовно судді, і дисциплінарні органи суддівського врядування дійшли вис­новку, що, попри закриття кримінальної справи, суддя повела себе у спосіб, який дискредитує професію судді, отже, її належить звільнити з посади. Що, власне, й було зроблено.

Оскаржуючи рішення, які призвели до звільнення з посади, суддя водночас клопотала про відшкодування їй заробітної плати за період відсторонення, адже цей тривалий час вона не отримувала суддівської винагороди, так само як їй не нараховувався стаж та не здійснювалися соціальні виплати для подальшого належного пенсійного забезпечення. Також вона не мала змоги користуватися іншими соціальними гарантіями, зокрема медичними послугами за рахунок держбюджету.

Визнаючи втручання у майнові права заявниці невиправданими, ЄСПЛ підкреслив, що, за національним законодавством та місцевою судовою практикою, закриття кримінального провадження за строками давності без вирішення питання по суті не вказує на наявність вини особи, а отже, діє презумпція невинуватості. При цьому все, що було наслідком такого провадження щодо заявниці, — це дисциплінарне провадження. Однак національне законодавство Литви не передбачало відсторонення судді від посади на час його розгляду (така норма з’явилася вже після звільнення судді). Тож, оскільки відсторонення за кримінальним переслідуванням не було законним, отримання компенсації заробітку за цей час є виправданим правом судді.

Вирішуючи питання про справедливу сатисфакцію, ЄСПЛ встановив, що за п’ять років від моменту відсторонення до часу остаточного звільнення з посади держава повинна сплатити заявниці 94 370 євро матеріальної шкоди — фактичної суми неотриманої суддівської винагороди, а також 6500 євро компенсації моральної шкоди та 5000 євро відшкодування витрат і видатків, понесених у зв’язку з судовим захистом свого права.

Ірина ГОНЧАР «Судовий вісник»