Прийняття та оцінка доказів є ключовими моментами кримінального провадження та відіграють значну роль у тому, щоб сам процес відповідав критерію справедливості. Як правило, будь–які покази — обвинувачених, свідків та інших учасників у кримінальному провадженні — подаються двічі. Уперше — на стадії досудового розслідування, коли свою позицію у справі формує обвинувачення, затим під час судового розгляду, коли достовірність і правильність таких свідчень перевіряє суд та вирішує питання про їх належність. За загальним правилом, суд повинен користуватися саме тими доказами, які були пред’явлені безпосередньо у судовому засіданні, однак у певних випадках він може надати перевагу доказам, зібраним на досудовому етапі провадження. І це не буде порушувати право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Коли саме — підкаже практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), зокрема його позиція у рішенні від 5 грудня 2019 року у справі «Макеян проти Вірменії» (скарга № 46435/09).

У цій справі суд одноголосно встановив відсутність порушення частини 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції.

Справа стосувалася засудження заявників за перешкоджання роботі виборчої комісії на виборчій дільниці під час президентських виборів у 2008 році. Заявники стверджували, що кримінальне провадження проти них було несправедливим, оскільки національні суди використовували заяви, подані ними та свідками на досудовому слідстві, і не взяли до уваги показання, які давали ті самі особи під присягою під час судового розгляду, коли, зокрема, стверджувалося про надання первісних показань під примусом.

Вирішуючи справу, ЄСПЛ зазначив, що загалом суд повинен надавати більшого значення показанням свідка, наданим під час судового засідання, ніж протоколу його досудового допиту, однак у цій справі він вважає, що суд першої інстанції навів достатні аргументи, чому вважає досудові заяви більш достовірними. Зокрема, суд оцінив прохання окремих свідків не брати безпосередньої участі у судовому розгляді через побоювання прихильників заявників як причину подальшого відкликання свідками заяв.

Європейський суд з прав людини також звернув увагу на те, що до моменту судового розгляду у матеріалах справи не було жодної заяви від будь–кого зі свідків щодо здійснення на них тиску з боку слідчого для отримання вигідних слідству показів. Жодних скарг з цього приводу не було подано ні правоохоронним, ні судовим органам.

Усі троє заявників підтримували головного кандидата у президенти Азербайджану від опозиції Левона Тер–Петросяна. 19 лютого 2008 року після дня виборів проти них було відкрите кримінальне провадження за перешкоджання вільним виборам через суперечку з членами виборчої комісії на виборчій дільниці, яка зупинила роботу комісії на півгодини. Усі вони були заарештовані та поміщені під варту. Заявники стверджували, що відвідували виборчу дільницю окремо один від одного і не сперечалися з представниками виборчої комісії, а висловлювали занепокоєння з приводу вкидання бюлетенів та використання підроблених паспортів.

Під час досудового слідства були допитані 11 свідків, у тому числі члени дільничної комісії та довірені особи кандидатів у президенти, які повідомили, що заявники зірвали голосування, сперечались, кричали та погрожували їм. Пізніше семеро із дев’яти свідків, викликаних на судовий розгляд справи у травні 2008 року, відмовилися від своїх заяв, повідомивши, що слідчий або керував ними, або диктував, що вони повинні сказати. Проте один із викликаних свідків підтвердив свої досудові заяви.

Заявники були визнані винними за обвинуваченнями, двоє з них були засуджені до позбавлення волі на строк у декілька років, а один отримав умовний строк і був звільнений. Засудження заявників, по суті, було засноване на заявах 11 свідків, отриманих на досудовому етапі, які суд першої інстанції визнав більш надійними. Національний суд вважав, зокрема, що свідки відмовилися від своїх попередніх заяв, оскільки вони побоювалися наслідків від прихильників заявників, про що свідчили їхні клопотання про надання дозволу не брати участі у судовому розгляді через переслідування.

Європейський суд з прав людини у цій справі наголосив, що оцінювання доказів — це найважливіше питання, яке мають вирішити національні суди, а сам ЄСПЛ не повинен діяти як орган четвертої інстанції і не може ставити під сумнів оцінювання національних судів за винятком, якщо їхні висновки піддані сумнівам як свавільні або явно необґрунтовані. Тому у цій справі перед ЄСПЛ стояло питання не правильності оцінки свідчень, а висновку — чи було кримінальне провадження у цілому справедливим. Як правило, про справедливість розгляду свідчить те, що суд надав більшого значення показанням свідка, озвученим у судовому засіданні, ніж протоколу його досудового допиту. Проте в цій справі ЄСПЛ визнав, що суд першої інстанції навів достатні доводи переваги досудових заяв.

Європейський суд з прав людини зазначив, що суд першої інстанції повинен був зробити вибір між суперечливими версіями того, що сталося на виборчій дільниці. Суд здійснив оцінювання доказів, переглянувши записи дачі показань усіх семи свідків, які давали свідчення у суді, та спостереження за їхньою поведінкою під час перехресного допиту. З цього суд зробив висновок, що деякі прохання свідків не брати особистої участі у судовому розгляді через побоювання прихильників заявників могли пояснити відкликання заяв. В апеляції заявники мали можливість оскаржити прийняття судом досудових заяв семи свідків та висунути аргументи для неприйняття цих доказів як недостовірних.

Крім того, у матеріалах не було жодних даних про подачу заяв свідків про тиск на них з боку слідчих, адже жодної скарги на національному рівні подано не було.

Таким чином, Європейський суд з прав людини підсумував, що висновки національних судів не були ні свавільними, ні явно необґрунтованими, тож судовий розгляд справи заявників у цілому був справедливим, а статтю 6 Конвенції не було порушено.

Ірина ГОНЧАР

«Судовий вісник»