Підміна понять — PRAVO.UA
прапор_України
2024

Генеральний партнер 2024 року

Видавництво ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА

Підміна понять

З кожним днем усе більше представників правової спільноти говорять про необхідність замінити традиційні судові процеси альтернативними способами вирішення спорів
Альтернативні способи вирішення спорів актуальні як ніколи, адже розвантаження судів пропорційно впливає на якість винесених ними рішень

Останні світові тенденції демонструють, що все більше країн тяжіють до врегулювання спорів альтернативними методами. На прикладі нашої країни можна констатувати, що карантин вніс чимало вимушених і неприємних змін у роботу судових інстанцій. Так, і без того завантажені справами суди мусили здебільшого переносити судові засідання на достатньо занчний строк. Це підштовхує учасників судового процесу шукати альтернативи у вирішенні спорів — позаяк розглядатимуться вони не одразу. Як відомо, до альтернативних способів вирішення спорів (alternative dispute resolution, ADR) за традицією відносять медіацію, третейський суд, фасилітацію та арбітраж. Суттєвими перевагами ADR є економія часу, коштів і, фактично, можливість детально обговорити всі варіанти розвитку подій, включаючи географію спору. Роман Синюта, молодший юрист МЮГ ETERNA LAW, наголошує, що, на його думку, до переваг таких способів ще можна додати гнучкість, швидкість і конфіденційність.

Як зазначає пан Синюта, найперспективнішим із альтернативних способів вирішення спорів видається саме медіація. Враховуючи, що ця процедура є дешевшою за третейський чи арбітражний розгляд, нею може скористатися ширше коло осіб. Також стосовно цього способу є позитивні зрушення. 7 серпня 2019 року Україна підписала Сінгапурську конвенцію (Конвенцію ООН «Про міжнародні угоди за результатами медіації»), яка передбачає можливість отримання виконавчого документа в суді на мирову угоду, укладену в результаті вирішення шляхом медіації міжнародного (в розумінні цієї конвенції) спору. Процедура є схожою з процедурою визнання та виконання іноземних арбітражних рішень.

У свою чергу, Юна Потьомкіна, старший юрист Asters, бізнес-медіатор Торгово-промислової палати (ТПП) Мюнхена та Верхньої Баварії, додає, що 19 травня 2020 року у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону «Про медіацію» за № 3504. Цим законопроєктом пропонується визначити правові засади та порядок проведення медіації в Україні як одного з методів врегулювання конфліктів, до яких також належать переговори, попередня оцінка справи нейтральною стороною, а також бізнес-омбудсмен. Усі ці методи умовно об’єднують у групу форм альтернативного вирішення спорів. У цьому контексті термін «альтернативний» використовується для визначення методів врегулювання, відмінних від судового розгляду, вважає пані Потьомкіна. Термін «альтернативне вирішення спорів» більш точний, оскільки переговори та медіація часто проводяться паралельно із судовим розглядом, а не замість нього.

Юна Потьомкіна підкреслює, що першопричиною розвитку медіації у багатьох країнах світу була перевантаженість судової системи, ця ж причина зберігається і тепер. В Україні, де через надмірне завантаження в деяких судах перше засідання у справі може відбутися через пів року після подання заяви, медіація пропонує безліч переваг. Зокрема, збереження відносин і розвиток стабільної співпраці, зниження вартості процесу вирішення спору, запобігання майбутнім або повномасштабним судовим розглядам і гнучкість у пошуку вирішення спору на основі взаємних інтересів сторін, а не винятково юридичних прав.

Серед переваг для бізнесу необхідно виокремити оперативність вирішення конфлікту, вільність форми комунікації та можливість в рамках закону впливати на результат. Недавні зміни до процесуальних кодексів України запровадили гарантії для забезпечення умов конфіденційності медіації, а саме — медіатор не може бути зобов’язаний давати свідчення в суді про те, що сталося під час медіації.

При цьому медіація не прагне «потіснити» суди або оскаржити їх «монополію» у вирішенні конфліктів. Швидше навпаки, медіація здатна зробити суди більш ефективними, розвантаживши їх.

Юна Потьомкіна переконана, що розвантаження судів пропорційно впливає на якість винесених рішень, оскільки судді зацікавлені в цьому. Вони самі визнають, що значний відсоток справ є медіабельними. Маючи альтернативи, правосуддя здатне лише набути ефективності та стати справедливим. Крім того, що суди повин­ні стати ефективнішими, юристи будуть затребувані в процесі медіації, де сторони все-таки мають спиратися на юридично обґрунтовані та компетентні рішення. Медіація змінює роль адвокатів з представників у змагальному процесі на юридичних консультантів у процесі медіації. Відповідно, кваліфікована юридична допомога тут також буде незамінною.

На противагу цьому Роман Синюта зазначає, що у той же час в Україні закону про медіацію немає, а у найактуальнішому проєкті закону про медіацію № 3504 можливість примусового виконання угоди за результатами медіації не передбачена. Виходить, що примусово можна буде виконати лише мирові угоди, які підпадають під дію Сінгапурської конвенції, до того ж після ратифікації останньої. За таких умов навряд чи можна говорити, що багато хто нададуть перевагу медіації ­перед судом і в такий спосіб розвантажать судову систему.

Так, справді, правова спільнота України в контексті оцінки ефективності медіації розділилася на два табори: оптимісти вважають її дієвим та сучасним методом вирішення спорів, а от скептики, відзначаючи кількість поданих законопроєктів про медіацію, говорять про те, що зрушення у цій сфері якщо і очікуються, то мінімальні.

Тож постає глобальне питання: чи зможуть альтернативні способи вирішення спорів цілковито замінити судовий розгляд справи? На прикладі України можна констатувати, що для того, аби це стало можливим, потрібно підготувати необхідний для цього «плацдарм».

Роман Синюта вважає, що в цьому контексті для альтернативних способів вирішення спорів українське право або передбачає судовий контроль за примусовим виконанням досягнутого в їх результаті рішення, або взагалі не передбачає спеціального порядку примусового виконання цього рішення, що у такому разі може означати його фактичну декларативність.

Так, для примусового виконання рішення третейського суду треба отримати виконавчий лист або наказ в апеляційному загальному чи господарському суді за місцем проведення третейського розгляду. А для визнання та примусового виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу потрібно отримати відповідну ухвалу в Київському апеляційному суді. Процес видачі цих документів, ­можливі підстави для ­відмови, можливість скасування цих рішень компетентним судом на практиці означають, що останнє слово все одно буде за судами. Ба більше, частина справ, які вирішуються третейськими судами та арбітражами, відносно невелика, тому говорити про суттєве розвантаження судів не доводиться.

Отже, виходить, що альтернативні способи вирішення спорів не зможуть повноцінно замінити судовий процес? Тут варто говорити про специфічність кожної справи і час, який потрібен Україні для того, щоб призвичаїтися до позитивного досвіду інших країн, для яких ADR як один із основних способів вирішення спорів уже став реальністю.

 

Альона СТУЛІНА

«Судовий вісник»

 

 

Поділитися

Підписуйтесь на «Юридичну практику» в Facebook, Telegram, Linkedin та YouTube.

Баннер_на_сайт_тип_1
YPpicnic600x900
баннер_600_90px_2
2024
tg-10
Legal High School

Інші новини

PRAVO.UA