Особа, яка не є і ніколи не була публічною, державним чи громадським діячем або представником влади, має право вимагати вилучення власних персональних даних, якщо їх згадування шкодить репутації, з публікацій газетних матеріалів в інтернеті. У такому випадку право на анонімність громадянина переважає над правом ЗМІ на поширення інформації. Це стосується, зокрема, правдивої інформації, яка шкодить репутації фізичної особи. Однак такий висновок не зобов’язує друковані ЗМІ, які виклали свої архіви на сайти, проводити ревізію давності публікацій та вилучати дані без запиту правовласника.

Про це йдеться в рішенні Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 22 червня 2021 року у справі «Гурбейн проти Бельгії» (скарга № 57292/16), яким констатовано відсутність порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Давня справа

Патріка Гурбейна, видавця однієї з провідних франкомовних газет Бельгії Le Soir, суд зобов’язав видалити із сайту газети згадування повного імені водія, який спричинив дорожньо­транспортну пригоду (ДТП) з тяжкими наслідками.

Інцидент стався ще у 1994 році: унаслідок аварії на дорозі з вини водія загинули дві особи. Ще троє отримали тяжкі травми. Саме тоді, у 1994 році, про цю ДТП написала газета Le Soir, вказавши повні персональні дані водія, який спричинив аварію.

У місцеві хроніки та зведення про аварії ця інформація навіть не потрапила. Водій був засуджений за вчинений злочин у 2000 році, а у 2006 році відбув призначене покарання та був реабілітований.

Про інцидент можна було б забути з юридичної точки зору, але у 2008 році газета виклала на своєму сайті електронний архів усіх публікацій, починаючи з 1989 року, серед який була і публікація про вказану аварію.

Тож ім’я водія знову було згадано у ЗМІ, а зважаючи на те що більше жодних даних про особу не було в Мережі, пошукові системи завжди приводили до цієї публікації, що негативно впливало на репутацію водія.

У 2010 році водій звернувся до Le Soir із проханням видалити статтю з електронного архіву газети або принаймні знеособити його персональні дані. Оскільки в публікації було вказано професія водія, його легко було ідентифікувати, а стаття певний час була популярна через хорошу ротацію в пошукових системах.

Юристи газети відмовилися видалити статтю з архіву, але вказали, що повідомили адміністратора пошукової системи Google про вилучення посилання на публікацію з пошукової системи.

У 2012 році водій подав до суду на пана Гурбейна, вимагаючи встановити реальну анонімність статті в пресі про нього. І у 2013 році суд першої інстанції задовольнив більшість вимог водія, а у 2016 році це рішення підтвердив касаційний суд.

Суди спиралися, зокрема, на положення законодавства Бельгії, яке визнає право на забуття невіддільною частиною права на повагу до приватного життя, яку гарантує:

— стаття 8 Конвенції,

— стаття 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та

— стаття 22 Конституції Бельгії.

Саме право водія бути забутим захищали національні суди. Водночас піднімалося питання на підставі статті 1382 Цивільного кодексу Бельгії щодо відповідальності за зловживання свободою преси.

Втручання у свободу слова не завжди є порушенням

Звертаючись до ЄСПЛ, пан Гурбейн вказував на протиправне втручання у свободу слова, гарантовану статтею 10 Конвенції.

ЄСПЛ визнав, що:

— рішення національних судів у цивільній справі за позовом водія до видавця справді було втручанням у право, гарантоване статтею 10 Конвенції.

— втручання було передбачено законом, адже до юрисдикції судів належить повноваження обмежувати це право;

— втручання мало легітимну мету в значенні статті 10 Конвенції, а саме захист репутації та прав інших осіб (у цьому випадку право на повагу до приватного життя відповідного водія).

Тож загалом ЄСПЛ залишалося визначити, чи було таке втручання здійснено тією мірою, яка є необхідною в демократичному суспільстві, та чи не було покладено на заявника надмірний тягар відповідальності внаслідок такого втручання.

Цифрові архіви мають більш серйозні наслідки для репутації героїв публікацій

ЄСПЛ підкреслив справедливість суджень національного суду апеляційної інстанції, зокрема щодо того, що публікація про інцидент більш як 20­річної давнини не мала жодної новинної цінності. Зокрема, зважаючи на те, що водій не був публічною особою, а глобально інформація з матеріалу була лише частиною загальної дискусії з питань безпеки дорожнього руху на статистичному рівні.

Водночас правопорушник, який відбув покарання, має шанс через певний час реінтегруватися в суспільство, а тому не викликає сумніву його бажання більше не стикатися зі своїм правопорушенням. У цій конкретній справі заявник не був відомий широкому загалу, аж допоки не попросив прибрати своє ім’я з електронної версії статті. Він усіляко уникав спілкування зі ЗМІ впродовж усього життя. Його право на забуття є невідбірним.

Також ЄСПЛ погодився і з тим, що інформація в інтернеті набагато частіше, ніж у друкованих виданнях, перешкоджає реалізації основних прав та свобод, зокрема права на повагу до приватного життя. І хоча інформація не є неправдивою, строки давності для вчинення позову до видавця щодо друкованої публікації давно спливли, однак ЄСПЛ підтримав суди й у тому, що відтворення матеріалів із друкованих засобів масової інформації та матеріалів з інтернету може регулюватися різними правилами. Те саме стосується і різниці між паперовими та цифровими архівами.

Через оцифрування даних із преси відбувається своєрідне відновлення давно минулих подій, це може створювати ефект віртуального засудження особи, а наслідки для приватного життя згаданих у ЗМІ осіб більш серйозні. Шкоду репутації осіб додатково посилювали спроможності пошукових систем.

ЄСПЛ врахував той факт, що, зважаючи на розміщення на вебсайті газети, спірна стаття навряд могла б привернути увагу користувачів інтернету, якщо спеціально не шукати інформацію про водія. Звісно, що оцифрування разом із сотнями інших публікацій не мало на меті знову поширювати інформацію саме про цього водія.

А проте порушення права на забуття мало місце, зважаючи на те, що:

— архів газети Le Soir був доступний усім безкоштовно;

— пошук на вебсайті газети або в Google за іменем особи негайно наводив посилання саме на цю статтю;

— зберігання статті з повними персональними даними водія в інтернеті може завдати невизначеної та серйозної шкоди репутації водія, призвести до так званої віртуальної судимості уже після того, як він відбув покарання і був реабілітований.

Право на забуття як частина права на повагу до приватного життя

ЄСПЛ наголосив на тому, що право на забуття як елемент права на повагу до приватного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції, охоплює, зокрема, можливість особи відновити своє життя, не стикаючись із помилками минулого, з осудом із боку громадськості за спокуті вчинки.

Ба більше, ЄСПЛ підкреслив, що національні суди лише зобов’язали видавця знеособити дані в електронній версії публікації. Це було найефективнішим способом забезпечити повагу до особистого життя водія та мінімально обмежити свободу слова заявника, адже від заміни повного імені особи на букву X стаття не втратила своєї цінності.

Пану Гурбейну не було заборонено зберігати оригінал друкованого та електронного архівів. Тож кожен, хто цікавився оригінальною статтею, і надалі мав можливість отримати доступ до неї, навіть в електронному вигляді. Таким чином, вжитий захід не вплинув на статтю, а лише на свободу доступу до неї на сайті газети.

Баланс прав водія та видавця

ЄСПЛ визначив, що національні суди виконали вимоги пропорційності втручання в право пана Гурбейна на свободу вираження поглядів, зваживши на право водія на повагу до його приватного життя.

Зокрема, було враховано:

— шкоду, заподіяну водію через те, що статтю було розміщено в інтернеті майже через 20 років із моменту її першої публікації;

— що анонімність публікації на сайті Le Soir не вплине на текст оригінальної статті;

— що знеособлення стане найефективнішим і найбільш пропорційним заходом.

Відтак міру втручання у свободу слова, якої зазнав заявник, ЄСПЛ вважає пропорційною законній меті, яку мали національні суди, та такою, що встановлювала справедливий баланс між конкуруючими правами. Отже, порушення статті 10 Конвенції у цій справі не було.

Чи зобов’язані ЗМІ переглядати архіви?

Водночас ЄСПЛ пояснив, що висновок, до якого він дійшов у цій справі, не можна трактувати як такий, що передбачає будь­яке зобов’язання ЗМІ систематично та на постійній основі перевіряти свої архіви.

Тому, створюючи цифрові архіви, видавці не зобов’язані перевіряти, чи не буде заподіяно шкоди героям публікацій. Якщо, звісно, не отримають відповідного звернення від згаданих осіб.

Ірина ГОНЧАР «Юридична практика»