Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув 6 травня 2020 року у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу гр-на Д. на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2018 року, встановив таке.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року гр-н Д. звернувся до суду із позовом до гр-ки М., третя особа — Жовтневий відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, — про оспорювання батьківства, зобов’язання вчинити певні дії.

В обґрунтування позову вказував, що у жовтні 1998 року він з гр-кою М. добровільно звернулися із заявою про встановлення батьківства стосовно дитини — гр-на Я., на підставі якої було видане свідоцтво про встановлення батьківства, та до органів реєстрації актів цивільного стану із заявою про реєстрацію народження дитини. У свідоцтві про народження його записано батьком дитини. У жовтні 1998 року вони з гр-кою М. посварилися та стали проживати окремо.

Він упевнений, що не є батьком дитини, тому просив суд виключити відомості про нього як про батька вказаної дитини з актового запису про її народження та з актового запису про встановлення батьківства.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2017 року в задоволенні позовних вимог гр-ну Д. відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не спростував факту свого батьківства стосовно дитини. Вказаний факт також встановлений судовим рішенням, яке набрало законної сили, ухваленим за наслідком розгляду позову гр-ки М. до гр-на Д. про стягнення аліментів, а тому не підлягає доказуванню. ­Гр-ка М. не є належним відповідачем у справі, оскільки позивач фактично не пред’явив до неї вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2018 року залишено без задоволення апеляційну скаргу гр-на Д., рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 квітня 2017 року залишене без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав про те, що він не є батьком дитини, проте дав згоду на те, щоб його було записано батьком дитини, а тому відсутні правові підстави, передбачені частиною 2 статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України, для оспорення ним батьківства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у березні 2018 року до Верховного Суду, гр-н Д. просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що напередодні народження дитини відповідач повідомила позивача про його батьківство, він не міг достовірно знати, що дитина походить не від нього. Суд апеляційної інстанції не застосував наслідки ухилення відповідача від участі у судово-генетичній експертизі.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 25 червня 2018 року відкрите касаційне провадження в указаній справі.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 13 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2020 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

*року народився гр-н Я., у свідоцтві про народження (запис акта про народження № ** від 1 жовтня 1998 року) якого батьками вказані гр-н Д. та гр-ка М.

Відповідно до свідоцтва про встановлення батьківства № *** від 1 жовтня 1998 року та акта про встановлення батьківства № **** від 1 жовтня 1998 року, складеного на підставі спільної заяви батьків, гр-н Д. визнаний батьком дитини Я.

З 20 жовтня 1998 року фактичні сімейні стосунки сторін не склалися, вони перестали проживати разом.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 жовтня 2017 року частково задоволене клопотання гр-на Д., призначено у справі судово-генетичну експертизу, на вирішення якої поставлене питання, чи є гр-н Д. біологічним батьком гр-на Я.

Відповідно до відомостей, зазначених у листі комунального закладу «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» від 12 грудня 2017 року № *****, вказана експертиза не була проведена у зв’язку з неявкою на експертизу гр-ки М. разом із дитиною 13 листопада 2017 року та 11 грудня 2017 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу ­ ­України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними ­обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судове рішення апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав.

Статтею 55 Кодексу про шлюб та сім’ю України (чинного на час народження дитини, оспорення батьківства щодо якої пред’явлено позов) установлено, що якщо батьки не перебувають у шлюбі між собою, запис про матір дитини провадиться за заявою матері, а запис про батька дитини — за спільною заявою батька і матері дитини або батько записується згідно з рішенням суду.

Відповідно до положень статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України особа, записана як батько або як мати дитини в книзі записів народжень, або особа, яка фактично є батьком дитини, у разі смерті матері чи позбавлення її батьківських прав має право оспорити проведений запис протягом року з того часу, коли їй стало або повинно було стати відомо про проведений запис. Особа, записана батьком дитини за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, не має права оспорювати батьківство, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що вона фактично не є батьком цієї дитини.

Пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12 червня 1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» роз’яснено, що судам слід мати на увазі, що відповідно до статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України в судовому порядку батьківство (материнство) може бути оспорене як у випадках, коли в акті про реєстрацію народження батьками дитини вказано осіб, які уклали між собою шлюб, так і тоді, коли батьками дитини при реєстрації встановлення батьківства на підставі спільної заяви батька й матері дитини записано осіб, які в шлюбі не перебувають. Проте в будь-якому разі не можуть бути задоволені вимоги про оспорювання свого батьківства, пред’явлені особою, записаною батьком за її заявою або за спільною заявою з матір’ю дитини, якщо в момент подачі заяви їй було відомо, що фактично вона не є батьком цієї дитини.

Європейський суд з прав людини, рішення якого є джерелом права згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», зауважив, що «на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства» («Калачова проти Російської Федерації» № 3451/05, параграф 34, від 7 травня 2009 року).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з положень частини 5 статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України та поклав в основу свого рішення суперечливі показання сторін, зокрема і відповідача щодо обізнаності позивача з приводу того, що він не є батьком дитини на момент її реєстрації, не врахувавши при цьому той факт, що гр-н Д. міг достовірно знати щодо батьківства стосовно гр-на Я. лише після проведення та ознайомлення з висновками молекулярно-генетичної експертизи ДНК, від проведення якої ухилилась відповідач.

При цьому суд апеляційної інстанції, поклавши в основу рішення пояснення представника позивача про неможливість гр-на Д. мати дітей за станом здоров’я, за відсутності відповідних письмових доказів на підтвердження зазначеного, побудував свої висновки на припущенні того факту, що на момент подання заяви про встановлення батьківства позивач достеменно знав про те, що він не є батьком дитини.

Разом із тим матеріали справи не містять таких письмових даних, а позовна заява містить дані про протилежне: «1 октября 1998 года, считая себя отцом ребенка, гр-н Д. добровольно вместе с ответчицей обратился с заявлением о регистрации рождения ребенка…» (мовою оригіналу).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень статті 212 ЦПК України, згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення. У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до статті 146 ЦПК України може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза).

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції, встановивши, що причиною непроведення експертизи є неявка на експертизу гр-ки М. разом із дитиною, в порушення вимог процесуального закону не надав цим обставинам, а також відповідним доводам позивача, належну правову оцінку. При цьому суд не врахував, що матеріали справи не містять доказів належного повідомлення гр-ки М. про час та місце відбору біологічних зразків з метою проведення вказаної експертизи.

Крім того, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не надав оцінку відповідним доводам апеляційної скарги, не дотримався встановленого статтею 89 ЦПК України принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об’єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв’язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

За таких обставин вис­новок суду про відмову у задоволенні позовних вимог за недоведеністю є передчасним.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд у порушення статей 12, 89, 263 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; не з’ясував належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; не перевірив доводів позивача й не надав належної правової оцінки поданим ним доказам, дійшовши передчасного вис­новку про недоведеність позовних вимог.

Зазначене вище перешкоджає суду касаційної інстанції без встановлення вказаних фактичних обставин ухвалити правильне рішення по суті спору.

За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу положень статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 411, 415–419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив:

— касаційну скаргу гр-на Д. задовольнити частково;

— постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

(Постанова Верховного Суду від 6 травня 2020 року. Справа № 201/11183/16-ц. Головуючий — Синельников Є.В. Судді — Білоконь О.В. (суддя-доповідач), Осіян О.М., Сакара Н.Ю., Шипович В.В.)