Верховний Суд (ВС) зробив чергову спробу подолати розмноження судових справ, пов’язаних з одними й тими самими зобов’язальними правовідносинами. Так, судова практика містить безліч прикладів, коли після прийняття судом рішення про стягнення заборгованості за кредитним зобов’язанням із боржника та поручителя надалі поручитель до іншого суду, можливо, навіть в іншій області України, подавав позов про визнання договору поруки припиненим чи недійсним. І в разі його задоволення ставилося під сумнів рішення суду про стягнення заборгованості за основним зобов’язанням. А якщо за виконання боржником зобов’язання поручився не один, а кілька поручителів, то потенційно кількість таких справ може збільшуватися пропорційно до кількості поручителів.

Проте на цю ситуацію може кардинально вплинути правовий висновок Великої Палати ВС, викладений в постанові від 26 січня 2021 року (оприлюднено 16 березня 2021 року) у справі № 522/1528/15­ц. Зокрема, Велика Палата ВС відступила від свого ж висновку, зробленого у справі № 202/4494/16­ц (постанова від 31 жовтня 2018 року), відповідно до якого наявність рішення про стягнення кредитної заборгованості саме собою свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлено договором поруки.

Відступлення від зазначеного висновку перед Великою Палатою ВС ініціювала Друга судова палата Касаційного цивільного суду у складі ВС та просила уточнити його, оскільки наявне різне його тлумачення судами та різними судовими палатами Касаційного цивільного суду ВС.

Обставини справи

У січні 2015 року гр­ка К., яка є одним із поручителів за зобов’язанням малого підприємства «В» перед банком «У» щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування та інших платежів, перед­бачених кредитним договором, звернулася з позовом до банку «У». Позивач просила суд визнати договір поруки припиненим і частково недійсним. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що оскільки банк в іншій справі подав позов до позичальника та поручителів про повернення заборгованості 30 жовтня 2009 року, то порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя, оскільки відповідно до кредитного договору кінцевий термін для погашення заборгованості за овер­драфтом — 4 грудня 2008 року.

Відповідно до заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року, яке було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2013 року, на користь банку «У» було стягнуто солідарно з поручителів малого підприємства «В» — гр­ки К. та гр­на Л. — заборгованість за договором овердрафту в сумі 375 224,15 грн. В апеляційному порядку рішення місцевого суду оскаржував лише гр­н Л.

Розглянувши позов гр­ки К. про припинення поруки, Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 3 березня 2016 року його задовільнив частково і визнав поруку припиненою. Зазначене рішення залишено без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 27 липня 2016 року.

У касаційній скарзі, поданій в серпні 2016 року, банк «У» просив скасувати рішення місцевого й апеляційного судів і відмовити в задоволенні позовних вимог з огляду на те, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2013 року встановлено дійсність оспорюваного договору поруки, на підставі якого було стягнуто заборгованість із позивачки. Крім того, заборгованість не погашено, а порука припиняється із припиненням забезпеченого нею зобов`язання.

Відступлення від правової позиції

Розглянувши касаційну скаргу банку «У», Велика Палата ВС визнала її такою, що підлягає задоволенню.

Зокрема, ВС вказав, що закон не пов’язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов’язанням, забезпеченим порукою.

Відступаючи від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16­ц, Велика Палата ВС зазначила: наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задовольнив суд, і встановив наявність обов’язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.

Рішення суду про стягнення заборгованості, зокрема з поручителя, не змінює змісту відповідного правовідношення — характер та обсяг прав та обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати.

Отже, саме собою набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

Щодо способів захисту

Окремо Велика Палата ВС звернула увагу на необхідність забезпечення судом ефективного способу захисту права чи інтересу особи.

Зокрема, ВС вказав, що застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрито.

У разі якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.

«Ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості», — констатувала Велика Палата ВС.

Також звернуто увагу, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata — остаточності судового рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Тому задоволення позову про визнання поруки припиненою в одній справі не є ані підставою перегляду судового рішення в іншій справі за нововиявленими обставинами, ані підставою визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.

Також ВС вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували, що настання строку повернення заборгованості призводить до припинення зобов`язання. У справі про визнання поруки припиненою позивач має довести, що відповідач вважає наявним своє право вимоги та кореспондуючий обов`язок позивача, який не був установлений судовим рішенням або не є предметом розгляду в іншій справі.

Таким чином, ВС дійшов висновку, що гр­ка К. мала захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за позовом банку «У» про стягнення заборгованості за кредитним договором із боржника та поручителів, а не ініціювати окрему судову справу.

Анатолій ГВОЗДЕЦЬКИЙ «Юридична практика»

КОМЕНТАР ЕКСПЕРТА

Без обмежень
Олександр КУРЯЧИЙ, юрист ЮК «Боровик і Партнери»

Правова позиція Ве­ликої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15­ц, має на меті неухильне дотримання принципів процесуальної економії та правової визначеності. Проте позиція в висновку викликає занепокоєння через можливість обмеження права на судовий захист.

Слід зазначити, що положення статті 559 Цивільного кодексу (ЦК) України є найбільш спірними як у судовій практиці, яка постійно зазнавала трансформації, так і серед науковців.

Так, попередня спроба Великої Палати ВС впорядкувати правозастосовну практику в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16­ц не принесла бажаного результату, і ми знову мали декілька різних правових позицій ВС.

За своєю правовою природою порука є зобов’язанням, у зв’язку з чим до таких правовідносин застосовуються загальні правила щодо припинення зобов’язання, визначені у главі 50 ЦК України, а саме: в результаті виконання поручителем договору поруки; за домовленістю сторін тощо. Крім того, в ЦК України у статті 559 перед­бачено спеціальні підстави припинення поруки.

Водночас, отримуючи рішення про задоволення позову про визнання поруки припиненою, в одній справі це використовували як підставу для перегляду судового рішення, в іншій — як підставу для стягнення заборгованості за нововиявленими обставинами або для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, в разі якщо його вже було видано.

Отже, виникала ситуація, за якої одні й ті ж самі обставини справи переглядалися кілька разів або унеможливлювалося виконання рішення, яке вже набрало законної сили.

При цьому варто зазначити, що такою позицією Велика Палата ВС все ж не має на меті обмежити право на судовий захист, але намагається чітко визначити підстави, коли такий захист є обґрунтований, а саме: (1) коли невизначеність триває, (2) якщо ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив, (3) коли відповідне провадження не було відкрито.

Ці підстави випливають, зокрема, і з того, що порука — це строкове зобов’язання, і незалежно від того, чи встановлено строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора. Це означає, що строк поруки належить до преклюзивних строків.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов’язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов’язок поручителя після його закінчення припиняються.

Проте, якщо невизначеність у відносинах продовжує існувати та порушує чи може порушити права та/або законні інтереси учасників правовідносин, то вони підлягатимуть судовому захисту.