Правовий статус директора товариства як найманого органу управління викликає чимало дискусійних запитань, зокрема у разі звільнення з такої керівної посади. Фактично, на найманого директора покладаються і загальні обов’язки та вимоги, які ставляться до працівників за Кодексом законів про працю (КЗпП) України, і надаються спеціальні повноваження як органу управління. При цьому і за порушення «трудових» вимог, і за невиконання службових управлінських обов’язків таку особу може бути звільнено. Ба, навіть більше — директор несе ризик бути звільненим просто за ініціативою власника, навіть у час тимчасової непрацездатності. Тому питання постає не тільки про захист порушеного права, а власне, починається все з визначення того, яке ж право найманого директора порушене під час ухвалення рішення про зміну органу управління і чи дійсно якесь його об’єктивно існуюче або ймовірне право зазнало утисків? Інше питання — щодо гарантій оплати праці директора, зокрема право на отримання середнього заробітку до моменту поновлення на посаді або проведення повних розрахунків чи правильного оформлення розриву взаємовідносин.

Відповіді на них давно шукають юристи у судах, і останнім часом Верховний Суд (ВС) поступово розставляє крапки над «і» у питаннях юрисдикції, правової природи та належних способів захисту порушених прав.

Так відбулося і у справі № 145/166/18, постанову в якій Велика Палата (ВП) ВС ухвалила 19 лютого 2002 року. У цьому провадженні порушувалося питання про визнання незаконним наказу від 13 травня 2015 року № 1 у частині відкликання з посади директора, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди. Саме такі вимоги заявив гр-н Ж., позивач, директор СТОВ «П» у своєму позові до СТОВ «П».

Директор — учасник

За обставинами справи, гр-н Ж. був учасником СТОВ «П» і 15 років обіймав посаду директора товариства. Винятком був лише період з 13 травня 2015 року по 6 січня 2016 року, коли учасниками СТОВ були зареєстровані інші особи, які провели збори засновників та ухвалили рішення про відкликання гр-на Ж. з посади директора цього товариства, оформлене протоколом № 1. На підставі цього протоколу видано наказ № 1 про відкликання позивача з посади, копія якого йому вручена не була.

16 вересня 2015 року Вінницький окружний адміністративний суд постановою у справі № 802/1393/15-а, залишеною без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, визнав незаконними записи про державну реєстрацію змін до складу засновників та зміну відомостей про керівника СТОВ «П», зобов’язав державного реєстратора скасувати ці записи. Зазначене судове рішення було виконане 6 січня 2016 року, проте фактично позивача було допущено до керівництва товариством лише 17 лютого 2016 року.

Позивач вважає, що оскільки спірне рішення власника про відкликання з посади директора СТОВ «П», ухвалене особою, яка протиправно включена до складу учасників (засновників) цього товариства, яка не мала повноважень та правових підстав для ухвалення відповідних рішень, то наказ про його звільнення від 13 травня 2015 року є незаконним. Із цих підстав період із 14 травня 2015 року по 16 лютого 2016 року є вимушеним прогулом позивача, тож відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України він має право на стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Крім того, заявнику з лютого 2017 року до 25 травня 2017 року не виплачувалася заробітна плата, внаслідок чого утворилася заборгованість. А порушення власником трудових прав унаслідок незаконного звільнення, невиплати заробітної плати та непроведення розрахунку при звільненні заподіяло позивачу моральну шкоду, яка виявилася у відчутті матеріальної незабезпеченості та незахищеності, стресі, що призвів до загострення хвороби.

Позиції судів

Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 5 лютого 2019 року позов задоволено частково: стягнуто зі СТОВ «П» на користь гр-на Ж. лише заборгованість із заробітної плати у сумі 15 632,13 грн. Зокрема, суд вважав, що в частині визнання незаконним наказу СТОВ «П» від 13 травня 2015 року про відкликання з посади директора позивач порушив тримісячний строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України. Відповідно суд відмовив і в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 14 травня 2015 року по 16 лютого 2016 року. А у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25 травня 2017 року було відмовлено з підстав умисної і свідомої неявки для отримання заробітної плати. Суд першої інстанції також дійшов висновку про те, що позивач не довів підстав для відшкодування моральної шкоди.

Вінницький апеляційний суд постановою від 7 травня 2019 року це рішення скасував, ухваливши нове, яким позов задоволений частково, але в іншій частині. Зок­рема, визнав незаконним наказ про відкликання з посади директора СТОВ «П»; стягнув зі СТОВ «П» 11 252,00 грн (без утримання податків та обов’язкових платежів) середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 14 травня 2015 року по 16 лютого 2016 року; 18 594,52 грн заборгованості із заробітної плати; 87 421,37 грн (без утримання податків та обов’язкових платежів) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні; та 1500,00 грн відшкодування моральної шкоди.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що у зв’язку з недоведеністю обставин вручення гр-ну Ж. копії наказу від 13 травня 2015 року № 1 строк, установлений частиною 1 статті 233 КЗпП України для звернення до суду з відповідним позовом, не є порушеним. Крім того, вказав, що вимога про оплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина 2 статті 233 КЗпП України. Оскільки на момент вирішення спору СТОВ «П» не провело з гр-ном Ж. розрахунку в повному обсязі, з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь період затримки розрахунку з позивачем по день ухвалення судового рішення.

Висновок суду першої інстанції про недоведеність вимог про відшкодування моральної шкоди апеляційний суд назвав помилковим, оскільки внаслідок дій відповідача були порушені трудові права у вигляді його незаконного звільнення, невиплати йому заробітної плати, непроведення з ним остаточного розрахунку при звільненні.

Остаточне рішення

До ВП ВС справа потрапила на перегляд, оскільки СТОВ «П» стверджувало, що спір є сугубо корпоративним, а тому розгляд порушених питань судами цивільної юрисдикції як трудового спору, є порушенням процесуального права.

З цього приводу БП ВС вказала на таке.

Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені в частині 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

З цього можна зробити висновок, що загальні суди не мають чітко визначеної предметної юрисдикції і розглядають справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин в усіх випадках, крім справ, розгляд яких прямо визначений за правилами іншого судочинства. Так, критеріями відме­жування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне. По-друге, таким критерієм є суб’єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

При цьому припинення повноважень члена виконавчого органу товариства за своєю правовою природою, предметом регулювання правовідносин і правовими наслідками відрізняється від звільнення працівника з роботи (тобто розірвання з ним трудового договору) на підставі положень КЗпП України. Саме тому можливість уповноваженого органу товариства припинити повноваження члена виконавчого органу міститься не в приписах КЗпП України, а у статті 99 Цивільного кодексу (ЦК) України, тобто не є предметом регулювання трудового права.

Реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом ухвалення рішень, зокрема про відкликання членів виконавчого органу, стосується також наділення, хоча й може мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними є саме корпоративні правовідносини.

У зв’язку з цим припинення повноважень члена виконавчого органу товариства відповідно до частини 3 статті 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснення членом його виконавчого органу управлінської діяльності. Необхідність такої норми зумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління. За природою корпоративних відносин учасникам товариства має бути надано можливість у будь-який час оперативно відреагувати на дії особи, яка здійснює представницькі функції зі шкодою (чи можливою шкодою) для інте­ресів товариства, шляхом позбавлення її відповідних повноважень.

Така форма захисту є специфічною дією носіїв корпоративних прав у відносинах з особою, якій вони довірили здійснювати управління товариством, і не може розглядатися в площині трудового права. Разом із тим вимоги позивача про стягнення середнього заробітку та заборгованості із заробітної плати можуть бути предметом трудового спору, проте вони є похідними від вимог щодо правомірності припинення його повноважень та, відповідно, не можуть бути у цій справі розглянуті до вирішення первісної вимоги.

Так, ВП ВС вважає, що суди помилково визначили предметну юрисдикцію спору, розглянувши справу в порядку цивільного судочинства, оскільки не врахували, що спір стосується саме правомірності припинення повноважень виконавчого органу товариства, яку повинен оцінювати господарський суд. Отже, оскаржувані судові рішення скасовано, а провадження у справі — закрите.

Авторка: Ірина ГОНЧАР «Український адвокат»