Президент України 16 жовтня ц.р. підписав Закон України № 142-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду та щодо строків повернення справи» (законопроєкт № 1026 від 29 серпня 2019 року). Закон доповнює Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України, Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України положеннями, відповідно до яких визначено випадки, коли передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду при оскарженні учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції є неможливою. Крім того, закон доповнює окремі положення КАС України в частині строків повернення адміністративних справ після апеляційного та касаційного провадження.

До прийняття відповідного закону положення ГПК України, ЦПК України, КАС України передбачали, зокрема, передачу справи судом, який розглядає справу в касаційному порядку, на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції.

Водночас можливість передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду створювала умови для зловживання учасниками справи процесуальними правами на касаційне оскарження судових рішень попередніх інстанцій з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції з метою безумовного передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду — йдеться у пояснювальній записці до законопроєкту № 1026.

У зв’язку з наявністю такого обов’язкового положення Велика Палата Верховного Суду перевантажена справами щодо питань предметної чи суб’єктної юрисдикції, коментує Богдан Шишковський, старший юрист KPMG Law Ukraine: «Лише станом на 20 вересня 2019 року на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду перебуває 975 справ, з яких 91 %, тобто 891 справа, — це справи, в рамках яких вирішується питання юрисдикції. Наявна недосконалість положень процесуального законодавства впливає на ефективність роботи Великої Палати Верховного Суду».

При цьому процесуальне законодавство не давало змоги ні касаційним судам у складі Верховного Суду, ні Великій Палаті Верховного Суду запобігти такому зловживанню щодо «неправильної» юрисдикційності спорів, оскільки перші у багатьох випадках були зобов’язані передати справу на розгляд Великої Палати, а друга — прийняти справу до розгляду, виходячи лише із зазначення учасником справи такої підстави касаційного оскарження судового рішення, як порушення судами правил юрисдикції. Таким чином, передача справ до Великої Палати Верховного Суду здійснювалася переважно через імперативну вимогу процесу, оскільки  більшість справ, переданих до Великої Палати Верховного Суду, стосуються саме питань предметної та суб’єктної юрисдикції, а касаційний суд був позбавлений можливості реагувати в правовому полі на такі зловживання з боку учасників справи,  вказано у пояснювальній записці до законопроєкту № 1026.

Такий стан справ підтвердив і Євген Левіцький, радник ЮФ Aequo: «Положення процесуальних кодексів, які дозволяють передати на розгляд Великої Палати майже будь–яку справу, якщо скаржник посилається на порушення судами правил предметної юрисдикції, все частіше використовується недобросовісними учасниками процесу для затягування розгляду. На жаль, звичною стала практика, коли, не оспорюючи юрисдикцію в судах першої та апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі з’являються «нові» доводи щодо начебто непідсудності справи судам певної ланки. Зрозуміло, що єдиною метою таких дій є відтягування моменту прийняття остаточного рішення у справі і аж ніяк не захист порушеного права. Низький рівень правової свідомості окремих правників помножений на посередню винахідливість започаткували сумнівну процесуальну традицію посилатися у касаційних судах на порушення правил юрисдикції, якщо по суті спору сказати нічого. Фактично Велика Палата стала заручником такої ситуації, адже формально має розглядати всі справи зі штучно створеним «юрисдикційним елементом». Натомість прийняття рішень щодо дійсно важливих питань відтерміновується».

Проте Анатолій Рибачок, юрист практики управління конфліктами АО Juscutum, звертає увагу на те, що визначити, чи зловживає особа своїми процесуальними правами шляхом оскарження
з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції, вкрай важко: «Така оцінка має відбуватись крізь призму декількох чинників, не всі з яких залежать від самої сторони».

З огляду на це у Законі України № 142-IX визначено, що передача касаційними судами судових справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції відбувається за сукупної наявності таких підстав: наявності різної судо–
вої практики в подібних спорах у касаційних судах інших юрисдикцій; відсутності висновків Великої Палати Верховного Суду щодо предметної чи суб’єктної юрисдикції у подібних спорах; учасник справи, який оскаржує судове рішення, при розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції заявляв про порушення правил предметної юрисдикції.

Утім, експерти відзначають, що набуття чинності Законом № 142-IX не призведе до подолання проблеми. Так, Євген Левіцький коментує: «За своєю суттю закон є правильним кроком, однак визначений у ньому підхід кардинально ситуацію не змінить. Річ у тім, що законодавець пропонує надати саме Великій Палаті право повертати очевидно необґрунтовані скарги (у тому числі за надуманими юрисдикційними аргументами) до відповідного касаційного суду. Безумовно, це в рази зменшить кількість справ, розглянутих Великою Палатою по суті, але майже не вплине на строки розгляду, оскільки умовна логістична складова, пов’язана із рухом справ, зберігається. Касаційний суд усе одно повинен відкрити провадження (про що винести ухвалу), потім, з’ясувавши, що у скарзі міститься посилання на порушення юрисдикції, вирішити питання про передачу справи до Великої Палати (про що винести ухвалу), після цього направити матеріали до Великої Палати. Остання, у свою чергу, має вирішити питання про прийняття чи відмову у прийнятті справи до розгляду (про що винести ухвалу). Якщо з’ясується, що підстав для розгляду справи Великою Палатою немає, матеріали має бути повернуто до відповідного касаційного суду, який знову повинен прийняти її до свого провадження (про що знову ж таки винести ухвалу)». Доцільнішим, на думку Євгена Левіцького, видається все ж таки наділити саме касаційні суди правом, наприклад, залишати без розгляду касаційні скарги в частині очевидно необґрунтованих юрисдикційних аргументів. Це значно пришвидшить розгляд справ та зменшить технічне навантаження, пов’язане з рухом матеріалів справи, переконаний юрист.

І все ж, як зазначає суб’єкт права відповідної законодавчої ініціативи, зазначені зміни забезпечать ефективне функціонування Великої Палати Верховного Суду, унеможливлять зловживання учасниками справи правом на оскарження судових рішень з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції з метою передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, що дасть змогу розвантажити Велику Палату Верховного Суду. Окрім того, закон позитивно вплине на дотримання Україною положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо забезпечення розумних строків розгляду справи.

Однак зловживання учасниками своїми правами не є ключовою причиною перевантаженості Великої Палати Верховного Суду, наголошує Анатолій Рибачок: «Відсутність «фільтру» справ, «процесуальний спам» учасників спорів, а також невеликий кількісний склад палати призводить до її перевантаження, збільшення строків розгляду справи. Безсумнівно, президентська ініціатива мала б позитивно вплинути на завантаженість суду останньої інстанції, втім, нещодавно проголосований парламентаріями президентський законопроєкт № 1008 (скорочення кількісного складу Верховного Суду) може повністю її знівелювати».

Аліна НАЗАРЧУК, «Судовий вісник»