Гадаю, нам усім варто визначитися з термінами, які ми використовуємо повсякчас. Останні десятиріччя відзначено словом «реформа», яке, здається, вже стало «культовим». А насправді реформа («re-» та «form») передбачає зміну форми, змісту або суті об’єкта реалізації реформи. Тобто це завжди суттєві зміни функціонування, принципів та підходів, що ведуть фактично до нового результату, до отримання нового об’єкта.

Безперервна реформа

Реформа як постійний стан судової системи в України декларується, мабуть, останні років із десять (якщо починати ще з малої судової реформи). У процесі останньої реформи 2016—2019 років кардинально змінено структуру Верховного Суду, судовий процес, доступ до суддівської посади. Ця реформа змінила підхід до правосуддя, на конституційному рівні долучивши до нього і прокуратуру, і адвокатуру. Тому я впевнена, що надалі ми зможемо вести мову про окремі вдосконалення, можливо, з часом — про модернізацію.

Змінивши у 2016—2019 роках структуру та підходи до формування органів суддівського врядування та самоврядування, запровадивши нові норми в судових процесах, принципи формування мережі судів, найвищої судової інстанції, зрештою, активізувавши диджиталізацію судової влади, чомусь ми ніяк не можемо зупинитися. Мабуть, настав час, коли всім варто збагнути, що будь-яким змінам треба дати час на утвердження та роботу, закріплення в практиці. Сьогодні ще не сформовано законодавчо встановлену мережу судів в Україні, не працює Вища кваліфікаційна комісія суддів України (ВККС), не працюють повною мірою апеляційні суди (за відсутності достатньої кількості суддів), електронний суд не запущено в належний спосіб, зміни в прокуратурі досі до кінця не впроваджено. Тобто після проведених на законодавчому рівні суттєвих перетворень до цього часу не все ще втілено в життя.

Як у такій ситуації можна говорити, наприклад, про реформу або реорганізацію Вищої ради правосуддя (ВРП)? Тоді як конституційний орган, маючи шалену завантаженість, щойно почав ефективно реалізовувати свої функції, виникає думка зупинити і його діяльність. І така думка, що втілилася в законодавчій ініціативі, не має сьогодні об’єктивного підґрунтя, відсутнє публічно доступне дослідження та/або перевірка щодо неефективності чи порушень у роботі Вищої ради правосуддя.

Тимчасом як майже два роки в нашій державі відсутня можливість проведення конкурсів на посади суддів, коли апеляційні суди, по суті, стоять порожні, а рішення судів, які не набрали законної сили, накопичуються в загрозливих кількостях, чомусь виникають думки про те, як погіршити і без того кризову ситуацію в судовій владі.

Упевнено можу сказати: для того щоб щось удосконалювати або модернізувати, треба подивитися на роботу, на результати. Для результатів потрібен час. Час спокійної роботи за новими правилами, з достатніми законодавчо передбаченим ресурсами, в умовах спостереження, без критики та хейтерства. Судовій влади до цього не давали навіть шансу попрацювати в цивілізованих умовах за новими правилами та принципами. І саме це, на мій погляд, сьогодні має стати головним завданням для всіх інших гілок влади.

Починаючи з 2014 року судова влада в Україні стала безпрецедентно відкритою (що не завжди є на благо), тоді як прокуратура та адвокатура є закритими для суспільства. Сьогодні назріло питання рівного ставлення до всіх учасників процесу здійснення правосуддя. Настав час подумати про авторитет правосуддя за участі всіх його складових частин. Хоч би які моделі інших держав ми брали за приклад, такого нерівного ставлення нема в жодній.

Будувати своє

Чомусь так історично склалося, що наш народ увесь час задивляється на близьких і далеких сусідів, намагається відшукати в когось ідеал для копіювання. Ще в Біблії сказано: «Не створи собі кумира». Чому ми весь час ідемо наперекір цій непорушній істині? Український народ мудрий, розумний і талановитий. Достатньо тільки пригадати, скільки всього новаторського створили українці по всьому світу. То чому ж ми самі у своїй державі не можемо визначити найбільш ефективні для нас принципи роботи державних інституцій? Українські юридичні школи є досить сильними, українські юристи — науковці, практики — високопрофесійні та повсякчас отримують визнання світової спільноти, працюють у всіх міжнародних організаціях. Ми маємо ресурси та потенціал для того, щоб не шукати в сусідів істину або кумира, а власним розумом для своїх дітей створювати ту державу, ту судову систему, за якої ми будемо впевнені в нашому майбутньому.

ВОЛКОВА Людмила — радник ЮФ AVELLUM, м. Київ

ДИСКУСІЯ

Втамувати фінансовий голод
Юрій МОІСЕЄВ, радник L.I.Group

Повноцінність функціонування судової влади в будь-якій державі є запорукою здійснення ефективного правосуддя. З точки зору адвоката, судова система лише в тому випадку зможе виконувати ефективно свої функції, якщо з боку держави буде вирішено такі проблеми:

— недофінансування судової влади;

— дефіцит суддівських кадрів та працівників апаратів судів;

— сталість процесуального законодавства.

Розпочнемо з найболючішого — недофінансування судової влади.

Ще минулого року один за одним суди та Вища рада правосуддя повідомляли на публічних онлайн-ресурсах і зверталися до уповноважених органів і посадових осіб щодо проблеми недофінансування судової влади та застерігали, що за цих умов вони не зможуть повною мірою виконувати функції, покладені на них державою.

Надалі на практиці виникла кричуща проблема: суди один за одним припинили надсилати процесуальні документи в паперовій формі учасникам процесу. Це відбувається і досі, однак з об’єктивних причин (на поштовий обіг, витратні матеріали та папір банально нема коштів).

Як наслідок, особи, які звертаються за поновленням порушених прав до суду, оперативно не можуть їх поновити, а держава в особі певних інституцій неспроможна вирішити цю проблему.

Із фінансуванням судів невіддільно пов’язаний і кадровий голод в апаратах судів, оскільки зменшення заробітних плат їх працівників спричинює відтік кадрів і нема кому виконувати роботу.

Щодо дефіциту суддівських кадрів, то, за офіційними даними, відсоток вакантних посад у судах усіх ланок становить 30 %. Це призводить до збільшення навантаження на суддів, які працюють у таких судах, порушення строків розгляду, негативно впливаючи на доступ до правосуддя учасників проваджень і підриваючи авторитет судової влади. Знову ж таки, це все відбувається незалежно від волі суддівського корпусу, а з об’єктивних причин.

Такими причинами є, по суті, ліквідація Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, непризначення кандидатів у судді на посади Президентом України, що триває роками, постійна зміна умов доступу кандидатів до професії судді.

За інформацією Вищої ради правосуддя, Міжнародне товариство прав людини у звіті за 2020 рік «Право на справедливий суд в Україні» визначає, що одним із факторів, через які порушується принцип розумності строків судового процесу, є, безумовно, гостра нестача суддів, адже ті, що працюють, просто фізично не в змозі оперативно розглядати таку кількість справ.

Професійні судді та адвокати можуть звикнути до всього й ефективно та добросовісно виконувати свій функціонал у будь-яких умовах, але є певні міжнародні стандарти, яких Україні потрібно дотримуватися і виконувати свої обов’язки перед суспільством, а топчиновникам — забезпечувати це прозоро та без негативних наслідків.

Вирішити кадрове питання
Ірина СТАРОДУБ, керівник судового відділу Moneyveo

Питання судо-устрою в нашій країні обговорюється кожного разу, як тільки змінюється влада або ж певна політична позиція. І незважаючи на те що всі про це говорять, ситуація з суддівським корпусом в Україні не стає краще, а іноді й гіршає.

На мою думку, судоустрій перебуває не в найкращій формі. Причин багато, але основна, як на мене, — це гостра нестача кадрів у суддівському корпусі. У деяких районних судах у нас відсутнє правосуддя, і це наші реалії. Для мене досі залишається дивним, що в резерві в нас тисячі кандидатів, які готові стати суддями, пройшли всі етапи, але їх чомусь не призначають. Також гостро постає питання фінансування судової влади. Минулого року починаючи з жовтня деякі суди не мали коштів на відправлення кореспонденції, а це дуже негативно впливає на розгляд справ, бо хтось з учасників не отримав повістку, а хтось буде маніпулювати потім у вищих інстанціях, оскаржуючи рішення суду, бо не отримував повістки чи повного тексту рішення, і нікого не буде цікавити, що в суду банально не було коштів для відправки. Отже, судова система перебуває в стадії невизначеності. Щоб виправити цю ситуацію, варто заповнити «вільні місця», зробити більш прозорим доступ до професії судді.

Через брак суддів ухвалу про відкриття провадження у справі сторони можуть чекати понад рік. І, на жаль, це не жарт.

Частково проблема полягає і в автоматизації роботи судів, що дуже гальмує розгляд справ. Наприклад, новим Законом України № 1416-IX додано обов’язок для учасників процесу під час подання електронних документів до суду надавати докази їх відправлення опоненту. Відповідно, постає питання: де ж тут автоматизація? Скажу, що реальний запуск автоматизованого суду зміг би розвантажити суддів та надав би можливість пришвидшити розгляд справ у суді. Але поки що все це в стадії обговорення.

Забезпечити матеріально-технічну базу
Станіслав ЄНА, адвокат ЮК VB PARTNERS

Окрім доброчесності суддів, належного рівня заробітної плати працівників апарату, публічного контролю за діяльністю суду, про які говорять усі і всюди, ще однією з ключових запорук повноцінного функціонування судової гілки влади є її належне матеріально-технічне забезпечення.

Мова йде по систематичну нестачу в суді елементарних речей: офісної техніки, паперу, конвертів, марок та інших витратних матеріалів, які забезпечують його нормальну діяльність.

Неможливість отримати рішення суду поштою, затягування розгляду справи у зв’язку з ненадісланням повісток учасникам рекомендованим листом, формування судової справи з документів, роздрукованих на чернетках (бувало й таке), — це все наслідки недостатнього матеріально-технічного забезпечення.

Водночас роками застосовувана політика «латання дірок» до позитивного ефекту не веде. У вказаної проблеми має бути системне рішення, наприклад цифрові технології. Передумови для цього вже створено: працює підсистема «Електронний суд», процесуальними кодексами передбачено можливість документообороту між учасниками процесу через офіційні електронні адреси. Широке запровадження зазначених інструментів значно підвищило б ефективність роботи суду.

Інструмент політичного маніпулювання
Григорій ПАВЛЕНКО, адвокат Pavlenko Legal Group

На мою думку, судочинство в Україні від самого моменту проголошення незалежності перебуває на стадії невизначеності. Перебіг перманентної судової реформи можна умовно поділити на такі етапи:

— перехідний період після розпаду СРСР (1991—1996 роки);

— прийняття Конституції України 1996 року (1996—2002 роки);

— прийняття Закону України «Про судоустрій України» та проведення «малої судової реформи» (2002—2010 роки);

— часи прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2010—2015 роки);

— часи президентства Петра Порошенка та «велика судова реформа» (2015—2019 роки);

— часи президентства Володимира Зеленського та (тимчасово) реформа без назви (з 2019 року).

З огляду на цей поділ стає очевидним, що судочинство реформується мало не кожні п’ять років. Моя правнича кар’єра розпочалася у 2011 році. Я особисто за десять років пережив три (!) судові реформи та кожного разу був вимушений фактично заново вивчати судоустрій та процесуальне законодавство. Це і є невизначеність. Невизначеність для суддів, апарату судової влади, адвокатів і всіх споживачів судової системи.

Аналіз попередніх реформ демонструє, що кінцевою метою змін кожного разу була спроба збільшити контроль чинної влади за судовою системою, а не підвищити якість і забезпечити своєчасності надання послуг судочинства особам, які цього потребують. Крім того, питання судової реформи часто стає просто інструментом політичного маніпулювання.

Зробити сильною та незалежною
Зореслава КУДИБА, юрист ЮК MORIS GROUP

Судова реформа стала одним із пріоритетів серед реформ, запропонованих Президентом України. Неодноразово він вносив як позачергові проєкти законів щодо відновлення діяльності ВККС, скорочення кількості суддів Верховного Суду, реформування ВРП, ліквідації Окружного адміністративного суду міста Києва та інші, що супроводжуються заявами про комплексну судову реформу. Чергову. Складається враження, що кожна нова влада за основну свою мету має саме реформування судової системи.

Неодноразово з вуст найвищих посадових осіб звучали та й далі звучать гостра критика і звинувачення в корупції представників судової влади. Водночас кількість судових рішень, якими справді встановлено факти таких злочинних дій, можна порахувати на пальцях. Але різні прошарки суспільства вважають по-іншому: що всі судді — хабарники та їх усіх треба звільнити.

Уявімо собі пересічного суддю місцевого суду. Як можна стільки часу працювати в умовах постійної реформи? Чи просто владі вигідно тримати його в так званому підвішеному стані? Звісно, в таких умовах перспектива піти у відставку.

Певна річ, рівень довіри людей до суду є надзвичайно низьким. Як правило, в разі неотримання позитивного для себе результату особа найперше звинувачує суд в необ’єктивності чи непрофесійності, хоча на такий результат насправді впливає дуже багато чинників.

Тому, на мій погляд, судова реформа в Україні потребує насамперед впровадження згаданих вище принципів для формування сильної та незалежної гілки державної влади — судової. Натомість усі попередні судові реформи обмежувались, як правило, реформуванням мережі судів, вливанням нових кадрів тощо. Проте основний акцент має бути зроблено на підвищенні авторитету судової влади, а не на постійному її звинуваченню в усіх гріхах. Безумовно, існують поодинокі факти хабарництва, корупції в судах, але тоді перед правоохоронними органами має стояти завдання знайти такі факти та довести вину причетних до злочину осіб.

Саме так, на мою думку, має розпочинатися судова реформа. З формування поваги до судової влади, з підвищення її авторитету. А вже далі чи разом із цим повинні реформуватись органи в системи правосуддя (маю на увазі ВККС та ВРП), змінюватися мережа судів тощо. Має бути забезпечено доступ суспільства до системи правосуддя, натомість нині ситуація із суддівськими кадрами є критичною та продовжує суттєво погіршуватися.

Реформа без реформи
Катерина ДРОБЯЗКО, адвокат ЮК «АМБЕР»

Громадяни України сприйняли судову реформу як головну передумову незалежності України, її розвитку та зростання достатку як усієї країни, так і кожного громадянина окремо. Адже реформа, яка передбачає зміцнення незалежності суду як основної із засад судочинства в Україні, — це насамперед покращення для судової гілки влади і, як наслідок, країни взагалі. На жаль, Україна не може похвалитися таким підходом, натомість працівники суду влади втратили авторитет у суспільства, тобто принцип самостійності судів і незалежності суддів повністю знівельовано. Жодні, навіть найякісніші нормативно-правові акти не можуть бути реалізовані повною мірою та не діятимуть, бо суди не є незалежними і не скоро стануть такими. Це головна проблема. Протягом останніх 28 років жодна влада в Україні так і не змогла розпочати та впровадити справжню судову реформу, а використовувала це як прекрасний інструмент для боротьби зі своїми політичними противниками, неугодними чиновниками, для «захисту прав» правоохоронних органів, як завгодно, але тільки не для виконання прямого завдання судової реформи. Реформування судової гілки влади ця діяльність мало стосується, тому особисто я вважаю, що фактично судова реформа ще не почалася, а ті зміни, які мають намір впровадити, більше схожі на розвал судової гілки влади, ніж на реформування. Уся суть такого «реформування» зводилася до одного — заміни одних суддів на інших, причім в основному на тих, хто жодного разу в житті самостійно не приймав судових рішень. Ба більше, це підриває фундамент держави, невіддільною частиною якого, крім органів досудового розслідування, прокуратури, спецслужби та армії,
є суди. На цих структурах тримається влада в кожній державі.

Окремого коментаря заслуговує надання міжнародним експертам вирішальної ролі в доборі кандидатів на посади в державних установах. Міжнародний досвід — це добре, але тільки тоді, коли його адаптовано під особливості кожної окремої держави та суспільства, коли відповідні експерти виконують суто консультативну функцію. Вважаю, що таке втручання не лише зводить нанівець забезпечення суверенітету та дотримання норм Конституції України, а й фактично є наругою над правосуддям в Україні.

Забезпечити оновлення кадрів
Юрій ПЕТРАШ, радник ЮК MORIS GROUP

Вважаю, що однією з ключових інституцій судової влади України, яка потребує першочергової уваги, є Вища кваліфікаційна комісія суддів України. У листопаді 2019 року роботу ВККС було зупинено. Це створило гострий кадровий дефіцит у судах, збільшило навантаження на суддів, що негативно вплинуло на доступ громадян до правосуддя. Тож найбільш нагальна потреба, яка нині існує, — забезпечення на законодавчому рівні відновлення роботи ВККС.

Іншою, не менш важливою проблемою функціонування судової системи України є необхідність її очищення від суддів, що не відповідають установленим вимогам. Адже відновлення довіри до судової влади неможливе без підвищення якості її кадрового складу. Тому саме активна роботи Вищої ради правосуддя щодо очищення судової влади є запорукою якісної роботи всієї судової системи.

Якщо припинення роботи ВККС призвело до кадрового дефіциту суддів, то недостатнє фінансування державою судової системи призвело до кадрового голоду в апараті суду. Саме низький рівень заробітних плат працівників апаратів судів призвів до значного відтоку кадрів. Отже, забезпечення державою достатнього фінансування є важливим організаційним заходом для забезпечення виконання судовою системою України своїх функцій.

Довгоочікуваним заходом, покликаним налагодити роботу судової системи на якісно новому рівні, є впровадження Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС). На мій погляд, ЄСІТС стане інструментом, що забезпечить впровадження сучасних технологій у повсякденну діяльність судової системи, полегшить процедури комунікації між учасниками судових процесів і судовими органами та зробить судові процедури більш зручними. Переконаний, саме ці заходи здатні підвищити ефективність судової системи України, що стане справжнім надбанням громадянського суспільства.

КОМЕНТАР

Спільними зусиллями
Володимир ГОВОРУХА, член Вищої ради правосуддя

У нашій країні державна влада поділена на законодавчу, виконавчу і судову. І хоча кожна з гілок відокремлена і діє незалежно, всі вони взаємопов’язані. І відповідальність у них теж має бути спільною. Робота судів, їх життєдіяльність значною мірою залежить від рішень інших державних інституцій та суб’єктів владних повноважень. Зокрема, від Верховної Ради України залежить створення якісного правового поля, забезпечення суддів сталою, однозначною, не суперечливою нормативною базою, кодифікація законодавства. Уряд та парламент мали б забезпечити такий рівень фінансування судової гілки влади, який би давав змогу судовим органам безперебійно і належним чином виконувати свої функції. функції. Поки що це тільки прагнення.

Наразі потрібно насамперед зупинити руйнівні процеси, відновити діяльність Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, роботу якої було понад півтора року тому зупинено. Зараз заблоковано кадрові процедури, які впливають на якість і швидкість роботи судової системи в цілому. Кадровий дефіцит та зумовлене ним зростання навантаження впливають на подальший відтік суддів із системи. На сьогодні за штатної чисельності 7304 фактично наявні 5333 судді (з них повноважні 5077). Вакантними залишаються 1962 посади. ВРП відряджає суддів у суди, які на межі закриття, але зважаючи на те, що судді продовжують йти у відставку, загроза зупинки здійснення правосуддя виникне в багатьох судах.

Не сприяють стабільній роботі судів нові й нові ініціативи щодо реформування. Перш ніж втілювати чергову реформу, слід було б завершити вже розпочате.

Суд — це єдине місце в державі, де особа може захистити своє право, і лише незалежний суд може бути справедливим. Тому вкрай важливо унеможливити вплив, будь-який тиск на суддів.

Питанням належного кадрового, нормативно-правового, фінансового забезпечення судової системи державні органі мають приділити особливу увагу. Реагувати потрібно невідкладно. Адже затягування з вирішенням кричущих проблем призводить до погіршення стану захисту прав громадян. Забезпечення доступності правосуддя — це спільна справа. Єдиний державний механізм буде ефективно працювати лише за умови злагодженої спільної роботи.

ТОЧКА ЗОРУ

Іти власним шляхом
Богдан МОНІЧ, голова Ради суддів України

У 2016 році держава взяла на себе обов’язок реформувати судову систему і зробила досить непопулярні кроки в цьому напрямку. Можна по-різному ставитися до цієї реформи, але слід визнати, що вона несла в собі більше позитивних, аніж негативних речей. Судова спільнота по-різному її сприймала, але на завершальному етапі реформування була готова з честю подолати всі виклики. Найбільшим розчаруванням, як на мене, була розтягнутість реформи в часі. Більшість суддів вважали, що, пройшовши цей непростий шлях, вони здобудуть впевненість у майбутньому. Правила гри стануть чіткими, а судді зрозуміють червоні лінії, які ніколи не варто переходити. Більшість суддів довели, що гідні своєї посади, не менша кількість готова була це довести і досі готова. Але ж після зміни влади в Україні знову почалися заклики, що все треба починати спочатку. Хоча явних причин для цього немає. Суди та судді справді змінилися, відбулося переосмислення багатьох речей.

З огляду на те що Україна — демократична держава, демократичним шляхом у нас відбувається і зміна влади, а кожна демократично обрана влада вважає за обов’язок змінити судову владу відповідно до системи координат свого бачення і розрахунків термінів перебування при владі, гадаю, що процес реформування розтягнеться щонайменше ще років на 15–20, допоки не буде сформовано високоправові, високоморальні, чітко законні, недвозначні принципи функціонування судової влади загалом.

Будуючи судову систему, нам варто йти власним шляхом. Не можна взяти судову систему, до прикладу, Франції, Німеччини, Словаччини, Італії чи Сполучених Штатів Америки і просто накласти її на судову систему України. Бо, хай там як, ми маємо свій шлях правового розвитку, в нас є свої правові традиції, ми ментально відрізняємося від інших народів, й українці, на мою думку, в законі найбільше цінують його справедливість.

Для того щоб судова система України змогла повноцінно виконувати свої функції, всім відповідальним особам від трьох влад (законодавчої, виконавчої та судової) потрібно відкинути власні амбіції та бажання верховенства над кимось (верховенство може бути тільки у права) і зосередитися на тому, щоб раз і назавжди припинити «шантаж» судової влади через фінансування; відновити діяльність ВККС, спростити процедури призначення та переведення суддів; будь-який добір суддів здійснювати виключно після того, як розглянуто заяви суддів про їх переведення; оптимізувати суди, адже швидке правосуддя — наш пріоритет, помилки можуть бути, але вони мають швидко виправлятися; суттєво переглянути повноваження органів влади в системі правосуддя, виключити їх дублювання та повторення; запровадити дієві фільтри щодо подання безпідставних дисциплінарних скарг, щоб ВРП швидко реагувала на всі випадки негідної поведінки суддів, а не була завалена заявами про незгоду із судовими рішеннями.

Вирішальна роль кадрів
Олексій КОЛТОК, радник Sayenko Kharenko

Після стрімкого початку судової реформи у 2016 році, на жаль, ми знову перейшли у стадію невизначеності. Для повномасштабної реалізації реформи та створення справді незалежного правосуддя необхідна низка чинників, таких як політична воля, послідовна, а не фрагментарна робота, належне фінансування, професійні та незалежні кадри, незалежні та об’єктивні органи контролю. Складається враження, що з приходом кожної нової влади відбувається зміна вектору та попередні напрацювання зводяться нанівець. Те, що ми маємо на сьогодні, — це реформований Верховний Суд і змінене процесуальне законодавство. У судах, як і раніше, відсутні судді, відсутнє фінансування, строки розгляду справ істотно затягуються. Велике навантаження спричиняє низьку якість правосуддя. Відкритим залишається питання незалежності суддів. Тож судова реформа зараз далека від її завершення.

Доводиться констатувати, що навряд найближчим часом ситуація може істотно змінитися. Має бути проведено суттєву та послідовну роботу. Тут не може бути швидких і простих рішень. Якщо реформування розпочати зараз, то перші зміни можуть бути відчутними років за п’ять. Але самих таких змін недостатньо. Суспільство має усвідомити, що суд став незалежним і позбавленим будь-якого впливу. Коли це відбудеться, ми можемо сказати, що судову реформу завершено.

Для того щоб судова система України змогла повноцінно виконувати свої функції, потрібно приділити увагу кадровому забезпеченню судів. Адже, як і в будь-якій справі, вирішальну роль відіграють кадри. Хоч би яким досконалим було законодавство, але кожну справу вирішує суддя. Насамперед потрібно забезпечити незалежність ВРП та ВККС, щоб у професії залишалися лише судді, віддані ідеї правосуддя. Належне матеріальне забезпечення, можливість реального захисту судді в разі тиску та невідворотність покарання за вчинення неправомірних дій аж до позбавлення статусу судді мають відновити довіру до суду. Додайте до цього заповнення вакантних посад, матеріально-технічне забезпечення судів та реальне впровадження електронного суду, і система почне працювати на високому рівні.